225 Чухліб Т. Український гетьманат у Великій Північній війні 1700-1721 рр.: проблеми міжнародного та воєнно-політичного становища. — С. 9-10.
226 Каменский А. От Петра І до Павла І. Реформы в России XVIII века (Опыт целостного анализа). — М., 2001. — С. 91-147; Анисимов Е. Время петровских реформ. — Л., 1989. — С. 236-239; Павленко Н. Петр Великий. — М., 1990. — С. 474-475.
227 Письма и бумаги императора Петра Великого. Спб., 1887. — Т.1. — С. 410.
228 ПИБ. — Т.4. — С.66.
115
саксонських відділів, чого також не було раніше229. Козакам доводилося брати
участь у рейдах і дрібних сутичках, виконувати другорядні задачі по
забезпеченню дій головних сил (утримувати пікети, караули й поштові станції),
що за умов відсутності регулярного постачання призводило до їхнього повного
виснаження. Російські військові відбирали в козаків харчі, здобич й навіть
верхових коней внаслідок чого різко знижувалася боєздатність війська230.
Впровадження практики командування українськими полками російським
генералітетом створило передумови для виникнення нових військово-
адміністративних органів, котрі здійснювали централізоване управління
частинами гетьманського регіменту. Починаючи з 1701 р., функції загального
органу управління російськими військами почав виконувати Приказ військових
справ.231 В Гетьманщині його юрисдикція поширювалася на місцеві органи
російського управління — київського генерал-губернатора, воєвод та комендантів
фортець. Однак для масштабнішого використання військового потенціалу
Гетьманщини цього було замало, оскільки ці органи управління не були зв’язані
в одну централізовану систему. Для вирішення якихось локальних воєнних задач
створювалися тимчасові з’єднання московських і козацьких військ, що могли
віддаватися під командування російських командирів 232. Але московський уряд
наразі не створював якісь нові військово-адміністративні округи в які б могла б
бути інтегрована гетьманська армія233.
229 ПИБ. — Т.3. — С. 1050.
230 Российский государственный архив древних актов. — Ф.124. — Оп.3. — Д.1521. — Л.1; д.1525. — Л.2; Соловьев С. История России с древнейших времен. 1703 — начало 20-х годов XVIII века. — М., 2001. — Кн. VIII. — С. 38-39.
231 Бескровный Л. Русская армия и флот в XVIIІ веке. — М., 1958. — С.50-52; Государственные сановники, управлявшие военной частью в России с 1701 года. — Спб., 1866. — С.3.
232 ПИБ. — Т.7. — С. 681, 690.
233 Киселев М., Лазарев Я. Историографический призрак “Украинской дивизии”: к вопросу о российско-украинских отношениях в 1706 — 1708 годах //Славяноведение. — 2013. — №2. — С. 43-45.
116
Перші кампанії Північної війни засвідчили, що однією з найбільших
проблем, із якою надалі доведеться мати справи гетьманській армії була
логістична. Козацькі відділи вперше мусили брати участь у бойових виправах,
терени яких були дуже віддалені від кордонів Гетьманщини. Величезні обози й
транспорти з продовольством ще більше сповільнювали й так не дуже швидку
мобілізацію козацького ополчення, висування на театр воєенних дій і подальші
маневри. Через брак продовольства й фуражу, підвезення яких не було системно
організованим, козацькі відділи потерпали від голоду, хвороб і як наслідок
дезертирства, що набуло масових масштабів 234. Тактичні особливості
гетьманського війська також дали про себе знати. Козацькі полки вперше
зустрілися з новим противником — шведською регулярною армією, озброєною та
навченою за стандартами лінійної тактики. Призвичаєні до дій проти чисельно
переважаючих турецько-татарських військ, їхньої рухливої кінноти, козаки
виявилися не готовими до чітких і злагоджених маневрів, дій поза укріпленим
табором, старшинам бракувало уявлень про спосіб дій ворожої армії. Атакуючи
шведів холодною зброєю, хаотично обстрілюючи з луків і ручної вогнепальної
зброї, козаки потерпіли від залпового вогню ворожої піхоти й артилерії, не
витримували лобових атак лінійної шведської кавалерії. Ефективне протистояння
новому противнику вимагало застосування бойових порядків з добре
вишколеною піхотою, підтримуваною вогнем артилерії. Однак, непризвичаєна до
рішучих наступальних дій, козацька й сердюцька піхота не могла істотно
впливати на перебіг боїв і залишалася пасивною під захистом вагенбургу.
Слабкий зв’язок між елементами бойових порядків призводив до того, що
противник намагався скористатися відривом кінноти від піхотних шикувань і
розбити їх поодинці, зіграти на відсутності чітких і скоординованих дій між
родами війська. Козацька кіннота остаточно втратила роль основної ударної сили
й виконувала допоміжні задачі. 235
234 Мельник Л. До історії участі українського козацтва у військових діях у
Прибалтиці в роки Північної війни (1700—1702). — С.118-120.
117
Поразки гетьманської армії в кампаніях 1706-1708 рр. змусили Кремль
замислитися над реорганізацією козацької служби, в першу чергу в сфері її
підпорядкування московському командуванню й забезпечення швидкої
мобілізації. Поступове перенесення бойових дій у Литву та на смоленський
напрям у 1704-1706 рр. стривожили Петра І й змусили його до гарячкової
концентрації всіх наявних сил і резервів для захисту західних кордонів Московії.
