«8.07. у бою з поляками і німцями силою до 100 осіб в Диковинах згинув комендант загону Богун і 3 стрільці, ранено 2… 16.07 німці у спілці з поляками у числі 120 людей, — читаємо в одному з повстанських звітів за 1943 р., — прибули у село Хмелівку та почали його палити. На місце прибув загін УПА, який у короткому часі змусив ворога до втечі. Наших втрат не було. 17.07. німці з поляками заїхали у Хмелів та почали його палити. Спалили 6 хат і почали вбивати мирне населення. Прибув заалярмований відділ УПА. Відступаючи залишили вороги на полі бою 10 своїх трупів». «26.07 в селі Вуйковичі, — повідомляє підпільник з Володимирсько-Горохівської округи, — приїхало 50 німців з поляками, обстріляли людей при жниві, вбили 1 жінку і дитину. Трупи їх спалили». З того ж терену схоже повідомляли і через два місяці, у вересні 1943 р.: «21.09 німці з поляками в числі 50 чоловік, які прибули з Малих Березолук, напали на с. Ворончин».

У повідомленнях радянських партизанів також часто згадано про співпрацю поляків із німцями, які використовували скрутне становище перших для реалізації власних цілей. У зведенні за 17 квітня 1943 р. читаємо: «Поляки звертаються по допомогу до німецької влади, яка ніби не помічає погромів і терору націоналістів. Влада почала приймати поляків у поліцію для боротьби з націоналістами і партизанами».

Подальше поглиблення польсько-українського протистояння ще більше штовхало поляків на співпрацю з німецькими окупантами. «Німці розпалюють національну ворожнечу, — доповідали радянські партизани 15 червня 1943 р., — заявляючи, що українці поріжуть усіх поляків, а поляки бояться, біжать у Рівне і там вступають до поліції».

У результаті кількісний та якісний склад поліції на Волині почав різко змінюватися. До прикладу, у Володимирі-Волинському в липні 1943 р. кількість поляків у поліції збільшилася в кілька разів: «У поліції було 300 поляків, а у відповідь на звернення німців записалося до поліції до 1000 і до 1000 до жандармерії».

В інших регіонах відбувалося подібне. При цьому німці зумисно використовували новостворену поліцію проти українців. «Корець — гарнізон противника з 200 осіб німців і 500 осіб поляків (з Варшави), — доповідали радянські партизани. — Польські війська отримали особливе право самостійного розстрілу мирних громадян. Німці з поляками щодня відправляють загони для боротьби з бандерівцями і партизанами, операції проводять в основному поблизу розташування своїх районів». На Костопільщину, в район сіл Костопіль, Березне, Бистричі, Янова Долина, Степань, Деражнівка, на початку липня «вислано польський батальйон у кількості 500 осіб (поляків з-за Буга), які захоплюють вищевказані пункти. Польський батальйон добре озброєний і навчений військової справи. Батальйон в основному призначений для боротьби з бандерівцями і бульбівцями».

Небезпеку поглиблення польсько-українських суперечностей через використання поляків у німецьких формаціях розуміли і керівники польського підпілля. Навіть більше, вони вважали, що німці зумисне ідуть на це. Розповідаючи про німецькі репресії проти українців на Волині, генерал Комаровський додає: «Німці спровадили також батальйон поліції з Генеральної губернії, що надає вчиненим злочинам характеру польської помсти».

У відповідному звіті МЗС указувалося про використання німцями «відділів, що складалися з поляків, які походили з Західних земель, Познанщини, Помор’я, Лодзя, переважно рекрутованих в таборах полонених. Місцевих поляків у тих відділах майже нема. Умундировані вони в німецькі мундури, стаціонують в містах і звідти висилаються на карні експедиції. Під час маршу співають польських пісень». У спогадах одного з поляків на німецькій службі на Волині знаходимо такий опис польського шуцманшафт-батальйону: «Це збиранина селян різного віку, в цивільному одязі, жахливо озброєна, палаюча ненавистю до українців за їх злочини. Коротка промова лейтенанта нам зразу припадає до душі. Він каже: «Не стріляйте невинних людей, але знайте, що на селі кожен українець — то бандит, незалежно, чи то жінка, чи дитина». Пам’ятаючи його слова робимо спустошення в селі, кожного українського селянина відводимо і стріляємо. Але то ще нічого в порівнянні з лейтенантом. Не визнає він жодних наказів, лише на власну руку стріляє українців, хоче перевищити нас усіх».

