Молодий і енергійний Шелепін був новою зіркою на радянському політичному небосхилі. Шелепіну виповнилося лише сорок років, коли у грудні 1958-го Хрущов призначив його головою КДБ, найнебезпечнішого відомства країни. Він мав очистити комітет від сталіністів і сталінських порядків. Спершу Шелепін відмовився від цієї посади. Його політичний досвід обмежувався керівною роботою в ЦК комсомолу, куди його поставив Сталін 1952 року. Перед доленосною розмовою з Хрущовим він лише кілька місяців пропрацював на посаді голови відділу ЦК партії. Хрущов сказав Шелепіну, що повністю йому довіряє, і обіцяв підтримати. Той погодився. Хрущов попросив нового голову КДБ зробити так, щоб і Хрущова не прослуховували, — він явно не довіряв своїм же чекістам.
Шелепін посів місце давнього хрущовського союзника, душителя Будапешта, Івана Сєрова. Генерала перевели на менш впливову посаду начальника військової розвідки. Хрущов знав Сєрова ще по роботі в Україні на початку війни; він був цілком відданий генсеку, але водночас близький до маршала Жукова, вони разом брали участь у підписанні німецької капітуляції у Карлсхорсті. У жовтні 1957-го Хрущов усунув Жукова, звинувативши маршала в «бонапартизмі», — генсек запідозрив, що Жуков зазіхає на його владу. Через рік усунули з посади й Сєрова. Крім дружби з Жуковим, Хрущова непокоїло те, що Сєров дуже відданий своєму відомству. Хрущов хотів обмежити владу КДБ і кардинально зменшити кількість оперативних кадрів і агентів. Сєров почав працювати у спецслужбах ще за Лаврентія Берії й погано надавався до такої реформаторської місії.
Шелепін, навпаки, не мав нічого проти скорочення КДБ. Він був готовий переорієнтувати роботу відомства з внутрішнього фронту на міжнародний. Шелепін вважав, що КДБ має зосередитися на досягненні зовнішньополітичних цілей радянського уряду. Він висловлював подібні ідеї ще до призначення на Луб’янку і почав з ентузіазмом втілювати їх у життя. Одна з його новацій у сфері розвідки — створення спеціального відділу «Д», який мав вести дезінформацію на Заході. Пробним майданчиком цього напрямку стала Західна Німеччина, а однією з перших мішеней Теодор Оберлендер — міністра звинуватили у причетності до злочинів нацизму і навіть до вбивства Бандери[146].
Призначення Шелепіна ніяк не позначилося на одному — спецслужби й далі практикували ліквідацію політичних опонентів радянської влади, які нібито заважали її мирним ініціативам закордоном. І Сташинський знав це як ніхто інший. За Сєрова він ліквідував Лева Ребета, а молодий наступник Сєрова, антисталініст Шелепін мав нагородити його за вбивство Бандери. Новий голова КДБ звертав ще більше уваги на «брудну роботу», ніж попередник. У кабінеті Шелепіна Сташинський побачив генерала Олексія Крохіна, заступника начальника Першого головного управління КДБ, який відповідав за роботу з нелегалами. Присутність цих двох начальників свідчила, що вбивства перестали вважатися монополією Тринадцятого відділу Управління зовнішньої розвідки. Тепер цим по праву опікувалися і відділ по роботі з еміграцією, і відділ нелегальних операцій.
Привітавшись зі Сташинським, Шелепін дістав зі столу папку, до якої було прикріплено велику фотографію агента, і зачитав вголос постанову Президії Верховної Ради СРСР від 6 листопада 1959 року за підписом маршала Ворошилова про нагородження Сташинського Богдана Миколайовича бойовим орденом Червоного Прапора за виконання «ответственных заданий, связанных с риском для жизни». Потім дістав із футляра орден, прикріпив до лацкана піджака, потиснув руку й привітав Сташинського з нагородою. Офіцери-чекісти в урочистій тиші спостерігали за нагородженням. «Це справляло враження», — згадував Сташинський. Сташинський отримав орден, але постанова лишилася в його особовій справі — вона була засекреченою. Шелепін сказав, що повідомлень у пресі, зрозуміло, не буде, адже справа таємна[147].
