Ще до початку тридцятих років Бандера глибоко перейнявся ідеями «перманентної» та «національної» революцій, приділивши особливу увагу останній. Про це свідчить як політика Крайової екзекутиви у 1933—1934 рр., коли Бандера був її Провідником, так і події літа 1941-го, коли ОУН здійснювала «Українську національну революцію»[395]. Тексти, написані Бандерою після війни, свідчать про те, що у той час він обрав саме концепцію «національної революції» (швидше за все, через її радикальність порівняно з «перманентною революцією»). Після війни Бандера адаптував цю концепцію до умов «холодної війни» та використовував її для організації революції проти СРСР. Важливе місце у революції Бандери посідали народні маси, а в умовах 1941 р. — фашистський лідер (Провідник чи Вождь), роль якого Бандера і мав зіграти[396].
У міркуваннях про концепцію «національної революції» Бандері був притаманний глибокий інтерес до таємних організацій XIX та XX ст. Як згадувала його сестра Володимира, він більше цікавився діяльністю революціонерів і терористів, ніж військовими темами або питаннями зброї. Бандера захоплювався читанням історій про російських нігілістів XIX ст. та сучасних більшовиків. За словами Володимири, улюбленим революціонером Степана був Ленін. Проте згодом, під впливом Донцова, це захоплення Бандери поступилося місцем ненависті до більшовизму. Мабуть, інтерес Степана до революціонерів виник завдяки розповідям його батька про Петлюру, Скоропадського і Троцького[397].
Так само, як і багато інших активістів ОУН того покоління, Бандера зазнав сильного впливу польської національної культури та авторитарного режиму Юзефа Пілсудського. Хоча ОУН боролась з польською державою як з «окупантом», представники покоління бандерівців вільно говорили польською та були добре обізнаними з польською культурою. Саме з польської історії вони дізналися, як народ може досягти власної державності. Таким чином Бандера водночас захоплювався та ненавидів повстанців XVIII ст. та революціонерів XX ст. — Тадеуша Костюшко та Юзефа Пілсудського відповідно. Ровесник Бандери, оунівець Володимир Янів, згадував про польських вчителів: «Звичайно, ці польські патріоти старалися появити учням польську історію та культуру в якнайкращому світлі, але саме тут відбулося цілком неймовірне: вони стали найкращими виховниками українського патріотизму. Коли вони з захопленням оповідали про польські повстання чи про поетів, то ми автоматично транспонували це на українські відносини»[398].
Більшість молодих галицьких українців ніколи не стикалися з харизматичними лідерами безпосередньо, вони знали про них тільки завдяки творам Донцова. Винятком був Пілсудський. Інформація про нього з’являлася практично на кожній другій шпальті газети. Його портрети висіли у всіх кабінетах чиновників і в класах гімназії, де вчився Бандера. Візити Пілсудського до інших країн, його політичні промови та стан здоров’я були у центрі уваги щоденних обговорень та ефіру радіостанцій[399].
Як і інші члени ОУН, Бандера міг, читаючи щоденники Пілсудського, захоплюватися його націонал-революційною діяльністю (як до цього він захоплювався Леніним та іншими революціонерами)[400]. Водночас Бандера, ймовірно, вороже ставився до Пілсудського, бо той був лідером нації, яка «окупувала» Україну.
Міжвоєнний період визначався широким розмаїттям харизматичних культів авторитарних, фашистських та військових лідерів. Молоді українські націоналісти-революціонери не втрималися від спокуси долучитися до цих загальних лав із власним винаходом.