У польському підпільному виданні «Biuletyn Informacyjny» за жовтень 1943 р. йдеться про масштабну антиповстанську німецьку акцію, проведену на Волині. «Від липня, — читаємо тут, — перейшла там хвиля кривавого терору проти українців: палення сіл (наприклад, в районі Олики), масові вбивства, відплатні екзекуції (Луцьк і околиці) і знову спроби виконання цього польськими руками. Німці змусили впровадити в деяких польських місцевостях щось типу громадських спеціальних судів — поляки скрізь ухилилися від засудження українців з німецької ласки».

Розгортання антипольських виступів, залучення до них навесні—влітку 1943 р. відділів УПА засвідчили неспроможність польського підпілля самостійно захистити своє населення. Це штовхнуло керівників самооборони до співпраці з червоними партизанами.

В оперативному зведенні радянських партизанів із Волині від 17 квітня 1943 р. читаємо: «Делегації місцевого польського населення звертаються по допомогу, запрошують наші загони розміщуватися в селах, в яких зовсім відсутня зброя».

У щоденниках партизанських командирів, котрі влітку 1943 р. перебували на Волині, не раз згадано про те, що їхні загони радісно зустрічали в польських селах. «Удень поїхав до польського села Стара Гута, — пише Семен Руднєв 20 червня 1943 р., — де після служби в костелі зібралося все населення села. Я зробив доповідь про становище на фронтах і завдання польського народу, закликав їх вступати до партизанських загонів і здобувати собі незалежність. Після мене виступали поляки, і в тому числі виступив ксьондз. Всі, хто виступав, згодні, що в боротьбі з гітлеризмом і українським націоналізмом шлях єдиний — разом із Червоною армією, разом із Радянським Союзом». Сидір Ковпак через десять днів в іншому волинському селі зробив такий запис: «В селах Красильне, Фальківщина, Корити, Городище живе польське населення. Зі сльозами на очах зустрічають нас. Цілими натовпами збираються вони на перехрестях, площах і виносять тютюн, воду, хліб, щоб хоч чимось показати свою любов до Радянської армії».

«У Цуманському районі, — читаємо у квітневому звіті ОУН, — 1.04 ляхи організувалися, їх очолювали більшовицькі старшини. Всіх около 400 осіб. Після бою під Берестянами хотіли знищити села Затишня і Знамерівку, але це не дозволили більшовицькі старшини…»

У результаті польські колонії та села Волині стали опорними пунктами радянського партизанського руху, що, з одного боку, захищав поляків, з іншого — наражав їх на нові акції УПА. Співпраця з німцями та червоними, яких вважали головними ворогами повстанського руху, була тим чинником, через який до розряду ворогів потрапляли і власне поляки.

У звіті українського підпілля з Волині того часу зазначалося: «Поляки виступають як 1) німецькі вислужники, як 2) червоні партизани, як 3) незалежна збройна сила».

Листівка командування УПА за червень 1943 р. наголошує: «Якщо на українських землях вибухне нова Гайдамаччина чи Коліївщина, то відповідальність за неї спадає цілковито й виключно на ті круги, що завели польську визвольну політику в протиукраїнський табір московського та німецького імперіялізмів і діють сьогодні на українській території як прислужники Москви й Берліну проти українського народу».

Антипольська акція УПА на Волині

Погроза з цього заклику повстанської листівки справді була дуже швидко реалізована, і саме на літо 1943 р. припадає пік антипольських акцій на Волині. Причому, судячи з того що звітів за липень—серпень 1943 р. є відносно небагато, далі домінував стихійний елемент.

