Вій-ник

Він чистив мабуть десяту рибину коли двері до помешкання відчинились, відвідувач не зміг втримати двері, різкий порив вітру потягнув їх за собою та гучно гаркну по стіні. Велет повернувши голову неуважно обійшовся с ножом і порізав собі руку. Не смертельно, звісно, але неприємно так точно.

— Привіт, хлопці, — ніяково чухаючи голову кивнув вчорашній джура січового осавула усім присутнім. Підсліпувато пройшовся поглядом по сінях куреня, та нарешті побачив ворожбита. — О, Велет ти тут, а я по тебе.

— Знову потрібний перекладач? От же ж потрібно було їм припертися так вчасно? Прийшли б на день пізніше...

— Годі скаржитись, — буркнув стоячий біля здорового котла повар. — Біжи вдягайся, та розбуди замість себе когось іншого. Негоже затримувати сніданок.

Велет кивнув, та сполоскавши руки пішов збиратись. Поранену руку перев'язав клаптиком тканини. Натягнув на шию амулет із ритуалом, вдягнувся та вийшов до хлопчини що грівся в теплих сінях. Як і вчора він повів його до будинку отамана, але на цей раз не до прийомного залу, а до гостьових кімнат. Шумен уже чекала на нього.

— Добре що ти прийшов, — із акцентом промовила вона на іспанській. — Я вже уся знітилась в цій кімнаті.

— Якщо тебе щось не влаштовує в оздобленні, то просто скажи і ми зробимо усе аби це виправити, — ніяковіючи промовив Котик.

Майя сьогодні була ще красивішою ніж вчора. Вона змила червону краску із шиї та лоба і тепер виглядала не так чудернацько. Погляд постійно зупинявся тільки на металевій кульці під її нижньою губою.

— Ні ти не так зрозумів! — поспішила запевнити його іноземка. — Я просто не люблю довго сидіти в приміщенні. Хочу на вулицю. Зіставиш мені компанію?

— Звісно, — тільки встиг кивнути Велет.

— Тоді зачекай, я швидко! — випалила вона і сховалась в кімнаті захлопнувши двері перед самісіньким його носом.

Корелів джура, що все ще стирчав поруч підсунувся ближче та пошепки запитав:

— Чого вона хоче, га?

— Гуляти, на вулицю, — хмикнув Драк.

— Ах он воно що! А то ж її ніхто не розуміє, а вона з самого ранку щось лопоче. Слухай, ти покажеш їй тут усе що вона захоче, добре? А я побіжу розповім усе вчителю, та згодом вас найду.

Велет потер перенісся, але кивнув. Здається ці декілька днів пройдуть не так вже й швидко як його втішав Кореля.

Шумен досить швидко зібралась, хлопець навіть не встиг заскучати, як двері знову відкрились та на порозі з'явилась закутана в зимній одяг дівчина. Вона певно накинула на себе все що в неї було. Така мерзлячка? Картина була настільки кумедною, що Велет ледве стримав усмішку. Не хотілось би ненароком образити гостю, а маючи туманне знання звичаїв її батьківщини, будь що могло викликати невдоволення. Кореля вчора вечором, коли офіційна зустріч закінчилась та майя повернулись до своїх кімнат, особливо наголошував на цьому, та просив хлопця вести себе максимально стримано.

— Ну що, ходімо? — збуджено запитала Шумен, схожа у цьому вбранні на готового до зимівлі медведика.

— Твої друзі не йдуть з нами? — перепитав ворожбит, відходячи трішки вбік та пропускаючи дівчину вперед себе.

— Навряд чи їх витягнеш на вулицю таким холодом та без вагомої причини.

— У тебе на батьківщині немає таких холодних зим? — зробив припущення Драк.

— Так! — різко кивнула вона. — У нас із цим все набагато краще. Звісно бувають холодні носі, але зазвичай жінки ходять в одному лиш платті, а чоловіки взагалі обходяться тільки еш, — останнє слово велет не зрозумів, здається воно не належало до іспанської. Шумен трішки наморщила лоба і нарешті знайшла підходящий аналог, — ну це така пов'язка на стегнах.

— Весь час? — здивувався Велет. — Тобто в вас там вічне літо?

