В української держави не залишилося більше могутніх заступників, як не залишилося їх у Вільгельма. 10 вересня 1919 року Вільгельм знову був в Україні, у польовому штабі війська в Кам’янці-Подільському. Він опинився в ситуації, коли нові колеги його допитували, а він був змушений пояснювати, як саме став українцем. Пообіцяв їм, що боротиметься за Україну, доки йому стане сили. У рядах війська Української Народної Республіки він міг оцінити можливості свого нового покровителя.
Новини на фронті були невтішні. У розміщеному на південному заході України Кам’янці-Подільському була давня фортеця, яка колись боронила Польщу від Османської імперії. Саме тут шукали сховку загнані в кут українські уряди та війська, коли їхню столицю Київ контролювали інші держави. Ставалося це доволі часто. Під час воєн за Україну, що прийшли після Першої світової, Київ зазнав дюжини різних окупацій. Українська Народна Республіка мала справу з трьома потужними суперниками: Червоною армією большевиків, Білою армією російських контрреволюціонерів і Польською армією Юзефа Пілсудського.
По п’ятьох роках війни Україна була понищена бандитизмом та погромами. Армія Української Народної Республіки, як і армії, з якими вона боролася, мала у своїх рядах місцевих командувачів, яких понад визволення країни цікавили грабунки та вбивства євреїв. Вільгельм не міг цьому протистояти. Роком раніше деякі з офіцерів цієї ж армії бачили у ньому ймовірного монарха. Та свою нагоду він проґавив і кінець війни зустрів у жалюгідній ізоляції від будь-якого джерела влади. Серед українських селян він усе ще був легендою, але Директорія не вельми довіряла потенційному супернику. Вільгельм мав працювати у своєму наметі. На новій і порівняно скромній посаді запропонувати він міг небагато. Володів англійською та французькою, однак американців, британців і французів не вдалося переконати підтримувати Україну. Переможці боялися большевиків, але бар’єром, який мав уберегти Європу від комунізму, бачили Польщу, а не Україну.
Разом із колегами-офіцерами Вільгельм міг лише спостерігати, як Польща розумно користалася з ситуації. Юзеф Пілсудський, голова польської держави і командувач війська, спостерігав і вичікував, поки суперники в боротьбі за Україну навзаєм послаблювали один одного впродовж 1919 року. Біла армія, чиї чільники прагнули відтворити імперську Росію, до якої входила б і Україна, вибила військо Української Народної Республіки з Києва улітку 1919 року. Після цього Білих подолала Червона армія Леніна і Троцького, які прагнули поширити комуністичну революцію спершу на Україну, а згодом на Польщу і Європу. Восени 1919 року військо Української Народної Республіки перегрупувалося, щоб знову стати до бою з Червоною армією, однак без особливих надій на успіх. У відчаї Українська Народна Республіка мусила вдатися по допомогу до Польщі. Червоні та білі прагнули знищити українську державу. Польща принаймні стверджувала, що хоче бачити в ній союзницю[152].
Вільгельм усвідомлював, що союз із Польщею, хоча в ньому й полягав єдиний можливий вихід, означав для українців моральну пастку. Це вимагало зради одних українців іншими заради виживання України. Польща щойно — у липні 1919 року — перемогла військо Західноукраїнської Народної Республіки, української держави, утвореної зі східної частини Габсбурзької Галичини. Тепер вона володіла цими колишніми габсбурзькими землями і в обмін за союз вимагала, щоб Українська Національна Республіка офіційно від них відмовилася. Одній українській державі довелося б зрадити іншу, а галицькі землі, де Вільгельм знайшов свою українську ідентичність, мусили б увійти до складу Польщі. Не в змозі здолати огиду, Вільгельм у листопаді 1919 року покинув службу Української Народної Республіки, на якій перебував лише два місяці[153].