У численних спогадах поляків ідеться про озброєних вилами, косами та сокирами селян. Як свідчать документи українського підпілля, така «жакерія» була характерною не тільки для українців. З інформації ОУН за травень 1943 р.: «В Цуманському районі 29.05 ляхи озброєні в вила і коси і зброю напали на Майдан Липиньський». У звіті за вересень того ж року читаємо: «Поляки з Білина у кількості 40—50 осіб, частинно озброєні зброєю, а часто з вилами, косами і сокирами напали на с. Руду, забили понад 20 осіб і багатьох поранили».

Використання предметів домашнього реманенту свідчило: війна набула масового характеру, крім озброєних учасників підпільних рухів обох народів, до неї активно долучалися цивільні, яким бракувало зброї. Тому у вказівках щодо створення польських баз самооборони на Волині зазначалося про необхідність «озброєння в міру можливості у вогнепальну зброю, а в разі її браку — в сокири, вили, палки». У донесенні радянських партизанів від квітня 1943 р. зазначено: «Загони товариша Бегми створюють у селах групи самооборони від поліції та націоналістів, озброюючи їх кілками, вилами та сокирами».

Маємо свідчення, що деякі місцеві керівники підпілля в кінці літа проводили мобілізацію чоловіків з українських сіл для участі в антипольських акціях. «У неділю 29 серпня, — згадує житель волинського села Вижгів Іван Симчук, — нам наказали брати сокири, лопати, бо треба розбирати колію. Усіх зібрали в Марчукових кущах. Я прийшов сюди разом з Гущинським Павлом. Тут ми побачили озброєних невідомих людей. Один з них виступив із закликом іти бити поляків на колонію. А Валентин Котович каже: «Та хіба у нас руки на них піднімуться? Ми ж з ними разом живемо, в гості ходимо». Тоді якийсь із приїжджих гукнув: «Одного-двох отут прикінчимо, і ви всі підете, куди накажуть!» На цьому розмова скінчилася». Інструкцій чи якихось інших вказівок щодо таких мобілізацій не виявлено, тож, очевидно, знову йдеться про місцеву самодіяльність.

Листівка УПА.Червень 1943 р.

Із тих небагатьох документів українського підпілля станом на літо 1943 р., які є в нашому розпорядженні, знову-таки не можна зробити висновку, якого доходять багато польських істориків, нібито перед відділами УПА ставилося завдання про поголовне винищення польського населення.

У звіті ОУН з Володимирсько-Горохівської округи за липень 1943 р. подано інформацію, яка з’ясовує, хто саме був метою антипольської операції УПА. «По закінченні акції скерованої проти ворохобних (виділення моє. — В. В.) польських елементів у польському громадянстві поглибилася кристалізація поодиноких груп, що займають в стосунку до українців відмінні позиції. Найбільш протиукраїнського настроєння відлам польського громадянства, боячись справедливої відплати за свої наміри та працю, утік під захист німців у міста. Спокійна нерозполітикована прихильна до українців частина поляків або лишилася на місцях, або повернула до своїх осель після отримання запевнення їхньої безпеки з боку українців. У багатьох випадках мирне польське населення певне своєї безпеки між українцями було змушуване польськими організаційними боївками залишити свої господарства… Та частина польського населення, якої не торкнулася акція, залишається нині на своїх колоніях при щоденних працях. З українським населенням живе згідно, пропонує співпрацю в українській визвольній боротьбі, складаючи багато усних і письмових заяв про солідарність. Всі поляки дістали усні у відповідних відозвах запевнення усіх прав на рівні з українським населенням в заміну за лояльність і співпрацю. В деяких випадках польське населення мильно [31] зрозуміло причину протипольської акції та виявило охоту до переходу на православіє, а часами навіть просить дозволу «на зміну національності». Тим вияснено, що українці мають до поляків претензії не за їхню приналежність до польської нації чи католицької релігії, а за вороже ставлення до українського національного питання і українських визвольних змагань на українських етнографічних територіях».