Шелепін хотів поспілкуватися з суперагентом і з перших уст почути про виконану роботу. Його цікавили всі подробиці, починаючи з першої поїздки Сташинського за кордон, щоб узяти слід Бандери. Шелепін питав, де він стояв, де був Бандера в момент пострілу, на якому поверсі все відбулося. Він навіть поцікавився, що тримав Бандера в руках. Сташинський докладно про все розповів. Не виникало сумнівів, що Шелепін людина не тільки зацікавлена, а й добре поінформована. Його питання стосувалися практичних деталей: де конкретно вистрелив Сташинський, наскільки ефективно діє отрута, померла жертва моментально чи змогла пройти кілька сходинок? Як отрута вплинула на самого стрілка? Преса писала, що Бандера ніс зелені помідори, але Сташинський казав, що вони були червоні. Порівняння повідомлень — абетка розвідувальної роботи, це допомагало з’ясувати найголовніше: чи може КДБ повністю довіряти своїм агентам[148].
Шелепін так цікавився подробицями цього вбивства ще й тому, що його міг спитати про Бандеру Хрущов. Ветерани спецслужб і сам Шелепін знали, що Степан Бандера давно мозолив око радянській верхівці і його дуже хотіли прибрати. Рух опору в Україні, іншими словами бандерівці, стояв Хрущову кісткою у горлі, коли той у 1938—1949 роках керував республікою. Попри те, що Бандера майже всю війну провів у німецькому концтаборі, після війни лишився на Заході і не мав безпосереднього впливу на ситуацію в Україні, саме з його особою всі сторони боротьби найбільше ототожнювали діяльність націоналістичного підпілля. І Хрущов у цьому плані не був винятком.
Хрущов дуже шкодував, що, коли у вересні 1939 року Червона Армія зайняла Західну Україну й Західну Білорусію, Бандері дали втекти з польської в’язниці. Він відбував довічне ув’язнення за участь у замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького ще 1934 року. Випустивши Бандеру з рук 1939-го, Радянський Союз домагався від союзників видати його після війни. У лютому 1946-го радянська сторона на першій сесії Організації Об’єднаних Націй порушила питання про видання Бандери та інших керівників українського підпілля як військових злочинців. СРСР почав також збирати докази причетності Бандера до військових злочинів. Це було нелегко, адже всю війну він просидів у німецькому полоні. Восени 1946-го Іван Сєров, тоді заступник міністра внутрішніх справ, вимагав він українських чиновників пришвидшити збирання матеріалів. Доказова база містила трофейні німецькі документи, офіційні накази УПА, звіти КДБ про діяльність українських націоналістів. Жоден документ не стосувався Бандери безпосередньо, і трибуналам про військові злочини та західним союзникам їх так і не показали. Тим часом Хрущову в Києві і союзному керівництву в Москві регулярно доповідали про діяльність українського підпілля і спроби Бандери встановити контакт із ним через кур’єрів. Ветерани спецслужб вважали, що десь у кінці 40-х років на найвищому рівні ухвалили рішення ліквідувати Бандеру[149].
Як перший секретар республіки Хрущов мав прямий стосунок до боротьби з українськими націоналістами і знав про це рішення. Цілком можливо, що його ухвалили саме з подання Хрущова. Павло Судоплатов, убивця попередника Бандери по ОУН Євгена Коновальця і начальник відділу НКВД з диверсійної роботи, згадував, що після смерті Сталіна у 1953 році Хрущов вимагав від Берії активніше взятися за Бандеру. На вимогу Хрущова Берія доправив у Москву двох сестер Бандери — через «нещасливе» прізвище та родинні зв’язки їм судилися табори. Чекісти хотіли через сестер встановити зв’язок із Бандерою й переконати його зустрітися з їхнім агентом у Німеччині. Усунувши Берію від влади в липні 1953-го, Хрущов не відмовився від ідеї прибрати Бандеру. Невдовзі після арешту Берії він у присутності інших членів ЦК зустрівся з Судоплатовим і нібито велів підготувати ліквідацію бандерівського керівництва західноукраїнських фашистів, яке, мовляв, кидає виклик Радянському Союзу[150].
