Вій-ник

— Ти говориш так ніби тобі подобається подібне. Не хочу здатися жорстоким але, дозволь нагадати, що тебе по суті теж обрали у жертву.

— Так, я не в захваті від цього, але не хочу звинувачувати тих хто вказав на мене. Жреці ніколи не діють упереджено. Кого я можу звинувачувати так це долю, більш нікого.

— Долю кажеш? — хмикнув хлопець, згадавши почившого Віта. — І ти готова скоритись їй?

— Якби я остаточно втратила надію, то б не говорила зараз з тобою, та не розповідала б усього цього.

— Справедливо. Значить в тебе є якийсь план?

— Не сказала що це можна назвати планом, але я чула що у вас на Січі будь хто може попросити притулку. Незалежно від минулого, та навіть статі. Скажи, це справді так? Чутки не брешуть.

— Ні, — не роздумуючи випалив хлопець, та ледь не прикусив язика.

Ця істина справді широко декламується. Але впродовж останніх десятиліть вимоги до кандидатів стали більш жорсткими. Драк чудово розумів, що січовій старшині буде не просто прийняти рішення щодо Шумен. Все ж хто хоче сваритись із іноземною державою, навіть якщо вона представляє собою єдине місто, та знаходиться за тридевят земель.

— Тоді я офіційно прошу притулку. Будь ласка передай мої слова тим хто приймає рішення.

— Гаразд, — не надто охоче відповів парубок. Сказати то він скаже, все рівно Кореля змусить його дослівно переповісти цю розмову. Тут вже хочеш не хочеш а муситимеш.

— Послухай, Велет, я розумію що це все дуже складно. І заради мене ніхто би не став би подібного робити. Але... ти огородив нас від духів шамана, і я бачу що зробив це не за чиїмось наказом. Можливо доля в твоєму лиці повернулась до мене обличчям, і я не хочу прогавити свій шанс. Тому, будь ласка, перекажи своєму отаману, вірно? Так от скажи йому що я готова на все заради цього. На все, розумієш?

— Зроблю все що в моїх силах, — опустивши голову промовив хлопець.

— Дякую, Велете, — щиро посміхнулась майя. — Тоді нам час йти, а то Ах-Куй там зараз шаленіє.

Покритий татуюваннями з голови о ніг, старий шаман дійсно зустрів їх буквально на порозі дому отамана. Свій поганий настрій він не боявся показувати іншим, та що головне зривати його на Шумен. Він кричав, та щось запитував, дівчина вгнула голову та навіть не намагалась виправдовуватись. Трійко примарних духів літало навколо них. Вони теж здавались невдоволеними, кружляли, гуділи без зупину, та обдавали людей якимось неприроднім холодом. Велет ледве стримувався аби не дати волю зеленому оку, та не спалити їх. Давно б це зробив, але мав цілих дві причини проти. Перша полягала в тому що це навряд чи загасило конфлікт. На якийсь короткий строк, мабуть так, але після цього майя скоріше за все просто покинули б Січ. А цього допускати він не міг. Принаймні декілька днів він має виграти.

Друга ж причина полягала в тому що хлопець хоч і навчився самостійно користуватись можливостями подарованого Вітом ока, але відверто кажучи, слухалось воно його далеко не завжди і часто не так як би він того хотів. Парубок боявся що ненароком може спалити не тільки злих примар, але й половину будинку разом із його мешканцями.

Ситуацію врятував Кореля. Осавул зумів згладити кути, та трішки заспокоїти свого далекого колегу-чарівника. Делегацію майя повели чи то снідати чи обідати, а старий ворожбит притримавши Драка за руку, одразу ж почав розпитувати. Велет навіть відчув деяке полегшення коли переповів начальству недавню розмову із завідомо приреченою дівчиною. Він справді зробив усе що було в його скромних силах, аби впевнити Корелю у тому що Шумен потрібно врятувати. Дива тієї ж миті не сталось, як і очікував хлопчина старий осавул узяв час на те аби подумати та узгодити таке важливе питання із іншою козацькою старшиною.

Велет ж повернувся до іноземців, та продовжив виконувати роль перекладача.

* * *

Члени козацької старшини від вчорашнього дня ходили збудженими. Орлиця часто приймала поважних гостей та навіть послів, та роль Січі завжди була більш показовою. Нечасто їм доводилось примати важливі рішення що могли вплинути на всю країну. Проте вчорашні гості, з-за далекого океану, вимагали саме такої, рішучої та миттєвої реакції. Вірніше кажучи одна з них вимагала.