Саме в цей час виникає ідея повернутися до не зреалізованої в 1688 р. ідеї
реформування козацького війська. Хронологічно перша згадка про плани
проведення реорганізації війська міститься в листі Пилипа Орлика до
митрополита Яворського з липня 1721 р., й датується в літом 1707 р.236. Йшлося
про повернення до ідеї впорядкування виборних козаків, що обговорювалася на
Жовківській раді наприкінці 1706 р. з подачі царя 237. М.Костомаровим був
опублікований лист Петра І до Мазепи від 10 серпня 1707 р. з розпорядженням,
“дабы вы по обнадеживательному слову к нам о кумпаниях, во всех
Малороссийских палкех конечно нынешне(й) осенью и зимою определение
учинили и неотложно к будушей кумпании оным готовы были”238. Мазепа в своїй
відповіді обіцяв “с всяким тщателным прилежанием … старатися, дабы тот
премощный вашего царского величества указ самым совершенством исполнен
был”239, пишучи того ж дня канцлера Г.Головкіна про відтермінування
реформи240. Не відмовляючись в цілому від задуму, гетьман пропонував спершу
апробувати її лише в двох полках (Стародубському та Чернігівському), аби
уникнути потенційного спротиву козаків 241. Аргументи гетьмана подіяли на
235 ПИБ. — Т.8. — Вып.2. — С. 127, 664-665; Сокирко О. Козацький Марс. — С.136-143.
236 Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К., 1994. — С.167.
237 Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842. — Т.4. — С. 257.
238 ПИБ. — Т.6. — С. 44.
239 РГАДА. — Ф.124. — Оп.4. — Д.108. — Л. 1 об.
240 РГАДА. — Ф.124. — Оп.4. — Д. 112. — Лл. 1 об. — 3.
118
Петра й вже 8 вересня 1707 р. Головкін писав, що цар погодився відтермінувати
реформу242.
Мазепа перебував у дуже складній ситуації, оскільки йому до кінця не
були ясними кінцеві цілі Петра, реформа могла стати проміжним етапом до
радикальної зміни військово-політичного устрою Гетьманщини а відтак
ліквідації її політичної автономії. Верхівка гетьманату справедливо
побоювалися, що вони можуть спричинити ланцюгову реакцію змін в інших
владних інститутах країни й в кінцевому підсумку загрожуватимуть всій
державній моделі Гетьманщини 243. Мазепа зважився лише на часткову
організацію підрозділів виборних козків в лютому 1708 р. у засеймських сотнях
Ніжинського полку, де було сформовано підрозділ у 750 чол. 244. Зберігся
універсал Мазепи від 2 березня 1708 р. глухівському сотнику О.Турянському з
наказом розписати козаків Глухівської, Кролевецької, Коропської та Воронізької
сотень на “лучшее” та “подлійшое” товариство, з яких перші повинні були
завжди бути готовими до військових виправ, а другі “чинити
вспомогателство”245. Весною-літом 1708 р. цар і Мазепа були зайняті воєнними
приготуваннями до зустрічі шведської армії в Лівобережній Україні. Крім того, в
спілкуванні Мазепи з Петром І на перший план вийшла справа з доносом
Кочубея та Іскри, котра відтіснила решту тем на маргінес і водночас була
додатковим стримуючим фактором для гетьмана, котрий, вочевидь, серйозно
241 Кочегаров К. Спроби реформування військової організації городових полків у 1707-1708 рр. //Українська держава другої половини XVII — XVIII ст: політика, суспільство, культура. — К., 2014. — С. 343-344; Таирова-Яковлева Т. Иван Мазепа и Российская империя. — С. 464.
242 Там само. — С. 344-345.
243 Сокирко О. Козацьке військо під прицілом модернізації //Соціум: Альманах соціальної історії. — К., 2003. — Вип. 2. — С. 101-116.
244 ПИБ. — Т.7. — С.349; Кочегаров К. Спроби реформування військової організації городових полків у 1707-1708 рр. — С. 346-347.
245 Кочегаров К. Спроби реформування військової організації городових полків у 1707-1708 рр. — С. 347-348; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — С.121.
119
остерігався можливого невдоволення старшин і козацтва. Розпочату
реорганізацію козацького війська було відкладено246.
Відкритий розрив із московською протекцією, здійснений гетьманом
І.Мазепою в 1708-1709 рр. став надзвичайним потрясінням для Гетьманщини та
її військово-політичної системи247. Владний табір козацької держави поділився на
дві нерівні частини, більша частина якого, під тиском зовнішніх обставин,
мусила лишатися по бік російського царя. З іншої сторони, зміна характеру
стосунків між Москвою й Гетьманщиною виявилася, в першу чергу в кризі
довіри до гетьманської форми правління й не призвела до повного демонтажу
політичної автономії України та її еліти 248. Очевидно, Петро І не мав на меті
повний злам гетьманської автономії й радикальне перекроєння її
адміністративно-політичної моделі. Попри загальну нехіть до місцевих порядків,
котрі видавалися йому хаотичними й ірраціональними, більш імовірним виглядає
намір побудувати тут певний баланс сил між гетьманом і різними групами
старшини, котрі б врівноважували одне одного, не даючи змоги посилитися
жодній з них 249. Нова політика монарших призначень на старшинські уряди
швидко стала іграшкою в руках царських наближених й замість бажаної
стабільності, тільки загострила конфлікти між новопризначеними урядниками та
їх високими покровителями 250. Ще одним полюсом напруженості були конфлікти
246 Сокирко О. Ще раз про передумови та причини повстання Івана Мазепи 1708 р. //Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха: Збірник наукових праць. — К., 2008. — С. 81-92.
247 Брехуненко В. Східна брама Європи. — С.287-296; Горобець В. “Волимо царя східного…”. — С. 273-278.
248 Бушкович П. Петр Великий. Борьба за власть (1671-1725). — Спб., 2008. — С. 289-293; його ж. Последствия Полтавы: местная автономия в Российской империи при Петре I //Россия и Война: Международный научный сборник в честь 75-летия Брюса Меннинга. — М., 2018. — С. 92-121.
