Інші документи УПА теж заперечують, що метою акцій було знищення всіх поляків. До прикладу, в одному з наказів від 27 липня 1943 р. повстанцям зазначалося: «Знищити узброєні польські банди, які були сталою загрозою для місцевого українського населення та переводили на ньому морди і рабунки. Сили ворога складалися з більше 400 узброєних ляхів та відділу червоних». У звіті з акції на одну з польських баз у Гуті Степанській завданням зазначено: «Знищити узброєні польські банди, що містились у колоніях Гута-Степань, Борок, Ляди, Омелянка, Ромашково, Темне-Жондове, Темне-Степанське, Ломи, Борсуки, Мельніки, Гута Міцька, Мутвиця, Подселече, Поляни, Голинь, хутори Кам’янок і Мельниці, колонії Селисько, Зівка, Острівки, Осовичи, Вирка, Виробки, Шиманісько, Тур, Іваньче, Ужане, Гали, Переспа, Березувка, Каменне і були сталою загрозою місцевого українського населення та переводили на ньому морди і рабунки». Інтерпретація цих указівок, очевидно, могла бути доволі широкою, особливо зважаючи на досить розмите поняття «польські банди», що могло передбачати як членів збройного підпілля, так і цивільних, які йому співчували. Проте в будь-якому випадку ніде не зустрічаємо інструкцій про ліквідацію передусім цивільних.
Цікаву інформацію про перебіг атаки на село Гута Степанська можемо прочитати у спогадах учасника — сотенного УПА В. Грабенка: «Село здобував головно наш курінь, що наступав зі сходу. На довколишніх хуторах не було жодної оборони, лише в самому селі — з вежі костьола потакував «Максим» і менше десяти кулеметів з оборонних становищ. Ми їх унешкідливили нашими гранатометами й кулеметним вогнем. Тоді оборона перенеслася в частину села біля костьола, де була школа й кілька мурованих будинків. Селом ми вже підсунулися близько до цих будинків й почали обстрілювати оборонців цільним вогнем. Десь у той час долучились до наступу також частина куреня «Рубашенка» й «Шавули», що наступали лісами, бо ми сподівалися зустріти там батальйон «Бомби» [32] та більшовицьких партизан. Проте там нікого не було. Побачивши додаткові наші сили, оборонці опустили будинки й почали втікати селом на захід. У погоню за ними курінний «Рубашенко» вислав свою сотню. Курінь мав лише кілька вбитих і ранених, між вбитими був чотовий «Циган». Ми не сподівалися такої легкої перемоги. Щойно від польських селян ми довідалися, що відділ червоних партизан висмикнувся з села попереднього вечора, як тільки розвідав, що в лісі є більші сили УПА. Відділ «Бомби» вже тоді не існував. Більшість мешканців виїхала з села після ультимату курінного «Рубашенка», яких /.../ три тижні до наскоку. Комуністичні автори пишуть, що УПА спалила Гуту та вчинила масакру. Цього не було. Під час бою загорілося лише декілька будинків і було декілька жертв серед цивільного населення. Опісля решта населення виїхала з села. Був суворий наказ командира Д. Клячківського не займати цивільного населення. Щоправда, я пізніше довідався, що котрась із селянських самооборон, яких ми називали черню та які були на заставах, десь допустилася кривавої пімсти. Не знаю, однак, подробиць, бо це була справа територіяльних команд й вони досліджували цю справу».
Повстанський командир наголошує, що відділи УПА, які брали участь в акції, не ставили за мету ліквідацію цивільного населення, але разом із тим він визнає, що залучені до акції представники сільської самооборони вдалися до помсти полякам. Очевидно, такі випадки були непоодинокими. Вони були свідченням високого рівня неприязні українців до поляків. В оунівському документі за квітень 1943 р. так характеризують настрої місцевих мешканців в околицях Луцька: «Між масами є страшна ненависть до ляхів. Кожний старик чи молодий — все рвали б зубами».
