Полк узяв участь у боях біля блокованої російським військом Силістри, а під час виведення російських сил із Молдови та Волощини першим з османських частин вступив до Бухареста (Садик-паша навіть був деякий час комендантом цього міста). Полк рухався за російськими колонами, які відступали, аж поки наприкінці 1854 р. не вийшов на кордон по річці Прут. Наступного року османська армія, знову ж таки під тиском Австрії, була виведена з Дунайських князівств, і разом із нею Перший козацький полк перейшов на південний берег Дунаю до Болгари, де й був розквартирований до кінця війни, не беручи участі в боях. Чайковський пізніше повернувся в Україну і помер на Чернігівщині 1886 р.
Про козацькі традиції пам’ятав і російський уряд, який знову, як 1812 та 1831 р., створив із жителів Чернігівської та Полтавської губерній 6 кінних козацьких полків. У сусідній Київській губернії чутки про набір до козаків (та про те, що козаки здобудуть волю від кріпацтва) викликали масовий селянський рух, «київську козаччину». 25 січня (6 лютого) 1855 р. вийшов царський маніфест про створення ополчення, і з цього моменту спочатку у Васильківському повіті, а далі в 9 з 12 повітів Київської губернії, а також у Конотопському повіті Чернігівської губернії селяни почали складати списки козаків, відмовлялися від виконання панщини і розпорядження урядовців, почали влаштовувати власні органи самоврядування. Ватажками руху були селяни Василь Бзенко, Іван і Микола Бернадські, Михайло Гайденко, Пархом Мадленко, Петро Швайка. «Київська козаччина» охопила 422 села, де жило 183 тисячі «ревізьких душ».
Цей рух вдалося придушити лише із застосуванням військ (16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, резервний батальйон, дві роти саперів). Між військами і селянами відбулися криваві сутички. Перша відбулася 1 (13) квітня 1855 р. в селі Бикова Гребля у Васильківському повіті, у володіннях графа Браницького, де зібралися селяни кількох навколишніх сіл, чекаючи, що зачитають царський указ про волю. Під час розгону селян солдатами кілька людей було вбито. Далі загін солдатів рушив на село Мала Березня, де селяни озброїлися вилами та косами і вчинили опір — цього разу було вбито двадцять і поранено сорок селян. У містечках Корсуні й Таганчі проти солдатів вийшло по кілька тисяч селян. 10 (22) квітня 1855 р. у Корсуні в сутичці був убитий офіцер і двадцять селян, у тому числі їхні ватажки, брати Бернадські та Яків Ромаковський, сто селян було поранено. За офіційними даними, всього під час придушення селянських виступів на Київщині було вбито 39 селян, 57 активних учасників заворушення військово-польовий суд заслав у Сибір.
Кримський десант
Хоча Росія і вивела свої війська з Дунайських князівств, Франція та Британія вирішили продовжувати війну. Вони хотіли серйозно послабити Росію, перш ніж у султанському уряді візьмуть гору прибічники миру. Метою удару союзників мала стати тепер база російського Чорономорського флоту — Севастополь. Британські й французькі війська, що перебували у Варні, зазнавали великих втрат від епідемії холери, майже не беручи участі у бойових діях проти росіян (окрім короткої експедиції в Добруджу у другій половині липня). За два місяці перебування в таборі під Варною померло 7 тисяч солдатів. Одначе велика пожежа у Варні 29 липня (10 серпня) 1854 р., під час якої згоріли великі запаси одягу та провіанту (лише запаси боєприпасів вдалося врятувати) підштовхнула командування союзників до активних дій.
13 (25) серпня 1854 р. рішення про десант у Криму було ухвалено без будь-якої розвідки чи усвідомлення масштабу завдання. Незважаючи на імпровізацію, найбільша до тих часів десантна операція пройшла успішно. Британсько-французький флот налічував 34 лінійні кораблі, 55 фрегатів і пароплавів і 300 транспортних суден, що перевозили 62 тисячі війська, 5 тисяч коней і мулів із 134 польовими та 73 облоговими гарматами. У Криму їм протистояли 52 тисячі росіян, з яких 12 тисяч були на сході півострова в районі Керчі та Феодосії.