Серед українців були такі, що погоджувалися піти на ризик союзу з Польщею, та Вільгельм до них не належав. Ціна здавалася йому занадто високою. Він не був проти компромісів на підтримку української справи, але не міг змусити себе приймати накази з Варшави. Це перекреслило б логіку цілого його політичного життя, за якою постати на боці України означало закид у бік батькової Польщі. Відтепер Вільгельм шукатиме підтримки для незалежної України деінде. Так він міркував, коли покинув Україну й вирушив із Ларищенком на захід. Вільгельм занедужав на тиф і був змушений зупинитися ніде інакше, як у Румунії.
Коли Вільгельм розважав напередодні нового року на лікарняному ліжку в Бухаресті, причини для відчаю він мав ті ж самі, що й причини для надії. Україна показала фіаско Європи переможців. Союзники прагнули Європи, що складалася б із національних республік. Саме такою була Українська Народна Республіка, та на її долю випало постійне кровопролиття. Українська Народна Республіка була союзницею Польщі, і Польща відбирала в неї все, що хотіла. Однак ішлося про загальнішу дилему. Німеччині, Австрії та Угорщині також відмовили у праві на національне самовизначення. Голови держав, які сподівалися укласти мир на підставі Чотирнадцятьох пунктів Вілсона, стали жертвами жорстокого обману.
Таким чином Європа 1920 року була осередком ревізіонізму. Німці, австрійці та угорці хотіли «переглянути» повоєнні домовленості. Серед них були монархісти, прихильники авторитаризму, а також люди без виразних політичних уподобань. Єднало їх переконання, що з їхніми країнами обійшлися вкрай несправедливо, а також ворожість до нових чи побільшених держав, які тішилися підтримкою переможців. Польща, Чехословаччина та Румунія — держави, які відтяли територію від Німецької імперії та Габсбурзької монархії, — здавалися вигідними мішенями. Ревізіоністи побоювалися большевиків, які прагнули поширити свою революцію на решту Європи. Водночас вони усвідомлювали, що якщо Червона армія прийде на захід, то може принести й неабиякі нагоди переглянути кордони.
Ревізіоністи хотіли розширити одні держави, а інші — зменшити або навіть зліквідувати. Вони покладали надії на те, що революція зліва уможливить революцію справа. Такий перехід від комунізму до авторитаризму міг би видаватися відчайдушною фантазією, якби тільки його не вдалося вже двічі здійснити — у німецькій провінції Баварії та в Угорщині.
Баварія, відповідно до німецького федеративного устрою, мала власний уряд. Однак її парламент розпущено після того, як у ньому сталися перестрілки. У квітні 1919 року молодий драматург Ернст Толлєр проголосив Баварську Совєтську Республіку. Толлєр заявив, що університет у Мюнхені відтепер відкритий для всіх абітурієнтів, за винятком тих, що хочуть вивчати історію, яку слід заборонити як загрозу для цивілізації. Його міністр закордонних справ телеграфічно поскаржився московським большевикам на те, що в міністерстві закордонних справ не було ключів від туалету. Большевики мали серйозні відповіді на легковажні запитання. їхні люди взяли на себе керівництво баварською революцією і почали захоплювати заручників. Тоді запанікував німецький уряд — попри те, що він і сам складався з соціал-демократів. Для придушення революції уряд прислав вояків із правих військових угруповань, переважно ветеранів війни. Большевики вбили заручників, а тоді вояки вбили большевиків і багатьох інших. 1 травня 1919 року комуністів було подолано, й почалася контрреволюція.
