Зрозуміло, що процедура скликання подібного роду зібрання вимагала набагато більше часу для його підготовки. Адже після виснажливої осінньої кампанії 1653 р. козацьке військо було розпущене гетьманом по домівках і перебувало за сотні верств від Переяслава. У місті та його околицях перебували лише місцеві козаки та запрошені Хмельницьким на раду вищі козацькі старшини. Отож, уже за визначенням скликана в Переяславі на другу половину 8 січня рада не могла бути Генеральною. Але питання постають не лише щодо рівня представництва майбутньої ради, а й, власне, самої доцільності її скликання. Адже востаннє гетьман збирав Генеральну раду аж 1651 р.! Після цього, остаточно пересвідчившись у її громіздкості та неефективності при вирішенні важливих питань державного життя, Хмельницький радився лише з членами більш мобільної, керованої й ефективної старшинської ради.
Кому зі старшин прийшла в голову ідея скликання начебто Генеральної ради — невідомо. Можна лише висловити певні здогадки щодо мотивації цього вчинку. Вочевидь, у такий спосіб гетьманський уряд, по-перше, прагнув відбити бажання поляків продовжувати воювати з Військом Запорозьким, яке відтепер мало сильного союзника, а по-друге, продемонструвати всій Україні та її сусідам факт міжнародного визнання розриву козацтва з польським королем. Але поза тим о другій годині дня за наказом старшини почали бити в барабани, закликаючи козаків і переяславських міщан на раду.
Переяславська рада, ставши культовим сюжетом радянської історичної науки, настільки міцно увійшла в офіційну радянську ідеологію, стару шкільну освітню літературу, красне письменство, живопис, кінематограф і тому подібне, що, здається, не має й потреби про неї говорити — і так все зрозуміло. Але виявляється, що не все... Насамперед, оцінюючи історичну достовірність більш чи менш відомих картин, присвячених переяславським сюжетам 1654 р., варто пам'ятати відому настанову Козьми Пруткова стосовно того, чи можна довіряти напису, здається, на клітці слона, якщо там сидить якась інша істота... Так і тут, відомі монументальні образи загального торжества українського народу, звернутого до Хмельницького та Бутурліна, не відповідають дійсності вже хоч би тому, що на Генеральній раді — де власне вирішувалось питання об'єднання — царський боярин... присутнім не був! Увесь цей час, поки тривали старшинська, а згодом і Генеральна рада, царський боярин залишався на заїжджому дворі.
Так само не можна вірити й твердженню відомого козацького літописця Самійла Величка, що на раді гетьман зачитував статті договору з царем. Цей сюжет пізніше увійшов у праці не менш відомого історика Миколи Костомарова і витворив цілу історіографічну традицію. Насправді ж Богдан не міг цього зробити вже хоч би тому, що до цього часу не лише не було укладено українсько-російського договору, але й навіть не розпочато переговорів щодо його змісту — ось такою виявилася специфіка союзу 1654 р.
Єдине, що на раді справді відбулося, так це формальне проголошення доцільності укладення союзу саме з московським царем, а не якимись іншими володарями, які закликали Україну до себе. Згідно з інформацією статейного списку боярина Бутурліна про перебіг його дипломатичної місії в Україну (джерелом цієї інформації був спеціально виряджений на раду лазутчик з числа офіційної делегації царя в Україну), Богдан Хмельницький, ставши посеред козацького «круга під бунчуком, разом з суддями, осавулами, полковниками і писарем», звернувся до учасників ради з такою промовою. Барвисто змалювавши негаразди шестилітнього життя «без государя в нашей земле», сповненого «безпрестанных браней и кровопролитий з гонителями и врагами нашими, хотящими искоренити Церковь Божию, дабы имя руское не помянулось в земли нашей», гетьман, подібно до київського князя Володимира Великого, коли той 988 р. обирав для Русі релігійну віру (принаймні, як це було записано в офіційній літописній версії), запропонував товариству обрати собі государя з чотирьох можливих претендентів: турецького султана, кримського хана, польського короля й московського царя. Представляючи кожного з кандидатів, гетьман нібито охарактеризував перших двох як «бусурманів», під владою котрих «братия наша, православнии християне греки, беду терпят и в каком суть от безбожных утеснении»; про короля й говорити не потрібно було, оскільки козаки й так знають, що польські пани «лучше жида и пса, нежели християнина, брата нашего, почитали». Відтак всі компліменти випали на адресу царя: «А православный христианский великий государь царь восточный єсть с нами єдиного благочестия греческого закона, єдиного исповедания, єдино есми тело Церкви православием Великой Росии, главу имуще Иисуса Христа».
