Насильство і терор були одним з основних засобів комуністичного будівництва. Це добре усвідомлювало не лише керівництво більшовиків, а й українські політичні партії, які йшли у їхньому фарватері. Насамперед ідеться про такі партії, як УПСР (комуністів-боротьбистів) та УСДРП (незалежних), які стояли на радянській платформі. Керівництво цих партій схвально ставилося до ленінських намірів «по-новому організувати найглибші основи життя сотень мільйонів людей», тобто до комуністичної соціально-економічної програми дій, втілення якої визнавалося можливим лише із застосуванням примусу як постійного методу політики. Щоправда, невід'ємною частиною таких перетворень вони вважали також справжню рівність націй. Та й напрям і темпи комуністичних перетворень мали оцінювалися представниками цих партій інакше, ніж у більшовиків. Однак основні принципи комунізму вони цілковито схвалювали.
При виборі більшовицьким керівництвом моделі дій в українському селі важливу роль відігравало як внутрішнє становище в РСФРР, так і міжнародна ситуація. Після поразки Німеччини в Першій світовій війні в Європі посилився революційний рух. Знаючи це, більшовицьке керівництво, як зауважував італійський вчений Андреа Граціозі, сподівалося, що «невдовзі відбудеться революція на Заході, яка a posteriori виправдає вчинок, здійснений у жовтні 1917 р.». Ідеться про те, що більшовики захопили владу в країні, яка за всіма марксистськими канонами ще не дозріла до соціалістичної революції. Відтак 1919 р., особливо у його першій половині, однією з основних цілей більшовицького керівництва було розпалювання «революційної пожежі» в Європі — без цього більшовики не бачили свого майбутнього. Про такі наміри відверто говорилося у «Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду України» від 26 січня 1919 р.: «Ми переконані, що нашою революцією ми надаємо суттєву допомогу нашим братам, російським робітникам і селянам, а також розпалюємо революцію на Балканському півострові, в Румунії, в Бессарабії, в Буковині, в Галичині, в Польщі та створюємо економічну опору для торжества пролетарської революції в Німеччині».
Для виконання поставленої мети перш за все потрібно було нагодувати «голодну Північ», що й визначало політику Кремля в українському селі. Одним із перших рішень радянського уряду України під керівництвом X. Раковського став декрет про надання продовольчої допомоги Росії з метою «якнайшвидшого і найповнішого постачання продовольством голодуючих робітників РСФРР». У ньому наголошувалося на такому плані дій:
«Рада Народних Комісарів України пропонує Народному комісаріату продовольства негайно видати інструкцію, яка б регулювала справу постачання продовольством Півночі, поклавши в основу таке:
1. На Комісаріат продовольства покладається організація і керівництво справою постачання Півночі продовольством.
2. До справи заготівлі й вивезення на Північ надлишків продовольства залучаються як українські, так і центральні кооперативні об'єднання РСФРР.
3. До справи організації постачання продовольством Півночі залучаються представники Всеросійської ради професійних спілок, Московського центрального робітничого кооперативу, продорганів Петрограда і Москви та Профцентру.
4. Розрізнене вивезення з України предметів продовольства окремим організаціями і особами забороняється».
Ще до березня 1919 р. «для укріплення продовольчого апарату України партійні організації пролетарських центрів Росії надіслали 2700 осіб членів партії та робітників-активістів». Це вже не беручи до уваги власні українські продовольчі загони.
Здобуття продовольства стало питанням виживання компартійно-радянської влади. 26 січня 1919 р. у газеті «Правда» була надрукована стаття Леніна, у якій він радо сповіщав: «Просто-таки величезними є надлишки хліба в Україні, і Совітський уряд України пропонує нам допомогу». Вождь 19 лютого 1919 р. у пропозиціях до постанови ЦК РКП(б) про продрозкладку в Україні писав: «Надлишок радимо визначити максимальний, наприклад 500 мільйонів пудів по всій Україні, а для розверстки взяти одну п'яту або одну десяту частину». Визначення «надлишку» в явно завищених розмірах давало своєрідні ідеологічні переваги у здійсненні продрозкладки: мовляв, дивіться, у вас хліба багато, а ми беремо лише невелику його частину. Перспективи здавалися Кремлю райдужними.
Мету приходу більшовиків в Україну виразно висвітлює постанова ЦК РКП(б) від 2 березня 1919 р. «Про продовольчу політику». У змісті постанови чітко простежується, що для більшовицького керівництва сфера економіки, особливо продовольча справа та все пов'язане з нею, були найбільш небажаними для будь-яких виявів самостійності УСРР. Жорсткі дії в царині «продовольчої політики» обґрунтовувалися реальною небезпекою того, що «порівняно багаті, але все ж обмежені продовольчі й товарні ресурси України швидко вичерпаються та зникнуть у канали спекуляції».
Якщо перевести це із мови агітаційно-пропагандистської на мову економічних показників, то ця ж думка виглядатиме так: реальна небезпека полягала в тому, що більшовицьке керівництво може втратити найвагоміший засіб контролю над «пролетарськими» центрами, якщо воно втратить можливість виключно зі своїх рук утримувати місто. А це могло статися, якби селяни свій хліб продали якимось заготівельникам, чи то приватним, чи то кооперативним, а не віддали його продзагонам під страхом примусу чи облудою економічного обману. Без жорстких засобів у заготівлі продовольства більшовики так і не отримали б його у своє розпорядження, оскільки пропонувати що-небудь українському селянину на обмін Кремль не мав наміру та можливості. У директиві з цього приводу відверто наголошувалося: «Заготівлю хліба для робітників та армії України та голодної півночі (курсив наш. — Авт.) можна здійснити лише при хлібній монополії /розкладка — метод/».