Висновок
Степан Бандера виховувався в родині греко-католицького священика, який боровся за українську державу та надихнув свого сина на продовження цієї боротьби. На відміну від батька, для Степана націоналізм був важливішим за релігію. За часів навчання у гімназії Бандера штудіював праці письменників націоналістичного та расистського спрямування — Міхновського й Донцова. 1928 р. він розпочав навчання у Львові, але через свою політичну та терористичну діяльність так і не довчився. Натомість Бандера швидко підіймався в ОУН кар’єрними щаблями. У червні 1933-го він став офіційним головою Крайової екзекутиви, а раніше, як очільник референтури пропаганди, показав себе талановитим організатором та відданим націоналістом. За часів його керівництва політика Крайової екзекутиви радикально змінилася: організація розпочала здійснювати вбивства все більшої кількості людей, часто — з ініціативи Бандери. Жертвами цих злочинів інколи були українці, зокрема й члени ОУН, яких звинувачували у зраді.
Формування світогляду Бандери можна відтворити за книгами та газетами, які він читав, за групами та організаціями, до яких він належав, за діями, які він чинив, та за промовами, які він виголошував. Аналіз цих даних показує, що Бандера, очевидно, інтерналізував ідеологію ОУН, Донцова та інших сучасних фашистських і крайніх правих мислителів. Світогляд Бандери сформувався на ґрунті численних крайніх правих цінностей та концептів, як-от: ультранаціоналізм, фашизм, расизм та антисемітизм, культ насильства, ворожість до демократії, комунізму та соціалізму, віра в те, що створити українську державу можна тільки за допомогою війни. Його світогляд, як і в інших молодих українських націоналістів, поєднував у собі екстремізм та відданість релігії (за допомогою якої він намагався сакралізувати політику та насильство).
Частина 3. Вбивство Перацького. Варшавський та Львівський судові процеси
Вбивство Перацького
Зранку 15 червня 1934 р. міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Перацький попрощався з міністром пропаганди Німеччини Йозефом Геббельсом, який перебував у Польщі з офіційним візитом та із Варшави вилітав до Кракова. Відразу після прощання Перацький (іл. 95) повернувся до свого кабінету в Міністерстві внутрішніх справ (вул. Нові-Свят, 69), а ввечері вирушив у традиційне місце зустрічі політиків — клубний ресторан Towarzyski за адресою: вул. Фоксал, 3 (іл.92). Міністр прибув на вул. Фоксал близько 15:40 та відпустив водія до 17:30. Перацький пішов до ресторану сам, без охоронців. У цей момент до нього почав наближатися Григорій Мацейко, 21-річний член ОУН. Мацейко струснув пакунок, загорнутий у папір із кондитерської Гаєвського. У пакунку був саморобний вибуховий пристрій, який Мацейко марно намагався підірвати. Для активації мав відбутися енергійний поштовх детонатора — Т-подібного металевого поршня, який мав зруйнувати скляну трубку з азотною кислотою. Щоб розбити трубку, потрібно було докласти трохи більше зусиль, ніж це вийшло у Мацейко. За умови детонації вибухового пристрою загинули б і міністр, і його вбивця. Коли Мацейко зрозумів, що його план зазнав невдачі, він витяг з пальто пістолет і підбіг до Перацького, який уже пройшов повз нього й заходив до ресторану. Наздогнавши Перацького, Мацейко двічі вистрелив йому в потилицю. Після того як міністр упав на землю, Мацейко зробив третій постріл, але промахнувся; утікаючи з місця події, молодий убивця відстрілювався від поліцейських, у результаті поранивши одного з них у руку[401].