— Мабуть, — знову нахмурившись промовила дівчина. — Так літо, завжди. І немає снігу! Просто не уявляю як ви можете жити в такому жахливому місці! Жах!

Драк в свою чергу не уявляв як можна мешкати в місцині де на небі постійно висить пекуче літнє сонце. Козаки працюючи без сорочок, звично загоряли за декілька місяців настільки що ставали чорними як не кожний чорт може похвастатись. А що ж було б якби подібне літо не закінчувалось? Та певно зовсім згоріли би! Тепер смаглявий, з червоним відтінком колір шкіри майя отримував деяке пояснення.

Удвох вони швидко вийшли на вулицю, і Шумен закуталась у хустинку так що тільки один ніс і стирчав. Екскурсія видалась короткою та не сказати що цікавою. На Орлиці, окрім храму, більше й не було що показувати. Тому погулявши трішки на морозі Велет відвів дівчину до церкви. Всередині високої споруди стояв характерний аромат храмових пахощів.

Шумен зацікавлено розглядала ікони, розписи на стінах та інші обов'язкові елементи. Більше всього часу вона затримувалась біля різних позолочених чи золотих речей, як то підсвічники та інше. Церква в цей час пустувала, Драк сподівався що скоро іноземці набридне, і вони покинуть це місце. Та де там, через декілька хвилин до них вийшов священник. Чоловік високий, та тілом не обділений. Бачив якось Велет як той скинувши рясу, таскав повалені стволи дерев, м'язи так і переливалися під блідою шкірою. Чоловік глянув на Велета та нахмурився. Хоч і швидко взяв себе в руки і сховав невдоволення за густою бородою, але хлопець встиг помітити тінь що промайнула на лиці священника.

Не сказати що Драк бачив багато священнослужителів, але всі ті з ким він був знайомий без виключення, насторожено ставились як до нього так і до інших характерників. Сам хлопець теж мав не зовсім чіткі та зрозумілі відносини та погляди на церкву. Він вірив у Християнського бога. Віт якось провів цілий урок присвячений різним божествам. Знахар постарався максимально чітко донести до своїх учнів думку про те що боги реально існують, і жартувати з ними не можна. Навіть якщо більшість із них давно покинула їхній світ, померла чи ж бо то просто вирушила кудись... хто б знав куди. Навіть так накликати на себе їхній гнів міг тільки останній йолоп! Ну або людина котра знає що робить.

Тому Велет намагався ніколи не сваритись із священниками. Але й вибудувати із ними грані відносини теж не вдавалось. Важко відкрити свою душу людині котра дивиться на тебе вовком.

В Орлицькому храму хлопець до прикладу був усього один раз — коли складав присягу на вірність товариству. І от сьогодні довелось завітати знову. Кіт уже був і не радий що привів сюди Шумен. Дівчину цікавило буквально усе про релігію козаків. Вона, з допомогою перекладача розпитувала священника щонайменше з годину. Певно то була сама довга розмова хлопця із служителем церкви.

Після того як вони нарешті покинули храм, Шумен попросила хлопця про допомогу.

— Велет, тут така справа. Здається вчора я десь загубила одну річ. Тільки не знаю де саме. Свою кімнату всю верх дном перерила та нічого, — майя ледь не плакала

Молодий ворожбит не зміг стримати посмішки. Звісно, як він одразу не здогадався?

— Ця річ, це браслет, так? — запитав він.

— Т-так, але звідки ти знаєш? — здивувалась Шумен.

Парубок не відповів, замість того вхопив дівчину за одягнену в рукавицю руку та повів у одному йому відомому напрямку. Декілька хвилин ходу по притоптаному снігу, і от вони стоять біля стовпів із загубленими речами.

— Оцей? — запитав хлопець, відв'язавши масивну прикрасу від мотузки та вручивши ту дівчині.

— Так! Це саме він! Але як ти зрозумів?!

Велет розповів Шумен про цей козацький звичай, та повідомив що будь яку загублену річ краще починати шукати саме тут.

— Значить ти бачив його як проходив повз, так? Тому і знав що я загубила саме браслет, — дівчина вказала на інші стовпи, з яких звисали пусті мотузки. Очевидно останнім часом ніхто нічого більше не губив.

