Намагаючись забезпечити максимальну легітимність дій похідної групи Я. Стецька, на яку було покладено завдання проголосити відновлення самостійності у Львові, керівництво ОУН(б) домоглося створення в Кракові Українського національного комітету, який об’єднав представників більшості емігрантських організацій і своєю декларацією від 14 червня 1941 р. «благословив» людей зі спеціальної похідної групи Я. Стецька на проголошення історичного акту. В умовах війни організувати «більш легітимне» з юридичної точки зору проголошення незалежності було абсолютно нереально. Подібним революційним шляхом реалізації права нації на самовизначення неодноразово послуговувалися національно-визвольні організації в різних куточках світу, і це не було підставою для сумнівів у повноцінності створених таким чином держав.
Уранці 30 червня 1941 р. до Львова, який уже покинули частини Червоної армії та внутрішніх військ НКВС, увійшла похідна група, що складалася з провідних діячів ОУН(б), на чолі безпосередньо із заступником С. Бандери Я. Стецьком. Протягом дня члени групи провели у Львові переговори з провідними діячами українського політичного руху довоєнного часу й запросили лідерів української спільноти міста на збори до будинку товариства «Просвіта». Збори розпочалися о 18.00. Саме на них було оприлюднено Акт проголошення української держави й повідомлено про створення тимчасового уряду — Державного правління, котре мало в майбутньому передати владу сформованому в Києві легітимному уряду.
Третій пункт львівської декларації проголошував подальшу тісну співпрацю з «Велико-Німеччиною», що «під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі», та із «союзною німецькою армією». Згодом це стало підставою для розмов про маріонетковість щойно проголошеної держави та оунівський колабораціонізм. Насправді поява знаменитого третього пункту акту, якого не було в первісній редакції документа від травня 1941 р., була насамперед зумовлена військовою присутністю німців у Львові, чисельність яких до вечора 30 червня невпинно зростала. Це змусило Я. Стецька вдатися до своєрідного дипломатичного реверансу — згадати про Велико-Німеччину, А. Гітлера й вермахт. Подальший розвиток подій, пов’язаний з арештами лідерів ОУН(б), ліквідацією Державного правління та нижчих ланок української адміністрації, чітко продемонстрував, що про жоден колабораціонізм чи навіть узгодженість позицій із нацистами не йшлося, а всі згадки про Німеччину в акті від 30 червня 1941 р. були лише дипломатичною риторикою, котра не знайшла втілення в реальному житті й не врятувала націоналістів від нацистських репресій.
Розібравшись із ситуацією, у Берліні ухвалили рішення розпочати арешти «українських узурпаторів». 5 липня 1941 р. у Кракові було затримано С. Бандеру, якого після кількох допитів відправили в Берлін, де спочатку утримували під домашнім арештом, а згодом перевели до концтабору Заксенхаузен. Протягом 5—7 липня в тому ж таки Кракові гестапо арештувало ще кількох діячів Українського національного комітету, який «благословив» групу Я. Стецька на проголошення незалежницького акту.
9 липня 1941 р. гестапівці взяли під варту Я. Стецька і його помічника Р. Ільницького. Після допиту у Львові Я. Стецька переправили до Кракова, а потім — до Берліна. Українське державне будівництво тривало протягом тижня й було безжально розчавлене німецьким чоботом. Командування німецької армії отримало з Берліна суворі директиви: «Спроби українців встановити політичну незалежність у рамках Української національної держави та створити українську армію повинні бути припинені в зоні бойових дій. Військові органи влади не повинні пояснювати українцям своє ставлення до цього питання».
17 липня 1941 р. із Берліна в окуповані області України надійшла директива з наказом затримувати членів похідних груп ОУН, які, ідучи за лінією фронту, продовжували проголошувати Акт незалежності й створювати українську адміністрацію. Того ж дня у Львові та інших містах Західної України були зачинені офіційні видання ОУН(б). На допитах у Берліні С. Бандера та Я. Стецько відмовилися виступити із заявою про скасування акта від 30 червня. І навіть більше: 21 липня 1941 р. політичне бюро ОУН(б) у Берліні опублікувало меморандум, у якому акцентувало на тому, що проголошення самостійницької декларації вже стало «історичним фактом».
9 серпня 1941 р. гестапо заарештувало ще одного провідного діяча ОУН(б) — одного з ідеологів націоналізму С. Ленкавського, який невдовзі опинився в концтаборі Аушвіц. Тоді ж німецькі спецслужби відзначили серйозне невдоволення нацистською політикою з боку українського населення Галичини та підвищену активність ОУН на Волині.
12 серпня 1941 р. німецькі органи держбезпки отримали інформацію про те, що спеціальна похідна група оунівців на чолі з В. Куком, яка мала завдання проголосити незалежність у Києві, продовжує діяльність у підкиївських селах та містечках. Групу В. Кука було виявлено й арештовано 31 серпня 1941 р.
Незважаючи на заборони німецької влади й репресії, оунівці продовжували проголошувати незалежницький акт у містах і селах Західної та Правобережної України, проводячи несанкціоновані мітинги й зібрання. 5 вересня 1941 р. нацисти арештували 80 % вищого керівного складу ОУН, однак націоналістичні похідні групи, вислані на Схід, продовжували діяти автономно.
15 вересня 1941 р. німецька поліція безпеки здійснила чергові масові арешти серед українського націоналістичного активу на всій підконтрольній німцям території України та в еміграції. За ґратами опинилося майже 2000 оунівців. Націоналісти остаточно повернулися до тактики підпільної боротьби, а нацисти посилили терор проти них. 19 вересня 1941 р. під час арешту член ОУН застрелив офіцера СД М. Сендегу. Відповіддю стала страта 50 арештованих оунівців та заручників, серед яких був член Українського державного правління А. Пясецький.