26 серпня (7 вересня) десант вирушив із Варни. 1(13) вересня величезна армада (за словами російських солдатів, які спостерігали за нею з берега, вона нагадувала «нову Москву на воді») підійшла до берегів півострова. Лише тоді було ухвалено рішення щодо місця висадження. Того ж дня невеликий десант зайняв місто Євпаторію, а наступного дня і протягом п’яти днів висадилися головні сили союзників на узбережжі біля озера Кичикбель; 30 тисяч французів, 21 тисяча британців і 7 тисяч турків почали марш на південь у напрямку Севастополя.
Інші театри війни
Чорне море було головним, але не єдиним театром воєнних дій. 8 (20) квітня 1854 р., через десять днів після укладення франко-британського союзу, французька ескадра адмірала Персеваль-Дешена з 12 лінійних кораблів, 7 фрегатів та 4 допоміжних суден, з 25 тисяч морських піхотинців відпливла з Бреста до Балтійського моря. За місяць до того з Портсмута вийшла британська ескадра (14 лінійних кораблів) під командуванням адмірала Чарльза Непіра. 31 травня (12 червня) 1854 р. обидві ескадри з’єдналися у Фінській затоці. Російський Балтійський флот укрився у Кронштадті під захистом його 8 фортів і 1 тисяча гармат, тому уряди союзників визначили метою експедиції Аландські острови з фортецею Бомарзунд. На допомогу британсько-французькій ескадрі було вислано 13-тисячний французький експедиційний корпус генерала Ашіля Бараґе д’Ільєра.
Бомарзунд (цитадель і три менших форти) боронили 185 гармат і 2400 російських солдатів під проводом генерала Бодіско. Експедиційний корпус висадився на острові 27 липня (8 серпня) 1854 р, і після 8-денної методичної облоги весь гарнізон капітулював. 21 серпня (2 вересня) 1854 р. укріплення фортеці були зруйновані, і ескадра повернулася додому. За цю облогу вперше Хрест Вікторії (найвища британська нагорода за відвагу перед лицем ворога, встановлена саме під час Кримської війни) отримав моряк: матрос Чарлз Лукас (пізніше дослужився до адмірала) схопив російську бомбу, що впала на палубу його корабля, та викинув її за борт до того, як вона встигла вибухнути.
Наступного року Балтійський флот також не ризикнув вийти в бій проти союзної ескадри (5 французьких пароплава віце-адмірала Пено та 34 британських пароплави контр-адмірала Дандаса), що 19 червня (1 липня) 1855 р. підійшла до Кронштадта. Сил атакувати Кронштадт ескадра не мала, тому була атакована фортеця Свеаборг, що прикривала підхід до Гельсінгфорса (Гельсінкі). 29—31 липня (9—11 серпня) 1855 р. по Свеаборгу були випущені тисячі снарядів. Укріплення Свеаборга було зруйновано, російський гарнізон втратив 2 тисячі убитими, було потоплено чи пошкоджено 18 російських суден. Захисники Свеаборга у відповідь змогли вбити одного ворожого вояка та поранити десятьох. Жоден корабель ескадри не було пошкоджено. Далі ескадра захопили острів Нарґен поблизу Ревеля (Таллінн) і до жовтня блокувала російський флот у Кронштадті. На цьому тлі в листопаді 1855 р. Об’єднане королівство Швеції і Норвегії уклало угоду з Британією та Францією, за якою союзники пообіцяли допомогу проти можливої російської агресії, а шведи зобов’язалися не поступатися територією на користь Росії.
Улітку 1854 і 1855 р. невеликі підрозділи з французьких і британських військових кораблів також заходили в Біле море, обстрілюючи прибережні поселення (у тому числі укріплення Соловецького монастиря) та захоплюючи нечисленні російські торговельні судна. Метою цих експедицій було не дати Росії встановити на Білому морі каперську базу для дій проти морської торгівлі союзників.