Відійшовши на безпечну відстань від місця злочину, Мацейко позбувся зброї. До гуртожитку, де він жив під іменем Влодзимеж Ольшанський, він не повернувся. Замість цього він поїхав до Любліна, де провів кілька днів у компанії з українським студентом Яковом Чорнієм. Згодом Мацейко переховувався у Львові, у чому йому допомагали оунівці: Іван Малюца (іл.76), Роман Мигаль та Євген Качмарський. 5 серпня Катерина Зарицька та інші оунівці допомогли Мацейко перебратися до Чехословаччини й забезпечили його зброєю та грошима; згодом Мацейко, скориставшись литовським паспортом, переїхав до Аргентини, де оселився під іменем Петро Книш. У цій країні він одружився з українкою, але так і не зміг призвичаїтися до місцевого клімату. Пізніше почав пиячити та страждати на психічні розлади. 1966 р. він помер.[402]
До лав ОУН Мацейко приєднався певного мірою випадково. 19 листопада 1931р. він ішов вулицями Львова (до якого переїхав за два роки до того з маленького містечка Щирець) і почув постріли та крики натовпу «Ловіть вбивцю!». Люди кричали та показували на людину, що рухалася в бік Мацейка, якому нічого іншого не залишалося, як зловити втікача. Пізніше з’ясувалося, що це був Іван Мицик, член ОУН, який за кілька хвилин до того вбив українського школяра Євгена Бережницького. Щоб спокутувати провину за випадкове перехоплення Мицика, Мацейко вирішив стати членом ОУН. До нападу на Перацького Крайова екзекутива вже доручала Мацейку виконувати вбивства інших людей, але тому це не вдавалося. Перацький став його першою жертвою[403].
Перацький був польським патріотом, який брав участь у боях за польську державу під час та після Першої світової війни. 22 червня 1931р. він очолив Міністерство внутрішніх справ. Як політик, Перацький був відданим прибічником Пілсудського та уряду санації (Sanacja)'®[404] і противником будь-якого екстремізму, що загрожував польській державі. Gazeta Polska та політики режиму санації називали Перацького польським патріотом, що, подібно до Тадеуша Голувка та Генріка Юзевського, підтримував польсько-українське примирення[405]. Інакше описувала Перацького письменниця Марія Домбровська, значно критичніший та неупереджений спостерігач: «Перацького вбито. Він був жахливою фігурою, клерикальним та занадто набожним… соціальним паразитом — я його трохи знаю, оскільки Ст. [Станіслав Стемповський, супутник життя Домбровської] мав з ним велику неприємність. Нині уряд перетворює його на великого національного героя: оголошено тиждень жалоби й пишуться панегірики. На його похороні єпископ Гавліна виголосив одіозну промову. Проте для мене — він є експонатом [мого] “музею бруду”»[406].
Уїдливо показна антипатія Домбровської до Перацького вірогідно мала достатні підстави, проте частково на неї вплинули проблемні стосунки між її супутником життя та Перацьким, а також пишні релігійно-націоналістичні комеморації, з якими вбитого міністра проводжали в останню путь.
Вбити саме Перацького оунівці вирішили тому, що той був відомим польським політиком і його вважали відповідальним за пацифікацію українських поселень восени 1930-го. У своєму бюлетені у жовтні 1934р. ОУН написала про це вбивство так: «15 червня у Варшаві бойовик УВО виконав замах на одного з катів українського народу. Бойовик УВО вбив міністра внутрішніх справ окупаційного уряду на західноукраїнських землях»[407]. Особливе значення мало місце вбивства. Перацького вбили у центрі Варшави, столиці Польщі, а не на південно-східних територіях II Речі Посполитої, які ОУН вважала «західноукраїнськими землями» та які він відвідав 3—9 червня 1934р., незадовго до свого вбивства[408].
Підозра поліції спочатку впала не на ОУН, а на польський Національно-радикальний табір (ONR), який також становив небезпеку для уряду та, зазвичай, був у Варшаві активнішим, ніж українські націоналісти. Серед підозрюваних, яких заарештувала поліція, було більше членів ONR, ніж членів ОУН. Однак на місці злочина Мацейко залишив важливі докази, а саме — пакунок із вибуховим пристроєм, який не здетонував, а також свого капелюха та пальто, у якому поліція знайшла синьо-жовту стрічку. Ці знахідки свідчили, що вбивця, можливо, українець, хоча він міг бути й неукраїнцем, який навмисно залишив стрічку, щоб пустити слідство хибним шляхом.
