249 Бушкович П. Последствия Полтавы. — С. 113-115.
250 Горобець В. “За его бытность при дворе нашем верную службу”. Служба при царському дворі як перепустка на сотництво в Гетьманаті //Людина, суспільство, влада в давній та ранньомодерній Україні: контексти історичної презентації. — К., 2020. — С.123-137.
120
з російськими офіцерами та чиновниками. Козацькі старшини скаржилися на
повне ігнорування їх статусу з боку росіян, приниження, утиски й навіть
пограбування та розправи251.
Іншим фактором, котрий повністю змінив специфіку військово-політичної
системи Гетьманщини в післямазепинський період, стало кардинальне
збільшення на її теренах московської військової присутності. Починаючи з 1709
р. тут постійно знаходилася більша частина дієвої російської армії. Після 1711 р.
в Лівобережну Україну було переведено на постої практично всю кінноту
польової армії, іррегулярні гусарські частини, а за кілька років полки Української
ландміліції, провіантські магазини, кінські заводи, польову аптеку 252.
Гетьманщина стала головною опорною базою для російської армії у війнах з
Туреччиною 1710-1713 і 1735-1739 рр. й Польщею у 1733-1735 рр. Гетьмани
Скоропадський і Апостол докладали чимало зусиль, аби позбутися постоїв
російського війська, але всі їхні спроби виявилися безрезультатними 253. Все це
призводило до того, що російська армія стала паралельною владною ієрархією,
яка вступила в конфлікт з козацькою адміністрацією254.
Похід в Україну військ гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика 1710 рр.,
засвідчував, що російської мілітарної переваги в справі утримання контролю над
Гетьманщиною було явно замало255. Тому в шерезі обмежень українських
251 Оглоблин О. Гетьман Іван мазепа та його доба. — С. 243-245; Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIIІ ст. — С. 21-24.
252 Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIIІ ст. — К., 1969. — С. 170-208; Грушевський О. По катастрофі 1708 року: Розквартированнє росийських полків на Україні //Записки Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові. — Львів, 1907. — Т.78. — С. 5-25; Пенской В. Украинский ландмилицейский корпус в XVIII веке //Вопросы истории. — 2000. — № 10. — С.147-153.
253 Гуржій О. Іван Скоропадський. — К., 2004. — С. 210-214; Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. — С. 128-131, 184-186.
254 Репан О. Іржа на лезі: лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735-1739 років. — К., 2009. — С. 25-26, 82-84, 87-89.
255 Крупницький Б. Пилип Орлик на Правобережній Україні в 1711 р. (на підставі нових даних) //За державність. — Каліш, 1934. — Т. IV. — С. 172-189; Сокирко О.
121
автономій, які послідували у військовій галузі, царський уряд прагнув перебрати
на себе кадрову політику й питання матеріально-грошового постачання
гетьманського війська. Вже з березня 1709 р. російські урядовці стежили й брали
безпосередню участь в доборі кандидатів на заміщення вакантних посад в
реєстрових і охотницьких полках. 256 Після мазепинського виступу, коли чимало
прихильників гетьмана були змушені виїхати на еміграцію, або були заслані,
практика прямого призначення старшин царськими указами стала більш
масовою 257. Старшини, призначені Петром І, поводилися свавільно, часто
порушуючи закон і норми моралі, не гребували хабарями, насильством,
грабунками і переслідуванням своїх противників258. Слідом за сотниками, котрі
були призначені на свої уряди по гарячих слідах розправ над прихильниками
Мазепи восени 1708 — навесні 1709 рр., Петро І почав номінувати й на посади
полковників 259. В 1718 р. гетьман Скоропадський скаржився на царських
протекціантів, але не міг змусити їх до визнання свої влади 260.
Не менш тривожні настрої серед старшини посіяли наступні кроки Петра,
що почав роздавати уряди козацьких полковників російським офіцерам. Перше
таке призначення на ніжинське полковництво в 1719 р. отримав П.Толстой.