Зрозуміло, що після такого представлення учасники ради одностайно почали вигукувати: «Волим под царя восточного, православного, крепкою рукою в нашей благочестивой вере умирати, нежели ненавистнику Христову, поганину достати!» По тому полковник переяславський Павло Тетеря, «ходячи в кругу, на все стороны спрашивал: „Вси ли тако соизволяете?“» І на це запитання старшини та учасники ради одностайно вигукували: «Вси единодушно». Завершення ж зібрання Богдан Хмельницький резюмував наступним чином: «Буди тако! Да Господь Бог наш укрепит под его царскою крепкою рукою!» На що, як записано в статейному списку боярина Бутурліна, «народ по нем, ecu единогласно, возопил: „Боже, утверди! Боже, укрепи! Чтоб есми во веки вси єдино били!“»
У якій мірі можна довіряти такому пастельному викладу історії загальної Переяславської ради 1654 р. — питання дискусійне. Надто вже все було неприховано стилізовано під літописну традицію Древньої Русі... Але навіть з цього стилізованого опису, складеного за наказом царського боярина, проступають обриси явища, яке можна класифікувати як прояви зустрічі різних цивілізацій, різних світів і відповідно ментальний конфлікт цих світів.
Отож і не вписуються в ідеальну картину загальнонародного торжества 8 січня 1654 р. події, що стались у соборній церкві Переяслава, куди гетьман і посол прибули після того, як Бутурлін по завершенні Генеральної ради (варто зауважити — також на заїжджому дворі) передав Хмельницькому царську грамоту Олексія Михайловича. Адже коли українське та російське духівництво, що прибуло разом з Бутурліним в Україну, було готове розпочати урочисте богослужіння з нагоди приведення гетьмана Хмельницького та всього Війська Запорозького під зверхність царя, виявилося, що напередодні сторони... забули домовитися про саму процедуру скріплення угоди присягою.
Хмельницький і старшина, опираючись на знання практики укладення міждержавних угод і, можливо, навіть більше спираючись на практику приведення шляхти Речі Посполитої до послушенства королю, де монарх і піддані кожен зі свого боку давали обітницю не порушувати взятих зобов'язань, були переконані в тому, що слідом за виголошенням українською стороною тексту присяги або навіть перед цим аналогічну обітницю складе від імені Олексія Михайловича й російська сторона. Але в зовсім іншій політичній культурі був вихований царський боярин. Бутурлін заявив, що в Московській державі ніколи такого й не було, щоб цар присягав перед своїми підданими. Собор був не найліпшим місцем для проведення дискусій з цього приводу, і Хмельницький, залишивши там царську делегацію, разом із вищою старшиною пішов до будинку полковника Тетері, щоб скликати там уже третю за день козацьку раду, цього разу — старшинську.
Як занотував до свого офіційного звіту Бутурлін уже з цього приводу, гетьман і полковники про те, як чинити далі, радилися «многое время». Увесь цей час царське посольство нервово очікувало в соборі. Нарешті зі старшинської ради до собору прибули посланці гетьмана — полковники переяславський Павло Тетеря та миргородський Григорій Лесницький, котрі повторили вимогу щодо складення Бутурліним присяги за царя. Й оскільки посол заявив, що зробити цього не може, адже ніде такого немає, щоб монарх присягав своїм підданим, тут же в стінах собору таки виникла коротка політологічна дискусія. Тетеря й Лесницький, варто зауважити — шляхтичі за походженням, вказали на добре відому їм практику політичного життя Речі Посполитої, де королі, перш ніж піддані визнають їхню владу, клянуться зберігати в непорушності права своїх підданих. Однак, на думку царського посла, такий приклад не був переконливим, оскільки польські королі, по-перше, є «невірними», по-друге, «не самодержцями», а по-третє, «на чому присягнуть, все рівно того не дотримають».
