Наслідки комуністичного штурму на селі 1919 р. для більшовиків виявилися плачевними. Сукупність кадрових рішень більшовицького керівництва поряд із більш відвертим, ніж це було 1918 р., відображенням свого ставлення до селянства (пріоритет великих радянських господарств плюс продрозверстка та фактичне ігнорування національного питання) призвели до неочікуваного більшовиками ефекту. У масових настроях не відбулося відторгнення радянської влади, втім, дедалі популярнішими стають гасла: «Ради без комуністів!» Розгорнулася хвиля повстань, частину з яких збурював національний момент. Навіть така прорадянська партія, як УСДРП (незалежні), на початку квітня оголосила про початок антибільшовицького повстання та утворила в м. Сквира Всеукрревком. Це повстання розгорталося, як зазначав Ю. Мазуренко, «з пролетарськими лозунгами: диктатура пролетаріату і найбіднішого селянства, намагаючись спрямувати повстання не проти радянської влади як такої, не проти влади комуністичної, а проти влади існуючого уряду як окупаційної». Подібні випадки були не поодинокими.
Реакція комуністів-більшовиків на селянські повстання, які вони називали «куркульськими», нерідко була неадекватною і призводила лише до посилення спротиву. Президія ВУЦВК у складі Петровського, Косіора, Затонського та Ворошилова врахувала це на розгляді 16 квітня 1919 р. пункту п'ятого порядку денного «Про недопустимість спалювання сіл під час придушення куркульських повстань». Резолюція з цього приводу була сама по собі промовиста і вказувала на більшовицькі пріоритети: «З огляду на неодноразові випадки спалювання цілих сіл при придушенні куркульських повстань, що є абсолютно недоцільним і вкрай шкідливим для совітської влади, запропонувати Совнаркому в терміновому порядку видати всім відповідним відомствам розпорядження про повне припинення під страхом суворої відповідальності спалювання сіл».
Бачимо, що немає й мови про «злочинність» спалювання як такого, а тим більше про антилюдську природу таких дій — у боротьбі заради перемоги над «класовим ворогом» (а таким вважалося ледь не все українське селянство) не існувало якихось моральних перепон. Спалювання наказувалося припинити лише через його неефективність. Більшовики спробували застосувати інші каральні засоби впливу. Приміром, 8 липня 1919 р. політбюро ЦК КП(б)У визнало правильним уживаний на практиці принцип «кругової поруки села за контрреволюційні виступи» та створення сформованих із надійних загонів неукраїнського походження військ внутрішньої охорони для боротьби з повстаннями. Але на той час шляхом терору проти власного народу зупинити антибільшовицький спротив було вже неможливо.
У своїх намаганнях здобути ресурси для «світової революції», здійснення якої могло б теоретично виправдати захоплення влади більшовиками у відсталій країні та практично забезпечити прискорення її індустріального розвитку, більшовицьке керівництво залишило поза увагою той факт, що в Україні вирішальним моментом є настрої села. 12 листопада 1919 р. справедливо зауважували у своєму листі до ЦК РКП(б) П. Попов, А. Зорін та Ларик: «Центральна Рада, Гетьман, Директорія, Совітська влада, як створені, так і повалені були не пролетаріатом і буржуазією, а саме селом». Тож цілком логічно, що коли українські селяни, які спричинили повалення попередніх режимів, побачили, що їх сподівання на більшовиків не здійснюються, то повернули зброю проти своїх колишніх союзників. Такий перехід був оцінений більшовиками як «зрада», хоча саме вони не здійснили обіцяного і саме внаслідок зміни їх політики й відбувся антибільшовицький переворот у масових настроях.
Повсталі українські селяни завадили вже запланованому «визвольному походу» Червоної армії в Європу, насамперед у Румунію, в радянські Угорщину та Словаччину. Впровадження ідеї «експорту революції», що з допомогою радянської форми національної державності спочатку так вдало виявила себе в Україні, загальмувалося при першій же спробі втілення в життя її реальної мети — викачування ресурсів на теренах України, передусім сільськогосподарських. З економічного та політичного боку від цього виграла Європа, програла Україна. Адже масові селянські повстання в Україні врятували Європу від Червоної армії у критичний для самої Європи момент. Але, на жаль, у Кремля вистачило сил на те, щоб втримати у своїх руках Україну.
Антон Денікін виступив рятівником більшовизму в Україні. Адже він не приховував негативного ставлення ні до ідеї української державності, ні до зрівняльного розподілу землі, на чому й трималася будь-яка влада в Україні в ті буремні роки. Після його короткого нашестя українці зрозуміли, що може бути ще гірше, і зробили висновок, що єдиним способом виживання української державності є пошуки компромісу з більшовиками.
На відміну від своїх опонентів з «білого» табору, більшовицьке керівництво змогло усвідомити необхідність поновлення тактики національного та селянського лібералізму і зробило не так багато поступок, щоб потім не можна було все повернути «на круги своя». Згодом нестачу коштів на фінансування індустріалізації, які більшовики могли б отримати із Західної Європи у разі гіпотетичної (а більшовикам тоді здавалося — цілком реальної) перемоги «світової революції», Кремль значною мірою компенсував за рахунок України, перш за все — українського селянства. Але то вже інша історія.