Цьому передувало створення інституту комендантів у найбільших містах
Гетьманщини, яким передавався контроль над гарнізонами, військовою
Орлик та орликівці в документах фонду канцелярії генерал-адмірала Федора Апраксіна (Російський державний архів військово-морського флоту) //Пилип Орлик: життя, політика, тексти. — К., 2011. — С. 216-222.
256 Документы Северной войны: Полтавский период (ноябрь 1708 — июль 1709 гг.) //Труды Императорского Русского военно-исторического общества. — Спб., 1909. — С. 125.
257 Горобець В. Служба при дворі, "вірність монархові" та покровительство царських сановників як арґументи при обранні на уряд сотника Війська Запорозького //Український історичний журнал. — 2020. — №3. — С. 22-29.
258 Лазаревский А. Очерки из быта Малороссии в XVІІІ веке. ІІІ. Сотники //Русский архив. — 1873. — Т.11. — Кн.1. — С. 341-388.
259 Соловьев С. История России с древнейших времен. — Кн.VІІІ. — С. 788-789.
260 Источники малороссийской истории, собранные Д.Бантыш-Каменским и
изданные. — М., 1859. — Ч.2. — С. 282.
122
інфраструктурою та ресурсами регіону, а також функції нагляду над місцевою
старшиною. 22 жовтня 1723 р. чернігівським полковником було призначено
колишнього чернігівського коменданта підполковника російської армії
М.Богданова261. Протягом 1724-1725 р. Полтавським полком, за відсутності
полковника, фактично управляв полтавський комендант І.Чичерін 262. В
Стародубському полку полковницький пірнач послідовно належав російським
офіцерам: в 1723-1724 рр. І.Кокошкіну, в 1724-1728 рр. І.Пашкову263, в 1730-1734
рр. О.Дурову та в 1734-1741 рр. А.Радіщєву. В 1727 р. ніжинським полковником
став полковник І.Хрущов, що керував ним до 1740 р. 264. Ці старшини мали
персональні царські інструкції щодо своїх дій й відмовлялася коритися наказам
генеральних старшин і вищих інституцій Гетьманщини 265. Під час своєї поїздки
до Москви в 1718 р. Скоропадський намагався переконати Петра відмовитися від
призначень іноземців на старшинські уряди, однак це виявилося марним 266. В
січні 1723 р. петицію старшини з проханням “з межи себе волними голосами
нового избрать межи себе гетмана, да при том же гетманском избрании и чини
так старшини енералной, яко и полковничие ныне в Малой России вакуючие ...
повелено бы укомплектоватъ годными и заслужоными малороссийскими людми
для лучшого порядков содержания” також було відхилено267.
Рубіжним пунктом в зміні кадрової політики став царський указ від 22
січня 1715 р., котрий впроваджував новий порядок призначення полкових і
сотенних старшин. Указ велів обирати на місці трьох достойних кандидатів, з
261 НБУВ.ІР. — Ф.VIII. — Спр.2384. — Арк.21.
262 Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. — К., 1998. — С. 227; Областные правители России, 1719-1739 гг. — М., 2008. — С. 689.
263 Областные правители России, 1719-1739 гг.. — С. 521.
264 Там само. — С. 671.
265 РГАДА. — Ф.229. — Оп.2. — Кн.120. — Лл.471-472 об.
266 Источники малороссийской истории. — Ч.2. — С. 281.
267 РГАДА. — Ф.248. — Оп.29. — Д.1766. — Л.232.
123
яких гетьман мав затверджувати одного268. Номінант мав складати присягу перед
гетьманом і російським резидентом в Глухові. Варто зауважити, що цей
алгоритм заміщення вакансій був майже буквально запозичений з чинних правил
чиновивищення офіцерів регулярної армії269. Слід думати, що ця деталь була
цілком очевидною для козацької старшини й віщувала в майбутньому
перекроєння всієї системи надання решти урядів. Після подання старшиною на
чолі з наказним гетьманом П.Полуботком петиції про відновлення «прав і
вольностей» Війська Запорозького та їх ув’язнення, в Україну був виряджений
генерал О.Румянцев, якому було наказано провести люстрацію старшинського
корпусу. Протягом осені 1723 — зими 1724 рр., Румянцевим було усунено з
посад 20 урядників, котрих замінили лояльними Росії кандидатами. Частина з
них була козацького походження, частина — волохами й сербами, що служили
російському уряду270.