Невдовзі Судоплатова заарештували й посадили. Він вважав, що це результат його фатальної помилки на зустрічі з керівництвом. Члени ЦК спитали генерала про вбивства, що їх здійснив його відділ за наказом Берії. Судоплатов дав перелік, який починався з убивства полковника Коновальця, але в ньому фігурували «мокрі справи», що їх затверджували не тільки Сталін із Берією (один благополучно помер, а інший скнів у тюрмі), а й люди, що сиділи в кімнаті, зокрема Молотов, Булганін і Хрущов. Судоплатов хотів захиститися від звинувачень у зв’язку з Берією, а натомість викликав гнів партійного начальства — кому потрібен свідок співучасті у сталінських злочинах. За словами Судоплатова, двох людей із його списку ліквідували за наполяганням Хрущова. Перший — Олександр Шумський, лідер націонал-комуністичного крила КП(б)У; другий — Теодор Ромжа, єпископ Мукачевської єпархії греко-католицької церкви на анексованому у чехословаків Закарпатті.[151].
Готовність Хрущова розв’язувати політичні проблеми вдома і за кордоном за допомогою убивств, не поділяло багато чекістів. Якось навесні 1953-го Судоплатов став свідком телефонної розмови Берії з Хрущовим: «Послухай, — нібито сказав Берія Хрущову, — ти сам просив мене знайти спосіб ліквідувати Бандеру, а тепер ваш ЦК перешкоджає призначенню в МВС компетентних працівників, професіоналів у боротьбі з націоналізмом». Слова Берії збігалися з думкою багатьох чекістів, що Бандера не має особливого стосунку до подій в Україні і ліквідація проводу націоналістів не припинить збройну боротьбу, яка тривала у Західній Україні вже понад вісім років. Чекісти намагалися перевербувати націоналістичних лідерів, схилити їх до співпраці з режимом і в такий спосіб припинити партизанську боротьбу. Але Хрущову не подобалася така стратегія, навіть якщо її висловлювали «свої» люди.
Генерал Тимофій Строкач, міністр внутрішніх справ СРСР, якось намагався переконати Хрущова зберегти життя останньому командувачу УПА Василю Куку (бойове псевдо Леміш), якого чекісти схопили 1954 року, якраз коли Хрущов вів апаратну боротьбу за владу у Кремлі. Це виявилося непросто. Підлеглий Строкача згадував його слова: «Я говорил Никите Сергеевичу, что обещал этим людям не только свободу, но и нормальную жизнь советского человека. Обещал им высокие правительственные награды. А он мне: “Мало ли чего мы ради нашего дела, наших целей обещаем. Сам понимать должен, что и Лемиш, и все, кто с ним связан, заклятые враги Советской Украины, по ним веревка плачет, а ты просишь их помиловать”. Я ему говорю: “Никита Сергеевич, так ведь за ним, Лемешем, стоят тысячи его политических единоверцев, с ними же работать надо”».
За спогадами Строкача, життя Куку врятувало тільки особисте втручання українських посадовців. Поговоривши зі своїм союзником Олексієм Кириченком, першим секретарем ЦК КП(б)У, Хрущов передумав і поступився. Але це був виняток[152].
У червні 1957 року комісія з Москви визнала роботу українського КДБ незадовільною, зокрема у сфері зовнішньої розвідки. У звіті комісії було сказано, що в Києві «не приділялося уваги компрометації натхненних і організаторів буржуазного націоналізму. Голова КДБ Сєров велів генералу Віталію Нікітченку, шефу республіканського КДБ «проявляти серйознішу відповідальність щодо співробітників, які погано працюють, і начальників, які не є прикладом для підлеглих», а також «вжити заходів щодо усунення серйозних недоліків»[153]. У Києві мали дослухатися до слів Сєрова. Можливо, це невипадково, що Ребета вбили через чотири місяці після розносу, влаштованого Сєровим. Однак лишався Бандера. І наступник Сєрова у КДБ Александр Шелепін мав щось із цим робити.