Хлопець відкрив було рот аби заперечити, сказати що це він сам його знайшов, але натомість просто кивнув. Як говорив Віт, в таких випадках краще перекладати відповідальність на когось іншого, а то люди звикнуть що ти їм допомагаєш і почнуть лізти на голову. Не те щоб Драк цілком погоджувався із такими думками але краще бути скромним, чим живити власну пиху такими дрібницями.

— Дякую! — щиро вимовила іноземка, ховаючи прикрасу за пазуху. — Цей браслет дуже важливий для мене, і якби я втратила його остаточно то... — вона на мить запнулась, роззирнулась довкола, та продовжила куди як тихіше. — Ах-Куй був би не в захваті.

Ворожбит нахмурився, та й собі покрутив головою. Начебто ніхто не слідкує. Хоча. Хлопець на мить прикрив очі, постояв так налаштовуючись, а потім відкрив тільки праве око. Майже нічого не змінилось окрім того що за декілька кроків від Шумен, прямо у повітрі плавала вже знайома примарна фігура. Велет розумів що Кореля буде не в захваті, і що так робити неможна, але цього разу гору взяли емоції.

— Ходімо, — вхопивши Шумен за руку, і потягнувши за собою додав: — Хочу показати тобі ще одне місце.

Та не пручалась, і досить швидко вони дістались дому січового писаря. Не стукаючи парубок зайшов до середини. Випустив руку дівчини, та заглянув до робочого кабінету.

— Пане Микито, можна я у вас трішки погостюю?

— Головне не заважай, я пишу важливого листа, — навіть не піднявши голову промовив той.

— Дякую!

— Йди вже собі.

Парубок завів гостю до кімнати писаря, зігнувся біля грубки, розгорнув жар та підкинув у середину декілька нових полінець. Шумен розвязала хустку та озирнулась. Її погляд зупинився на ліжку.

— Щ-що ти хочеш робити? — запитала вона відчуваючи як палають щоки. — Н-навіщо ти привів мене сюди?

Велет глянув на дівчину помітив її погляд що застиг на ліжкутай, та зрозумів хід її думок. Цілу хвилину він намагався взяти себе в руки та опанувати думки.

— Ти мені звісно подобаєшся, — нарешті промовив він. — Та це не те про що ти могла собі подумати.

— Правда? — дівчина здається змогла швидше подолати приступ паніки, та відкинути перші, вочевидь невірні думки у сторону. мабуть саме тому вона дивилась на Драка лукавим поглядом з хитринкою.

— Саме так, — кивнув він та ховаючись від її погляду відійшов до шафи, відчинив дверцята та трішки пошарудівши там нарешті витягнув пакетик із сіллю.

— Так що ти робиш? — запитала майя коли юнак присів та почав скачувати килим.

Хлопець не відповів. Не хотів відволікатись. Замість того він зачерпнув в жменю трішки солі та почав розсипати її по підлозі тоненькою лінією. З його губ майже беззвучно зривались слова замовляння. За декілька хвилин він обережно зімкнув лінію із насипаної солі перетворивши її у коло. Одночасно із цим останнє слово замовляння зірвалось з губ хлопця.

— От тепер він не повинен нас ні бачити ні чути, — задоволено промовив Котик встаючи на ноги.

— Хто? — незрозуміла дівчина.

— Тобі краще знати. Ручний дух того старого шамана, певно, — хлопець поглянув довкола та кивнув сам собі. — Точно не бачить. Он як біситься, літає довкола!

Очі майя розширились від подиву.

— Ти справді зробив це? Але чому?

— Мені здалось що ти не в захваті від цього нагляду. Та й учора пам'ятаєш, він зробив тобі боляче. От я й огородив нас захисним колом. Не варто було?

Закінчення фрази Велет промовляв уже не так впевнено. Він раптом зрозумів по суті ця витівка нічого не змінить. Ну так, побуде Шумен півгодини без нагляду зі сторони шамана, а далі що? Все повернеться на свої місця. Та самій дівчині цього виявилось більше аніж потрібно.

— Дякую! — вигукнула вона, підскочивши до хлопця та міцно охопивши його руками.

— Дрібниці, — чудом зберігши рівновагу промовив він. — Головне за межі кола не ступати.