«Крим, як і Україна, має увійти до складу єдиної Совітської Росії»: відносини УСРР із Кремлем
Із протоколів І та II з'їздів КП(б)У, які відбулися, відповідно, у липні та жовтні 1918 р., можна зробити висновок, що відновлення української державності в радянській оболонці більшовики вже не планували і мали намір «злити» Україну з Росією. Однак за тих обставин, що склалися наприкінці 1918 р., цю ідею довелося відкласти. Та вже перші кроки нової влади на опанованій території свідчили про те, що від централізації вона відмовлятися не збиралася. Формально не відкидаючи привабливих національних гасел, більшовики проводили протилежну політику. Це змусило в середині лютого одного з керівників боротьбистів М. Полоза звернутися із листом до наркома в справах національностей РСФРР Й. Сталіна: «Політика на Україні, здійснюється врозріз усьому, про що говорилося між нами. Якщо продовжиться такий курс, ви зможете утриматися (та й то навряд), тільки спираючись на чужонаціональну збройну силу. Вирішено створити „комуністичний“ з'їзд рад, який, очевидно, повинен вотувати злиття з Росією».
Головне побоювання Полоза не справдилося — III Всеукраїнський з'їзд, який відбувся 6—10 березня 1919 р. у Харкові, питання про «злиття» не підіймав. Натомість в ухваленій 10 березня з'їздом та затвердженій 14 березня ВУЦВК Конституції УСРР (стаття 4) відзначалася «тверда рішучість увійти до складу єдиної міжнародної соціалістичної радянської республіки, як тільки створяться умови для її появи», наголошувалося на «цілковитій солідарності» УСРР «з нині існуючими вже совітськими республіками» та підкреслювалося «вирішення вступити з ними в найміцніше об'єднання для спільної боротьби за перемогу світової комуністичної революції та в найміцніше співробітництво в царині комуністичного будівництва, можливого тільки в міжнародному масштабі». Ці рядки свідчать, що українські керманичі вбачали централізацію не в «приєднанні» до РСФРР чи «злитті» України, а в її «об'єднанні», тобто бачили себе тією чи іншою мірою рівноправною з РСФРР частиною майбутнього цілого.
На відміну від владного проводу УСРР, у Кремлі національна форма радянської державності в Україні сприймалася лише як зовнішня ширма, за якою немає жодного змісту. Зокрема, В. Ленін у заключній промові про програму РКП(б) на VIII з'їзді РКП(б) (18—23 березня 1919 р.) двічі проговорився, що нині «існує одна Совітська республіка». Ще більш чітко та промовисто віддзеркалилося ставлення Кремля до УСРР у промові члена Президії Всеросійського ЦВК Л. Сосновського, яку він виголосив на засіданні ВЦВК від 9 квітня 1919 р: «Товариші, ЦВК до цього часу доводилося працювати як єдиному законодавчому органу робітників і селян в усьому світі. Сьогоднішнє засідання ми щасливі відкрити, знаючи, що поряд з нами у Європі є два таких вогнища робітничої і селянської революції — в Угорщині та Баварії». Бачимо, що в Кремлі не вважали за якесь окреме, і тим більше — незалежне ціле ні Україну, ні інші радянські республіки (Естонія, Литва, Білорусія, Латвія), щодо визнання незалежності яких, як вже згадувалося раніше, були навіть ухвалені спеціальні юридичні акти.
Національна ширма певний час влаштовувала Кремль, оскільки допомогла опанувати Україну та деякі інші «національні окраїни». Додамо також, що економічним потребам більшовицького центру наявність такої ширми на перших порах нічим не заважала. Адже Українською радою народного господарства (УРНГ), яка й була головним економічним органом УСРР, керувала надіслана з Москви і підпорядкована (включно з особистим грошовим забезпеченням) безпосередньо ВРНГ РСФРР комісія на чолі з Андрієм Нікітіним. Результати роботи цієї комісії станом на березень 1919 р. влучно схарактеризував надісланий до України з перевіркою член президії ВРНГ Влас Чубар: «Робота РНГ не могла розвиватися інтенсивно й ознаменувалася поки що ефективними результатами в частині вивозу, де невтомно працював тов. Ландау». Тобто на той час викачувати промислові ресурси можна було й без формальної централізації управління економікою.
Таке становище задовольняло Кремль. Однак воно не могло тривати постійно: економічні ресурси України швидко вичерпувалися, а їх подальше невідшкодовуване викачування призводило до появи та посилення спротиву українських управлінців. Та й члени вказаної комісії, які серед своїх обов'язків мали й завдання налагоджувати економіку, з часом «українізувалися», тобто почали дбати про економічні інтереси УСРР. Після опанування більшовиками України, яке в основному завершилося у березні 1919 р., почали активніше відстоювати українські інтереси й керманичі УСРР. За часом це збіглося із затвердженням III Всеукраїнським з'їздом рад рішення про переїзд урядових структур із Харкова до Києва.
Серед рядових комуністів в Україні набували популярності ідеї, висловлені у своєрідному українському комуністичному маніфесті В. Шахрая та С. Мазлаха — книзі «До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?» (Саратов, 1919). Сергій Мазлах у листі до дружини схарактеризував становище такими словами: «Україна повинна бути самостійною Совітською республікою. Цього вимагають інтереси українських трудящих й успіх світової революції. І це усвідомлюють робітники. Усвідомлюють навіть національно знеособлені елементи, що випередили історію». У Кремлі були вкрай стурбовані таким меседжем і поширенням цих ідей в Україні. Тому книгу заборонили, а авторів виключили з лав КП(б)У.