Досвід здійснення продрозкладки у Кремля справді вже був, і він намагався поширити його на Україну. Цими справами мав займатися український Народний комісаріат продовольства (компрод) України, що мав право скасовувати постанови місцевих органів влади та під страхом відповідальності перед судом революційного трибуналу вимагати безумовного виконання всіх своїх розпоряджень.
Слід зазначити, що більшовики примусові заходи у своїй діяльності почали застосовувати не відразу. На початку березня Шліхтер підкреслював: «Наркомпрод поки що ще не став на точку зору примусового вилучення хліба». Спочатку більшовики спробували діяти в Україні переважно «економічними» методами. Термін «економічні» взято в лапки недарма, оскільки реального товарного забезпечення для закупівлі хліба у Кремля не було. Реквізоване у «буржуазії» золото вони спрямовували на боротьбу за «світову революцію» у Західну Європу і для закупівлі хліба в селян використовувати такі цінності не мали наміру. Спроба застосувати товарообмін ні до чого позитивного призвести не могла, оскільки, як обережно визнавав навіть радянський історик Юрій Кондуфор, не було можливості «повністю заплатити за хліб товарами».
В українських селян під машкарою закупівлі просто забирали хліб, тобто шляхом обману робили з них цілком «добровільних» донорів більшовицької влади. Відразу переходити до примусової продрозкладки не було сенсу — набагато більше можна отримати шляхом друкування незабезпеченої товарами грошової маси. За оцінками середини 1920-х рр. вартість вилученого за допомогою емісії перевищувала отримане за допомогою продрозкладки трохи більше як у 4 рази. Такі дані підтверджуються і тим фактом, що офіційний перехід до політики примусового стягнення «надлишків урожаю 1918 р.» стався лише після публікації 12 квітня 1919 р. декрету РНК УСРР про продрозкладку. Згідно з цією постановою продрозкладка мала дати 140 млн пудів хліба. Це була лише половина від наявних, за визначенням українського керівництва, «надлишків» у розмірі 278 780 тис. пудів хліба.
Як економічний обман, так і примус у вилученні продовольства боляче вдарив по авторитету комуністичної партії. Не менш вразливим для нової влади стали її підходи до розподілу землі. І якщо викачування продовольства було справді нагальною потребою, то земельна політика стала більше виявом своєрідного запаморочення від успіху. На відміну від проведеного в Росії зрівняльного землерозподілу та затвердженого II Всеукраїнським з'їздом рад у березні 1918 р. «Тимчасового положення про соціалізацію землі», у якому відзначалося, що земля переходить у «користування всього трудового народу», 1919 р. в УСРР вона вже становила «єдиний державний фонд». У законі про землеустрій відзначалося, що для боротьби з буржуазією «потрібний перехід від індивідуальних форм землекористування до громадських. Радянські господарства, комуни, громадський обробіток землі й інші види громадського землекористування є найкращими засобами досягнення згаданих цілей; тим-то всі види індивідуального землекористування треба розглядати як тимчасові і відживані».
Відповідно до таких настанов більшовики і здійснювали розподіл земель «нетрудового користування» — при найменшій можливості створити радгоспи або комуни вони відмовлялися від зрівняльного землерозподілу. Тим більше, що в законі всі конфісковані «нетрудові землі» розподілялися на дві категорії, перша з яких, категорія «а» — «землі спеціальної культури і промислового значення», — індивідуальному розподілу не підлягала. Одне з основних визначень віднесення до такої категорії вражає своєю простотою — це були «колишні землі нетрудового користування, на яких організуються радянські господарства, комуни або господарський обробіток землі».
У цьому пункті з більшовиками не погоджувалися боротьбисти. Після аналізу проекту закону О. Шумський у виступі на III Всеукраїнському з'їзді рад відзначив: «Коли придивитися, прочитати статті, то можна твердо сказати, що, можливо, якісь 5 % маєтків не будуть радянськими [господарствами], інші будуть радянськими... Адже в Україні немає маєтків, де не було б культурних починань, і тут ясно, що людина, яка писала закон, мала за приклад маєтки Великороси. Там культурних маєтків небагато... Така редакція неможлива. Вона лише заважає Совітській владі».
Так само боротьбисти витупали проти намірів за наказом зверху перейти до організації комун на селі. Той же О. Шумський, відзначивши, що, в принципі, він є прихильником «комуністичного порядку», зауважив: «Але ми не можемо сказати, щоб сьогодні-завтра зробити комуну і все зробити по-комунальному». Для цього, на його думку, варто пройти ще довгий шлях агітації та перевиховання, а тому «не можна говорити серйозно, що однією з форм державного вирішення земельного питання є комунальні господарства». Схожі перестороги висловлював Д. Гопнер, уповноважений РНК РСФРР при РНК УСРР, у листі до М. Калініна від 9 травня: «Яке практичне значення в найближче півріччя за відсутності машин, худоби, палива, елементарних знарядь господарства та ін., може мати гасло сільськогосподарських комун або організації радянських господарств?» Але ЦК КП(б)У не дослухався до цих заперечень. Радгоспізація та комунізація земельних відносин стали однією з прикметних рис політики більшовиків 1919 р. Разом із продрозкладкою це зумовило могутні повстання, які, зрештою, і змели більшовицьку владу.
