Щодо опису битви, то маємо два варіанти. Перший, що належить до початку XV ст., короткий і походить із німецьких хронік, кожна з яких майже повторює одна одну. І другий, більш розгорнутий, проте значно пізнішого написання зі згаданої хроніки М. Стрийковського. Так, у німецькій хроніці Йоганна Пошильге читаємо: «Того ж року була велика війна в багатьох країнах: особливо билися руські з татарами біля Синьої Води, і з обох сторін було вбито близько 40 тисяч людей. Однак руські утримали поле. І, коли вони поверталися з бою, вони зіткнулися з литовцями, яких татари покликали туди на допомогу, і вбили руських дуже багато, і взяли в них велику здобич, яку ті взяли в татар». Стрийковський змальовує подію по-своєму: «Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишикував своїх у шість вигнутих загонів, по-різному їх з боків та на чоло розсадивши, так щоб татари, як задумали, не могли їх оточити у звичайних сутичках та заподіяти шкоди стрілами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом з луків, зробили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильне її шикування та швидке маневрування. А литва з русинами враз із шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом, а інші, особливо новогрудці з Коріатовичами, з самострілів зі стрілами наскочили з боків і довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше витримати лобового натиску Литви, татари почали мішатися та, перелякані, тікати в розлогі поля. На побоїщі залишилися вбиті три їхні царки: Кутлубах, Качибей (від імені якого назване Качибейським солоне озеро в Диких Полях по дорозі, як іти до Очакова) і султан Дімейтер, та разом із ними дуже багато мурз й уланів. Також скрізь на полях і в ріках лежало повно татарських трупів. Потім, після цієї звитяги, литва й русини забрали кілька десятків стад коней та верблюдів і багато кошів або обозів, в котрих татари, кочуючи, звикли возити з собою усе майно».

Як бачимо, в обох варіантах є спільним той факт, що татари намагалися прорвати бойові порядки супротивника, а той, у свою чергу, зміг утримати фронт. Що ж до відмінностей, то, на жаль, маємо справу не з описами учасників події. Для німецьких хроністів це була одна з чуток, що прийшла з далекої України. Стрийковський же намагався прославити силу литовської зброї та її першість у приєднанні Поділля. Наприклад, яскраво описаний факт загибелі татарських ватажків є звичайною вигадкою. Усі три еміри зустрічаються в джерелах і далі — до кінця 80-х рр. XIV ст.

Захоплений Ольгердом улус на правах удільного князівства увійшов до складу Великого князівства Литовського. Правителями князівства стали племінники Ольгерда, брати Коріатовичі. Саме з ними буде пов’язане тридцятирічне існування Подільського князівства.

Врешті протягом двох кампаній одного року Ольгерду вдалося приєднати до Великого князівства Литовського величезний масив українських земель. Причому цим приєднанням литовський правитель здобув Київ (духовний центр Русі) і вихід до Чорного моря з його трансконтинентальними торговими шляхами. Для історії українських земель 1362 рік важливий тим, що ознаменував закінчення 123-річного періоду золотоординського панування. Для Золотої Орди втрата трьох економічно розвинених областей мала в майбутньому негативні наслідки. Крім того, Подільське князівство фактично розрізало крило Мувала на дві частини: улус Ногая і Мамаєву Орду.

Отже, ми побачили, що 1362 р. на території сучасної України відбулося два паралельних політичні процеси: керовані Мамаєм (з відновленням влади над степовими улусами в межиріччі Дніпра та Волги) і Ольгердом (спрямовані на захоплення трьох західних золотоординських областей). Унаслідок цих подій політична карта України істотно змінила свій вигляд. Велике князівство Литовське оволоділо Київщиною, Чернігово-Сіверщиною і Поділлям. Золота Орда, підконтрольна Мамаю, володіла Лівобережною Україною (три тумени: Переяславський-Манкерман, Самаро-Орельський і Солхатський-Кримський). Прибрежний південний Крим перебував у руках генуезців, а в гірській його частині існувало князівство Феодоро зі столицею в Мангупі.

Терени західніше Південного Буга й Кодими і далі до Дунаю, залишалися у складі улусу Ногая. Хоч місцеві еміри і втратили Поділля, проте свої володіння зберегли.

Міста в гирлі Дунаю — Кілія і Лікостомо (сучасне Білково) — як і частина Білгорода на Дністрі (Монкастро), належали генуезцям. Хоча 1362 рік і дав згадані політичні потрясіння, проте навряд самі сучасники сприймали ситуацію як остаточне розв’язання суперечок за український степовий кордон.

Однією з причин, чому джерела мовчать про суттєві політичні зміни після потужного збройного конфлікту, може бути той факт, що для людей тієї епохи усобиця і слабкість Золотої Орди сприймалися лише як тимчасове явище. Вони очікували, що незабаром усі негаразди закінчаться, міць держави відновиться і тоді тим сусідам, що зазіхнули на її терени, буде непереливки. Урешті-решт саме так і сталося на початку XIV ст. Адже тоді два десятки років держава Джучидів перебувала в політичній кризі. І сусіди тоді спромоглися забрати собі частину земель. Але ж ми пам’ятаємо, чим все це скінчилося для ворогів Золотої Орди!

Саме тому на перших монетах князя Володимира Київського продовжують карбувати арабську в’язь, а в Подільському князівстві залишається податок на сплату данини в Орду. Проте деструктивні процеси, запущені в улусі Джучи, виявилися більш затяжними й потужними, ніж раніше. Минали роки, десятиліття, а могутність держави не відновлювалася. Більше того, ординські осередки влади продовжували й далі втрачати свої землі.