Принципово нового статусу й функцій в цей час набув інститут міністрів-
резидентів при гетьманському правлінні, заснований в 1709 р. На цих чиновників
покладався досить широкий спектр завдань, починаючи від нагляду за козацькою
верхівкою, закінчуючи російськими чиновниками та офіцерами, збір
дипломатичної та військової інформації, нагляд за фінансовою та судовою
сферами. Попри масштабність задач, резиденти були сильно обмежені в
реальних засобах для їх реалізації й, на думку сучасних дослідників, не мали
значного впливу ані на процес обмеження гетьманської влади, ані на формування
політичного курсу Росії щодо Гетьманщини загалом. Тому їхня роль
обмежувалася медіаторством у стосунках між російськими можновладцями й
регіментарями, розбудовою системи неформальних зв'язків поміж гетьманським
268 Источники малороссийской истории. — Ч.2. — С. 275-276.
269 Дуров И. Организация военного чинопроизводства в русской регулярной армии и военно-морском флоте в эпоху Петра Великого //Меншиковские чтения-2013: Научный альманах. — Спб., 2013. — Т.4 (11). — С. 79.
270 Горобець В. Присмерк Гетьманщини. — С. 222-224 .
124
двором та російськими політичними елітами271. Водночас не можна й
недооцінювати значення цих чиновників, яким наказувалося пильно стежити за
виборами й призначеннями в гетьманській адміністрації та війську, збирати
відомості про стан і витрати на наймані полки 272.
Паралельно тривала реорганізація центрального військового управління
мілітарними ресурсами України. Царським указом від 13 лютого 1712 р. “велено
в губерниях генералом губернатором и губернатором в городы комендантов
выбирать по своему росмотрению”273. З 1716 р. київський генерал-губернатор,
якому було підпорядковано російські гарнізони в Гетьманщині, був переведений
у відання Військової канцелярії Сенату, перетвореній в 1718 р. у окрему
Військову колегію. 274 Цим було завершено централізацію управління
російськими гарнізонами, артилерійськими парками та провіантськими
магазинами, що розташовувалися на теренах гетьманату. В квітні 1722 р.
Гетьманщину й Малоросійську колегію, засновану для управління фінансами й
судово-адміністративного аудиту, було остаточно передано до відома Сенату, що
в такий спосіб завершило об’єднання в його колегіях центральних управлінських
функцій275. На цей же час припадає чергова спроба повернення російського
уряду до ідеї реорганізації військового устрою козацтва, чому значно сприяла
271 Лазарев Я. Великороссийская администрация на Гетманской Украине в 1700—1727 гг.: эволюция институтов и их статуса. Автореф.дисс.на соискание уч.степени канд.ист.наук. — Екатеринбург, 2012. — С. 15-16; його ж, “Глаза и руки ли государевы?” Роль резидентов при гетманском дворе в контексте российско-украинских отношений в 10-е гг. XVIII в. //Исторический вестник. — 2013. — Т.6. — С. 82-111.
272 Горобець В. “Волимо царя східного…”. — С. 279-283; Сокирко О. Козацький Марс. — С.164-165.
273 Центральний державний історичний архів України в м.Києві. — Ф. 59. — Оп.1. — Спр.9. — Арк.2 зв.
274 Государственные сановники, управлявшие военной частью в России с 1701 года. — С. 3-4; Доклады и приговоры, состоявшиеся в правительствующем Сенате в царствование Петра Великого. — Спб., 1901. — Т.6. — Кн.1. — С. 367.
275 Архив правительствующего Сената. Опись именным высочайшим указам и повелениям царствования императора Петра Великого. 1704-1725. — СПБ., 1872. — Т.1. — С. 97.