1919 року в Угорщині, як і в Баварії, відбулася комуністична революція. Для відновлення порядку переможці змушені були прислати румунські війська. Коли румуни відійшли, владу захопив колишній габсбурзький адмірал Міклош Горті. В’їхавши в столицю на білому коні, він дорікнув Будапештові за те, що той одягнувся в червоне лахміття революції. У таких умовах Франція, Британія та Сполучені Штати мусили змиритися з консервативною контрреволюцією Горті, замість очікувати створення республіки. Переможні держави змусили Угорщину прийняти визначені кордони, попри те, що їх відкидав цілий політичний клас цієї країни. Угорщина стала найбільш відверто ревізіоністською країною Європи, а її політичний девіз «ні, ні, ніколи» означав цілковите заперечення повоєнного ладу. Можливо, якби угорцям вдалося знайти союзників серед німців та австрійців, то вони могли переробити Європу відповідно до своїх уподобань.
Як тепер міг зрозуміти Вільгельм, шарварок, що його здійняли слабкі, але амбітні ревізіонери в Німеччині та Австрії, міг подарувати Україні ще один шанс. Справді, Україна могла виявитися тою союзницею, яка була потрібна ревізіоністам у пошуках нової рівноваги сил на європейському континенті. Сталося так, що поки Вільгельм лежав хворий у Румунії, давній угорський знайомець його родини готував приклад нового європейського порядку, якому цілком могла стати в пригоді людина з Вільгельмовими талантами. Требітш Лінкольн, можливо, більше за будь-яку іншу особу був утіленням хаосу можливостей у Європі 1920 року.
Вільгельмова трійня ідентичностей — Габсбург, поляк, українець — була дитячою забавкою, порівняно з численними життями Лінкольна. Дрібний злодюжка з Будапешту Требітш Лінкольн утік від поліції його рідної Угорщини до Англії. У Лондоні він, єврей, зв’язався з християнськими місіонерами і працював на квакерського промисловця та прибічника тверезости Б. Сібона Равнтрі. 1910 року він здобув місце в Британській палаті громад. Маючи за собою таку рекомендацію, він видавався надійним інвестором у нафтові поля Галичини. 1911 року Требітш посадовив Вільгельмового зятя Гієроніма Радзивила в раду директорів компанії «Нафтовий Трубопровід Галичини». Ця компанія зазнала фінансового краху.
Нову можливість Лінкольн — леопард, який умів змінювати свої плями, — побачив у Першій світовій війні; він вирішив стати шпигуном. Свої послуги він запропонував німцям, а переслідували його англійці. Жив він із того, що продавав драматичні оповіді про свою шпигунську кар’єру американській жовтій пресі. Британці, цілком очікувано, у грудні 1918 року позбавили його підданства. Лінкольн подався до Німеччини, де наступного літа зробив собі ім’я як правий антибританський журналіст. Він прибув у Німеччину саме тоді, коли німці були шоковані умовами Версальського мирного договору, підписаного 19 червня 1919 року, який, здавалося, гарантував країні довічну слабкість і залежність. Німеччина втратила територію, населення і право зібрати велику армію. Лінкольн скористався зі своїх талантів, щоб підлити олії у полум’я народного обурення німців[154].
До осені він здобув приязнь німецького полковника Макса Бауера. Бауер був авторитарним націоналістом, який вважав, що лише диктатура зможе врятувати Німеччину від небезпек анархізму та большевизму. Під час війни він був близьким радником німецького командувача Еріха фон Людендорфа, якого й мав за свого кандидата на роль диктатора. Людендорф подав у відставку зі своєї посади у жовтні 1918 року, саме перед укладенням перемир’я. Хоча відповідальність за німецьке провадження війни лежала на ньому, Людендорф не вагаючись звинувачував у поразці інших. Наприкінці війни він утік до Швеції, ховаючись за фальшивими вусами та фінським паспортом. Тут він розвинув теорію «удару в спину», за якою поразки Німеччині завдали не її вороги на полі бою, а чужоземні змовники в межах самої країни. Ці зрадники, на його думку, перебували у змові із мстивими переможцями війни — Британією, Францією і Сполученими Штатами. Нова республіка та соціалістичний уряд у Німеччині були нелеґітимними наслідками цієї темної змови. Отже, їх слід було знищити[155].