На Далекому Сході дії союзників були менш успішні. Французький південноамериканський морський дивізіон (3 фрегати і бриг контр-адмірала Февр’є-Депуанта) і британська тихоокеанська ескадра (4 фрегати адмірала Прайса) 19 (31) серпня 1854 р. безрезультатно обстріляли російський китобійний порт Петропавловськ-Камчатський, а висаджений через чотири дні десант було відбито. Союзники втратили 30 людей убитими, і стільки ж потрапило в полон. Серед успіхів вони могли вказати лише одне потоплене та одне захоплене російське судно. Проте коли наступного року союзники, розраховуючи на реванш, знову підійшли до Петропавловська, то побачили, що місто було повністю евакуйовано.
Важливим фронтом залишалось Закавказзя, де велися серйозні бої, але жодна зі сторін не досягла рішучої переваги. Центральною подією цих воєнних дій стала облога росіянами фортеці Каре у турецькій Вірменії. Обороною фортеці проти російської армії генерала Михайла Муравйова керував британський офіцер сер Вільям Фенвіч Вільямс (Вільямс-паша), генерал-лейтенант османської армії. Турки мужньо боронилися, 17 (29) вересня 1855 р. вони відбили сильний російський штурм з великими втратами для тих, хто вів атаку. Муравйов тоді вирішив покластися на повну блокаду міста. Хоча на допомогу Карсу вже просувався від чорноморського узбережжя перекинутий з Криму турецький корпус Омера-паші, виснажений голодом і епідемією хвороб гарнізон був змушений капітулювати 14 (26) листопада 1855 р. Це був фактично єдиний великий успіх російських сил за всю війну.
Битва на Альмі
Висадження франко-британо-турецького десанту біля Євпаторії стало повною несподіванкою для росіян. Російськими військами командував недавній імператорський посланець до Стамбула князь Ментиков, чиї дії багато в чому посприяли розв’язуванню війни. Він не виявився успішнішим у ролі полководця, ніж у ролі дипломата. Щоб заступити союзникам шлях на Севастополь, він вибрав для своєї 36-тисячної армії сильну оборонну позицію на пагорбах на правому (південному) березі невеликої річки Альма, біля її гирла. Російські позиції прикривали 96 гармат, у тому числі розміщених у двох польових укріпленнях. Меншиков вважав, що урвища біля моря, на його лівому фланзі, не дадуть союзникам можливості атакувати в цьому місці, то ж там він залишив тільки невелике прикриття. Крім того, він побоювався, що війська, розміщені біля моря, можуть бути обстріляні великим союзним флотом.
Російській армії протистояли 56 тисяч французів, британців і турків із 122 гарматами — менше на кілька тисяч від числа, висадженого в Євпаторії, бо частина вже заслабла від холери, у тому числі й маршал Сент-Арно. Праворуч, біля моря, стали французи, ліворуч — британці, за ними — турки. Через обмаль кавалерії не було можливості обійти російське військо з лівого крила союзників. Сент-Арно і Раґлан вирішили, що французи почнуть атаку першими проти, як вони думали, головних російських сил (виявилося, що є стежка, якою можна провести солдатів на «неприступні» урвища,), а за ними на своєму крилі атакують британці.
Тактика всіх трьох армій залишалася впізнавано наполеонівською. Британці просувалися батальйонними колонами, поки вони були поза досягненням ворожої артилерії, після чого розгорталися у дві атакуючі лінії. Французи використовували батальйонні колони, прикриті стрільцями в розсипному шикуванні, також і для атаки. Росіяни теж атакували масивними колонами, що становили ідеальну мішень для нових гвинтівок союзних армій, якими був озброєний великий відсоток (але не всі) піхотних частин французів і британців. Частина батальйонів союзників продовжувала використовувати гладкоствольні рушниці, але, на відміну від наполеонівських часів, із капсульними замками, більш надійними, ніж старі крем’яні. Російська піхота також мала капсульні гладкоствольні рушниці, але кілька резервних батальйонів ще мали рушниці з крем’яними замками. Були в росіян і гвинтівки (що стріляли на більшу відстань і влучніше, ніж гладкоствольні рушниці), але їх було відносно небагато, а головне — їх було довше ладувати, ніж гладкоствольну зброю — кулю треба було щільно забити в нарізний ствол аж до кінця, щоб під час пострілу не проривалися порохові гази й не зменшували енергії кулі. Рушниці ж союзників застосовували новий тип куль, що легко падав у ствол рушниці, але розширювався під час пострілу, тому заряджати ці гвинтівки було набагато швидше.