Не певні, що висловлені аргументи вдовольнили українську сторону. Але, безумовно, переконали її в тому, що ситуація, яка наразі склалася, загрожувала вилитися в дипломатичний конфуз. Справа укладення союзу з царем, над реалізацією якої Хмельницький тривалий час працював, про яку вже було оголошено на раді як доконану справу, могла розладнатися остаточно. Зрозуміло, що такий розвиток подій не влаштовував ані Чигирин, ані Москву, адже на той час уряд Олексія Михайловича вже також встиг оголосити війну Польщі. Потрібно було негайно шукати вихід із скрутної ситуації. І його було знайдено в тому, що гетьман і старшина таки погодилися принести присягу цареві. А боярин Бутурлін, зі свого боку покликаючись на слово Олексія Михайловича, завірив їх у тому, що цар невідмінно підтвердить усі ті права і вольності, якими Військо Запорозьке володіло перед тим. Цими обіцянками й довелося задовольнятися Хмельницькому та його дорадникам. А скільки в них було щирої правди, а скільки лукавства — міг показати лише час.
По тому гетьмана й вищу козацьку старшину до «віри цареві» привів архімандрит Преображенський Прохор, котрий супроводжував царське посольство, а допомагав йому в цьому прибулий з Москви протопіп Андрій та переяславський протопіп Григорій.
Розмова союзників після повернення з собору та вручення гетьману царського прапора, булави та символічного одягу — ферезеї, а також привезених з Москви соболів були нетривалими. Надто вже багато емоцій було витрачено за цей важкий день, а попереду проглядалися не менш важкі переговори щодо наповнення обіцянок, даних царським боярином, реальним змістом. А ще попереду було й творення Переяславського міфу про «історичну закономірність і всенародне волевиявлення», про безконфліктність узгодження позицій сторін і про беззастережну та безумовну відданість Богдана курсу на «возз'єднання України з Росією». Щоправда, це вже зробили надто запопадливі нащадки. Тепер же, як справедливо підмітив Михайло Грушевський, ані Хмельницький, ані його соратники не відчули тієї доленосної значимості моменту, що її згодом вигадають історики. Цього дня гетьману нарешті вдалося долучити до війни з Польщею сильного союзника. І в цьому він вбачав значний успіх.
«Государь вольностей у вас не отимает».
Переяславські переговори 9—10 січня 1654 р.
Найголовніший урок, який, вочевидь, Богдан Хмельницький виніс із переяславських подій, що сталися на початку зими 1654 р., полягав у тому, що добре готуватися слід не лише до війни, а й до укладення братерства із союзником. Адже перипетії, пов'язані з принесенням присяги представниками царя, а згодом підняття в ході переговорів 9—10 січня 1654 р. чимало таких питань, які були не зайвими, створювали вельми неприємні для української політики прецеденти.
Так, на українсько-російських переговорах, що проходили у Переяславі 9—10 січня 1654 р., гетьман і старшина (принаймні про це свідчать звіти глави російської делегації боярина В. В. Бутурліна, котрого, зважаючи на його зацікавленість якомога привабливіше зобразити власні дипломатичні успіхи в Україні, не можна визнати неупередженим інформаційним джерелом) порушили чимало таких питань, які являли собою рудименти політики козацького автономізму, не відповідали потребам часу, а тому були не лише зайвими з огляду на загальнодержавну репрезентацію керівництва Війська Запорозького, але й створювали досить небезпечні прецеденти для майбутніх відносин з царем. Зокрема, за свідченням Бутурліна, 9 січня Хмельницький заявив послам: «Чтоб великий государ указал с городов и мест, котрые поборы наперед сего сбирали на короля и на римские кляшторы и на панов, сбирати на себя государя». Не заперечував гетьман і проти намірів царського уряду надіслати воєвод, крім Києва, до інших «знатних» міст України, де б царські представники могли б «судити і радити».