Теза про «волинську різню», поширена у польській історіографії, часто показує польську сторону як абсолютно безборонну. Очевидно, використання саме такої назви має за мету підкреслити цей момент. Тим часом, як свідчать документи українського підпілля, відбувалася не «різня», а війна, у якій польське населення чинило завзятий збройний опір чи навіть проводило випереджальні наступальні дії. Ось фрагменти звітів із тих днів: «Ліквідуючи по дорозі колонії Борок, Ляди і частину Курорту, відділи відійшли під укріплені становища. Заалярмований ворог сильним кулеметним вогнем здержав наступ. Він тривав до полудня. На місце притягнено гарматку та переведено підготовку до дальшого наступу /.../. В наступі на Вирку перший відділ наткнувся своєю передовою охороною на ворожу заставу. Ворог, відстрілюючись відступив. По зліквідуванні Острівок в год. 3-ій почався бій за Вирку. Ворог загніздився у мурованих будинках біля костела і у костелі та, вмістивши на деревах кулемети, цільно спрямував вогонь по нашій лінії. Після двохгодинного бою відділ перейшов до наступу». З іншого звіту: «Дані про ворога: Узброєні ворожі сили сконцентровані в Гуті, Сошниках, Вирці, Виробках та Галах. За отриманими даними їх знаходиться понад 500. Між ними рівно ж знаходиться відділ червоних. Озброєні в кріси, фінки і кулемети. Гута сильно укріплена та окопана».
Розвідка радянських партизанів у квітні 1943 р. доносила, що в Гуті Степанській зосередилося близько двох тисяч поляків із довколишніх колоній. Село перебувало під охороною «партизанського загону під командуванням поручника польської армії Тусевича. Загін озброєний гвинтівками, автоматами та крупнокаліберним кулеметом». В інформації польського підпілля про падіння бази самооборони в Гуті Степанській у липні 1943 р. причиною називається вичерпання амуніції у тривалих боях, що точилися з березня того року.
Учасник антипольських акцій Степан Коваль у своїх свідченнях НКВД розповів про атаку на польський оборонний пункт Пшебраже в червні 1943 р. Село було дуже добре захищене ровами та бліндажами. Для атаки повстанці вирішили використати 45-міліметрові гармати та міномети. Але навіть використання важкої зброї не принесло успіху відділам УПА, які після двогодинного наступу змушені були відступити, бо з тилу на них вдарили радянські партизани. Отож, документи подають картину завзятого збройного протистояння, хоч, очевидно, були й випадки вбивств безборонного населення з обох сторін.
11 липня 1943 р.: трагедія та спекуляції
Надзвичайно поширеною у польській історіографії (а зараз уже й в українській) є теза про масову антипольську операцію, проведену відділами УПА проти ночі з 11 на 12 липня 1943 р. Саме вона є одним із сюжетів, що мали б довести масштабний і планований характер знищення польського населення на Волині з боку УПА. Розмах цієї операції, яку подають, в основному спираючись на спогади, постійно зростає — від кількох десятків до понад сотню населених пунктів (чи не найбільшу кількість назвав відомий американський історик Тімоті Снайдер — 167 сіл). Це дає підстави сумніватися в достовірності спогадів про подію як недостатньо об’єктивного джерела. Тому звернімося до документів того часу.
Які ж свідчення можемо знайти в документах? Це вже не раз цитований тут звіт польського генерала Коморовського, у якому він вказує на атаку 60 польських сіл у Володимирському і Горохівському районах протягом 11—12 липня. Цей звіт, по суті, є єдиним документальним підтвердженням великого масштабу акції 11—12 липня.
Детальний опис подій у цьому районі знаходимо в підпільному журналі «Nasze Ziemie Wschodnie» за жовтень 1943 р. Тут указано, що протягом 11 липня українці здійснили напад на низку (точної кількості не вказано, приклади наведено з семи) населених пунктів.