Ногаєві еміри не встигли оговтатися від синьоводської поразки, як зіткнулися з новою небезпекою. Подібно до литовців, з півночі посунули молдавани. Протягом 1363—1365 рр. Їхній господар Богдан І відтіснив татар за річку Серет на заході й Бик на півдні. Було втрачено одне з найбільших міст — Старий Орхей. Найгіршим же було те, що ординці після втрати Поділля і Молдавії залишилися без постачання необхідної для життя сировини (лісу, збіжжя, окремих видів м’яса, тканин, заліза та срібла) з осілих північних регіонів. Слабкістю цих емірів скористався Мамай, який змусив їх визнати себе його васалами, що відбилося в монетному карбуванні.

Мамай, забезпечивши собі спокій з боку Литви, усі сили витрачав на боротьбу за Сарай. Емір кілька разів захоплював столицю. Це відбувалося 1363,1368 і 1372 р., але щоразу утримати її за собою надовго не вдавалося. Після 1372 р. влада Мамая більше не поширюється за Волгу. Інша справа, що саме в ці роки Мамаю вдається перебрати на себе владні повноваження та престиж попередників. Адже саме в Мамаєвій столиці на нижньому Дніпрі та його ханах російські, кримські й північнокавказькі князівства вбачали золотоординську владу. Саме до нього їхали по ярлики, і саме йому надходила звідти данина. Таким чином, нижнє Подніпров’я з Ордою на півтора десятка років перетворюється на центр політичного життя улусів Золотої Орди на захід від Волги. Фактично Мамаю вдалося досягнути того, за що певною мірою боровся Ногай. Крило Мувала набуло значення окремого політичного суб’єкта. Інша річ, що сталося це не через протиставлення себе Золотій Орді, а навпаки — через уособлення себе-нею. Джерела мовчать про якісь серйозні військові конфлікти в крилі Мувала. Мамай, уникаючи конфліктів на півночі з Литвою і на півдні з Генуєю, усі сили зосередив на сході. Поступово йому вдалося взяти під контроль Мордовію і Булгар, а також Північний Кавказ.

Генуезці в цей час остаточно вигнали з Криму венеціанців, забравши в них 1365 р. Судак з округою. Чернігово-Сіверські, Київське і Подільське князівства перетворилися на добре укріплені удільні держави з цілою мережею фортифікованих міст і замків, із власними військами. Одним із проявів загалом спокійної ситуації в цьому регіоні є те, що подільські, київські та чернігово-сіверські полки активно використовувалися в війнах Ольгерда далеко від своїх країв — проти Московського князівства і Тевтонського ордену. Наприклад, 1367 р. князь Володимир Київський із вояками перебував аж на прусському кордоні. Більше того, Ольгерд залучає для своїх війн і самих татар. 1370 р. вони брали участь у кривавій битві під Рудовозом між Великим князівством Литовським і Тевтонським орденом. Тут незрозумілим лише є одне: ішлося про союзників чи найманців із володінь Мамая, або ж це були «свої татари» з Київщини. Відсутність небезпеки з боку ординців почала поступово проявлятися і в змінах у самих українських князівствах. Так, Володимир Київський перестає на своїх монетах карбувати арабську в’язь. Данина сріблом «на татари» переходить із постійних податків у періодичні-екстраординарні, як-от повинність іти на війну чи будувати замок. А вже з часом це «срібло» взагалі перетворилося на податок на ведення війни, причому для всього Великого князівства Литовського — на так звану «серебщину».

«Двовладдя» на Наддніпрянщині в 1362—1380 рр.

Навесні 1374 р. Рогозький літописець повідомляє: «ходиша Литва ратью на татарове, на Темиреза (Темеря), и бысть межи ихь бой велик». Перше, що дивує в цій інформації, це її більший зміст щодо 1362 р. Ішлося про дуже велику військову акцію, можливо, навіть більшу за похід Литви на Сині Води: недарма літопис згадує про «бой велик». Саме 1374 р. в Молдавії спалахнула усобиця за стол. Правитель Подільської землі Юрій Коріатович змовився з частиною молдавських бояр і виступив з військом за Дністер. Йому вдалося захопити східні терени країни, але стати воєводою Молдавії не судилося. Князя того ж року було отруєно.

Саме під час «молдавської війни» і спалахнуло з новою силою протистояння з емірами улусу Ногая. Подоляни, а через них і Литва хотіли захопити Дністровський шлях з Білгородом включно і в такий спосіб отримати вихід на Чорноморську торгівлю. Недарма того ж 1374 р. в генуезьких документах фіксується вивезення чималої кількості зерна з Ілліче (Олешшя). Проте останнє контролювалося Мамаєм. При цьому ногайські еміри, в свою чергу, не збиралися поступатися як Білгородом, так і Придністров’ям. По-перше, землі між Дністром і Південним Бугом до річки Кодими мали гарні пасовиська для овець. А по-друге, на нижньому Дністрі існували зручні переправи, як-от у районі сучасного міста Бендери. Що ж до імені Темирез (Темеря), то є підстави вважати, що за ним криється відомий із Синіх Вод Дімейтер.

Саме в районі Білгорода і відбулася битва між ординцями і Литвою. Цікаво, що з пожалувань Коріатовичів своїм васалам видно, що боїв було багато. Врешті-решт перемога залишилася за литовськими князями. У Білгороді, в тій його частині, що належала татарам, посів подільський намісник Литавор. Що стосується емірів, то вони відступили далі до Дунаю: іще 1388 р. Кутлубуга і Хаджибей згадуються, як тамтешні володарі татар.