— Ти не розумієш! Стільки місяців в дорозі, і ось нарешті я можу поговорити з кимось не добираючи слів! Розказати всю правду!

— Стривай, про що ти?

— Точно, часу обмаль а історія довга, — майя відсторонилась та швидко затараторила. Велет ледве розумів що вона каже. Вона й так говорила з акцентом, а тут взагалі можна було розібрати добре якщо тільки кожне третє слово. Проте хлопець зрозумів саме основне.

Кожне місто майя мало свого бога-покровителя. Майяпан захищав не якийсь там божок другого ґатунку. О, ні! Місто захищав один із двох основних богів майя, той що за їхньою міфологією створив світ. Пірнатий змій — Кукулькан! Здавалось би цьому тільки радіти потрібно. Такий іменитий та сильний покровитель. Жителі міста теж так вважали аж поки їхній бог не помер. Велету було важко це зрозуміти але Шумен здається не брехала коли сказала що смерть бога-покровителя це вирок і для міста котре той захищав. Найближчі сусіди дізнавшись про загибель Кукулькана, зробили б усе аби зрівняти Майяпан із землею.

Серед жителів міста почалась паніка. Жреці Пірнатого Змія вирішили не віддавати власне життя ворогам, замість того почались приготовлення до масового жертвоприношення. Вони почали із сім'ї правителів міста, на жертвенній піраміді були вирізані майже усі представники давнього роду Коком. І коли залишилась найменша дочка вождя, кров її родичів пробудила в дівчинці смертний дух Пірнатого. Так на світ з'явилось пророцтво про нового Змія.

Було сказано що рано чи пізно але дочка міста мандруючи світом знайде іншого великого Змія. Голодний та спраглий він не послухає нещасну дівчину, та проковтне її. Коли його безмежний голод втамується, Змій вислухає тих майя що будуть супроводжувати дочку міста, та погодиться прихистити жителів проклятого Майяпан під своїм могутнім крилом.

Остання дочка роду Коком стала першою кого жреці відправили на пошуки нового Змія. Тринадцять років вона блукала світом, але так і не змогла натрапити на лігво захисника. Коли вона повернулась додому нізчим, жерці вирішили що вона стала занадто старою, її тіло більше не зможе втамувати голод покровителя. Дівчину чи то пак уже жінку принесли у жертву, а замість неї обрали іншу дочку. Цикл змінювався циклом, проходили десятиліття уже минуло століття, і нарешті роль закуски випала на плечі молодої дівчини на ім'я Шумен.

— Тепер зрозуміло чому вчора ти так неохоче говорила про мету вашої подорожі.

Коли Шумен вчора згадала змія та ще промовила це слово так значуще, з великої літери, козацька старшина певно невірно її сприйняла. У сприйнятті жителів Гетьманщини, Змії — то такі собі представники демонічного роду, нечиста сила. Майя же під цим словом певно більше розуміли свого бога-покровителя. Вчора вони так і не змогли знайти спільну мову, а от тепер все стає зрозумілим.

— Мені просто не можна розповідати цю легенду. Якби наш перекладач не загинув, мені б навіть слова ніхто вставити не дав. Так, я б сиділа по центрі процесії, на самому почесному місці, але не більше.

— У вас дуже жорстокі звичаї, — хмуро пробурчав Велет. — Дай вгадаю. Тебе вибрали в жертву Змію через те що за тебе немає кому заступитись?

— Чому-це? — здивувалася Шумен. — Щоб ти знав я з досить поважного, та знаного роду походжу, а мій вчитель, Ах-Вабі, один із самих сильних магів крові нашого та десятка сусідніх міст!

— Справді? — не повірив хлопець. — То чому вони не зробили нічого аби тебе захистити?

— У нас так не прийнято, — хитнувши головою. — Гості із дальніх країв, ті ж самі іспанці, звинувачують нас у надмірній кровожерливості, і у жертвоприношеннях, але частка нашої культури. Якщо в же наші жреці вважають що потрібно принести жертву, то жереб кидається серед усіх жителів міста. Неважливо, багаті твої батьки, чи бідні. Чи ти син вождя, чи найнікчемніший із волоцюг.