«В місцевості Ожешен з тамтешніх 350 поляків живими залишалося заледве 60. Вціліли переважно ті, котрі в момент нападу знаходилися поза домом, і тільки вони змогли втекти поза кордони Волині. Банда прийшла в 9 годині рано під керівництвом знаного місцевими поляками Ґжеґожа Возняка, вбраного в якусь совєтську уніформу, в своєму розпорядженні мали тяжкий машиновий карабін і 6 автоматичних карабінів. Польську людність забрано з домів і вбито на краю лісу.
В містечку Порицьк 11 липня близько 11-тої з’явилася велика банда в німецьких мундирах. Польська людність на той момент знаходилася в костелі на недільному богослужінні. До людей, що виходили з костела, відкрито карабіновий вогонь і обкидано їх ручними гранатами. Вбито близько 100 поляків, важко поранено перед вівтарем ксьондза, також зруйновано вівтар підірванням під ними гарматного снаряду. Банда пограбувала містечко і коло 17 години відійшла в ліси.
В місцевості Садова вбито коло 400 поляків. Вчинила це банда, яка складалася з 100 людей, озброєних в лопати і вила. Банда гуляла по околиці, довший час виловлюючи поляків, яким вдалося спочатку сховатися в сусідніх лісах.
В місцевості Загає з близько 300 поляків, що мешкали там, вціліло заледве п’ять. Провідниками банди, що складалася з 100 людей, були знані місцевим полякам українці Федак і Жук.
В місцевості Заболотці банда українська вбила дванадцять поляків, між ними одного священика.
В колонії Здзяри місцевими українцями було вбито коло 17 польських родин.
В місцевості Новини вбито 35 поляків».
Про ці ж антипольські виступи 11 липня на Володимирщині інформує звіт командування АК Львівського регіону. Тут мова йде про напад на шість населених пунктів (можливо, не пораховано згадану вище колонію Здзяри).
Додаткову інформацію про антипольські акції, які відбулися проти ночі з 11 на 12 липня у двох південних гмінах Володимирського повіту, містить спогад неназваного очевидця, який був наданий МВС як додаток до звіту в Лондон з жовтня 1943 р. Його розповідь відкриває цікаві деталі про те, що підготовка до акції стартувала напередодні 10 липня, коли почалася мобілізація українців у селах. Увечері на місцях зборів пройшли віча, на яких мобілізованим оголошено, що вночі відбудеться акція проти поляків.
«О годині 2.30 по півночі 11 липня 1943 року, — читаємо у свідченнях, — почалася різня. Кожен польський будинок оточили не менше як 30—50 селян з холодною зброєю і двоє з вогнепальною. Наказували відчинити двері або у випадку відмови рубали двері. Кидали в середину домів ручні гранати, рубали людей сокирами, кололи вилами, тих, хто тікав, застрелювали з автоматичних карабінів».
Убивства тривали до 11 години ранку. Після того почався грабунок майна розгромлених колоній. Крім перелічених в інших свідченнях семи населених пунктів, тут фігурують ще п’ять (Гуров Великий і Малий, Вигранка, Зигмунтовка, Вітолдовка). Загалом, за твердженням очевидця, у результаті цієї акції загинуло більше тисячі осіб. Схожа атака, на його думку, відбулася і на півночі Володимирщини, але він не був її свідком, відтак жодних деталей про цей спогад не залишив.
У дещо пізнішому звіті МВС ці події названі організованою «національною революцією», яка вилилася у вбивства польського населення в «кільканадцяти селах Володимирського повіту 11—12 липня».
Про трагічні події цього дня згадано у листівці польського підпілля «Українці за Збруч», виданій наступного 1944 р. в Галичині в межах розгортання там антиукраїнської акції. Тут події річної давності названо «кривавою неділею», під час якої «українські банди» вчинили страшні злочини над польським населенням Волині. Жодної конкретики листівка, звісно, не містить, але вона цікава тим, що фіксує, очевидно, перший факт використання терміна «кривава неділя» як елементу польської пропаганди.