— Я не можу приймати такого рішення в односторонньому порядку, — мотнуши головую зі сторони в сторону, промовив січовий отаман. — Навіть у двох із тобою у нас немає такої влади.

Кореля тільки мовчки кивнув, прикривши очі, старий чаклун гадав важку думку. Інша частина старшини, вже висловила свою думку, та ніхто із козаків не ризикував гнути свою лінію далі. Вони розуміли що це справді поза межами їх відповідальності.

— Добре було б перекласти цю проблему на плечі Четвертого, але ж із ним зараз не зв'яжешся, — нарешті промовив осавул. — Виносити це все на розгляд полковницької ради — довго та небезпечно. Я пропоную тобі, Юрчику, скористатись своїм правом, та порадитись із товаришами отаманами.

Означений Юрко, подумки скривився. Він уже третій раз підряд обирався Орлицьким отаманом, і майже відвик що хтось може от так от просто обізвати його "Юрчиком". Ніби він не дорослий, майже повністю сивий чоловік, а десятирічне дитятко! Проте Кореля міг дозволити собі таку поведінку. Якщо чутки хоч на десяту частку співпадають із дійсністю, то в порівнянні з осавулом Юрій справді ще дитина. Кажуть старий народився ще до того як Гетьманщина стала державою! Хоч він уже давно відійшов від активних справ, та все ще допомагає товариству на "сидячій" посаді.

Юрій дістав відкрив маленьку дерев'яну скриньку та обережно витяг на світ двійко сріблястих предметів. Один являв собою мініатюрний гарно оздоблений дзвіночок, інший мав вигляд старого дзеркальця овальної форми із ручкою. Чоловік мов би знав що вони знадобляться, від учора з собою скриньку носив. Кумедно, але Орлицький отаман не мав абсолютно ніякого таланту до ворожбитства. Та інколи його і непотрібно.

Отаман струснув дзвіночком, та відклавши його на мить протер дзеркальце відрізком шовкової тканини. Довелось трішки почекати, та невдовзі дзеркальце потемніло і на ньому проявився образ чиєїсь голови. Зображення мало вигляд схематичний, ніби хтось грубо але професійно намалював людське обличчя. Слідом обізвався сиротливо стоячий дзвіночок. Юрій швидко розповів своїм колегам ситуацію та попросив висловити свою думку.

Спокійний голос що лунав із дзвіночка думав недовго:

— Я не бачу у цьому жодної проблеми. Будь яка людина відкинувши своє минуле може спробувати приєднатись до лав славного січового товариства. Тож я голосую за те аби приютити дівчинку.

Сказавши своє слово отаман Хортицький від'єднався від розмови. Його товариш із Чортомлику теж висловився схвально.

— Із Січі видачі немає. Не думаю що нам варто боятись ворога що живе аж за самісіньким океаном та на другому континенті. До того ж наскільки я зрозумів Олесь із Виноградної Кручі недарма натякав на те що цей ваш, як там його?

— Велет Кіт, — підказав Кореля.

— Так, оцей от Велет, кхм... має вивчити іспанську мову. Олесь ще ніколи не робив хибних прогнозів, а значить я вважаю що хлопця та іноземку варто тримати поруч одне з одним.

Отаман Чортомлицької Січі послався на занятість, і на цьому також виключився із розмови. Загалом два голоси із трьох уже були за те аби допомогти Шумен. Юрій міг навіть не озвучувати власних думок, все одно вони мало на що впливали. Хіба що на деталі.

— Олесь не сказав нічого конкретного, тай ми з вами можемо помилятись. Хибно тлумачити його слова, — промовив він. — Тому я проти тої затії. Але мушу підкорятись волі більшості. Січ прихистить нужденну душу, але ми не будемо робити цього явно.

— Яку ж хитрість пропонує пан отаман? — схиливши голову запитав Кореля.

— Та насправді нічого такого. — втомлено посміхнувся Юрій. Все ж осавул знав міру, та досить рідко дозволяв собі слабкості. — Слухайте...

* * *

Зима — одна із найгірших пір року для подорожей. Чи далеко можна заїхати, коли ноги стрягнуть в снігові по самісінькі коліна? Та певно не так вже я далеко. Особливо якщо подорожуючі до цього ніколи у своєму житті не бачили стільки снігу. Майя покинули острівну Орлицю, на другий же день після того як січові отамани ухвалили своє рішення щодо прохання Шумен. Певно Ах-Куй відчув щось таке що змусило його не баритись.