Залишки керівників ОУН, які перебували на свободі, зібралися на свою першу підпільну конференцію під німецькою окупацією. На ній було остаточно вирішено повернутися до підпільних форм боротьби, максимально розширити організаційну мережу за рахунок Наддніпрянської України, активізувати антинімецьку пропаганду й готувати повстання проти гітлерівців, яке мало розпочатися після остаточної перемоги Німеччини у війні із СРСР і перекидання основних німецьких сил на Захід для війни з Британією.
У жовтні 1941 р. німецькі спецслужби констатували посилення пропаганди «руху Бандери» на території рейхскомісаріату Україна. Масові арешти оунівців здійснювали в Черкасах, Миколаєві й Херсоні на зламі жовтня-листопада 1941 р. Але особливо дошкульних ударів по ОУН(б) німецькі каральні органи завдали з кінця листопада 1941 р. 25 листопада 1941 р. до всіх низових ланок поліції безпеки й СД надійшов наказ, у якому було відзначено: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в рейхскомісаріаті Україна, мета якого — створення незалежної України. Усі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники».
Через брак документів і таємність страт досі важко встановити точну кількість націоналістів, заарештованих і розстріляних у контексті виконання наведеного вище наказу. Очевидним, однак, лишається те, що з кінця 1941 р. ОУН(б) остаточно перейшла з категорії ситуативних союзників до числа ворогів нової гітлерівської імперії.
Подібно до ОУН(б) мельниківці також підготували й на початку німецько-радянської війни вислали на Схід похідні групи, які прагнули організувати українську адміністрацію на зайнятій вермахтом території. Користуючись тим, що бандерівці вступили в конфлікт із німецькими спецслужбами з початку липня 1941 р. і привернули до себе їхню основну увагу, мельниківці зуміли проникнути в захоплений 19 вересня 1941 р. Київ, який на кілька місяців став центром діяльності ОУН(м) в Україні. 5 жовтня 1941 р. у Києві з ініціативи мельниківців було скликано Установчі збори зі 130 найвизначніших представників української інтелігенції столиці. На зборах було ухвалено рішення про створення Української національної ради (УНРади) на чолі з професором М. Величківським. Збори також прийняли «Декларацію УНРади» й «Відозву до українського народу». В обох документах були висловлені сподівання на відновлення української держави й переказані вітання голові ПУН А. Мельнику. Рада взяла на себе обов’язок представляти український народ перед німецькою окупаційною владою, а також розпочала формування українського самоврядування в Києві. Уже до середини жовтня 1941 р. УНРада сформувала Київську міську управу на чолі з професором О. Оглоблиним. Мельниківці обійняли ключові посади в самоуправлінні Києва, Чернігова, Житомира й Харкова.
Початком завершення легальної діяльності ОУН(м) стала організована нею в листопаді 1941 р. акція відзначення 20-річчя Базарської трагедії. Вшановуючи пам’ять учасників Другого зимового походу армії УНР, яких більшовики розстріляли в Базарі, мельниківці зібрали 40-тисячну українську демонстрацію. Налякані таким розмахом національного руху в колишній підрадянській Україні, німці вже 20 листопада 1941 р. заборонили діяльність УНРади, а в січні-лютому 1942 р. заарештували й розстріляли в Бабиному Яру майже весь мельниківський актив Києва та Наддніпрянщини: І. Рогача, Я. Оршана, О. Телігу, М. Телігу, І. Кошика, І. Ірлявського, І. Яковенка та ін. Загалом за першу половину 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 члена ОУН(б) та ОУН(м).
Зазнавши такого потужного удару, уцілілі керівники мельниківської організації до кінця 1942 р. поступово перевели своїх членів у підпілля та перейшли на антинімецькі позиції.
«Поліська Січ» отамана Бульби
(І. Патриляк)
Уперше абревіатуру УПА в роки Другої світової війни використали не оунівці, а їхні ідеологічні конкуренти. Відродити Повстанську армію через двадцять років після її створення поставив собі за мету прихильник Державного центру УНР в екзилі, уродженець Волині Тарас Боровець, який став широко відомим під псевдонімом, запозиченим у гоголівського героя Бульби.
Тарас Боровець ще в міжвоєнний період мав контакти з представниками еміграційного уряду Української Народної Республіки, за проукраїнську діяльність був ув’язнений у польському концтаборі Береза-Картузька. Вереснева кампанія 1939 р. застала його на території центральної Польщі. 1940 року він нелегально перетнув кордон і опинився на території УРСР, де, згідно з вказівками уенерівських міністрів, мав організовувати антибільшовицький партизанський рух. У перші дні німецько-радянської війни Т. Боровцю разом із групою однодумців вдалося роззброїти червону міліцію в районному центрі Сарни Рівненської області й заволодіти містечком. З приходом до Сарн німецької армії Т. Боровець був призначений комендантом поліції Сарненського округу. Під приводом боротьби з радянськими оточенцями, які сконцентрувалися в районі Прип’ятських боліт і жили за рахунок пограбування місцевого населення, Т. Боровець дістав дозвіл на створення з українців групи чисельністю 1000 бійців. Для озброєння цього формування було видано трофейні радянські гвинтівки та кулемети. Т. Боровець доволі швидко набрав аж близько 3000 добровольців, які без особливих проблем зуміли розбити й виловити оточенців. Уже наприкінці серпня 1941 р. отаманові вдалося опанувати доволі велику територію в трикутнику між Пінськом, Сарнами й Олевськом. Саме до Олевська Т. Боровець переніс штаб своєї організації, яку назвав «Поліською Січчю».