Кореля котрому Юрій доручив виконати свій нехитрий план, вирішив нічого не говорити дівчині. Вона добре трималась, але синці під її очима проступали навіть через товстий шар червоної фарби. Велету також ніхто не повідомив про плани козацької старшини, тому на моменті прощання він теж відчував себе ніяково, та пригнічено. Ніби черв'як роздушений міцним каблуком. Хлопець невдоволено зиркав на осавула, але хто вмів тримати обличчя так це старець.

Зрештою Майя від'їхали, залишившись мабуть не самої приємної думки про Січ та її мешканців.

До кінця дня Велет безцільно бродив по острову не знаходячи собі спокою. Звісно він розумів чого старшина могла відмовити дівчині, але краще йому від того не ставало. Під вечір до його куреня завітав Кореля. Насправді це були дивно та не очікувано.

— Ну чого засмутився, га хлопче? — присівши на край дерев'яного настилу запитав він.

— А то ви не розумієте? — хмуро одізвався хлопчина.

— Ох і молодий ти іще зовсім, — похитав головою осавул. — Чи ж не збирався ти йти на Хортицю? То чого продовжуєш тут штани протирати?

— Я повертаюсь додому.

— Оце так новини, — водянисті очі пройшлись по обличчю Драка. — Чого це ти раптом так змінив плани?

— За сестрою скучив, хочу її провідати, а на весні вже вирушу до Хортиці.

— Родинні зв'язки то добре, — кивнув Кореля. — Знаєш, багато із наших вважає що сім'я то перепона на їхній дорозі. Що родичі висмоктують усі соки із будь якого ворожбита. Мати, дружина, діти — всі потребують краплинки уваги та безліч любові. Де в чому вони праві звісно, але зараз би я усе проміняв аби тільки повернути моїх донечок...

Осавул замов на півслові. Велет сидів мовчки не наважуючись порушувати спокій старого. Та й інші джури принишкли, вгамували свою вічну енергію. Осавула знали та поважали усі козаки що жили на Орлиці.

— Отож послухай мою скромну пораду, — тримайся своєї родини.

Велет кивнув, не знаючи що тут ще можна сказати. Та Кореля не поспішав покидати курінь. Можливо знову занурився у давні та болючі спогади, а може...

— Ніколи не повірю що це все задля чого ви прийшли сюди особисто, — нарешті натякнув Котик.

— Так-так, сьогоднішню молодь не проведеш! — посміхнувся старий. — Насамперед я хотів подякувати тобі за допомогу. Вона справді була вельми цінною. Та окрім цього в мене було до тебе ще одне прохання.

— Приїхала ще одна делегація іноземців і вони теж розмовляють виключно на іспанській? — кисло запитав Драк.

— Мені справді потрібне твоє знання мови конкістадорів, але не для спілкування з кимось іншим. Мова все ще йде про старих гостей.

— Ви натякаєте на те що...

— Саме так, ми вирішили допомогти цій твоїй подружці.

— Вона не моя подружка, — дещо швидше та експресивніше аніж хотів відповів хлопець.

— Як скажеш, хлопче, — посміхнувся Кореля.

— Стривайте! Значить ви надасте їй притулок?!

— Не ми, — качнув головою старець. — Хортиця прихистить дівчину. Ми всього-на-всього провернемо все так аби її співплемінники подумали що вона померла. Таким чином її ніхто не буде шукати, і через деякий час, коли решта із майя повернеться додому, вона зможе вільно пересуватись усією територією Гетьманщини.

— Ви спеціально дозволили їм покинути Січ! — нарешті зрозумів Кіт

— Кажу ж ти розумний хлопець, коли цього хочеш звісно.

— І потрібний вам для того аби пояснити їй усе це, так?

— А ще я думав що ти проведеш її до Хортиці. Вважав що якщо вам усе одно туди добиратись то ви зможете зробити це удвох. Але тепер коли дізнався що ти хочеш повернутись додому, то навіть не знаю що робити.

Велет опустив голову.

— Мені потрібно подумати, — тихо промовив він.

Вибір справді обіцяв бути важким. З одного боку йому хотілось побачитись із сестрою, за якою він жах як скучив. З другого — він відчував що мусить поговорити із Шумен. Ну принаймні вибачитись перед нею. Він знав що зробив усе задля того аби допомогти їй, але в той же час розумів як вона повинна почувати себе зараз.

Кореля дав йому часу до ранку. Покрутившись півночі, хлопець все ж вирішив що має пояснити новій подрузі усі обставини. Отож вирушив із осавулом, та з умовою що не буде вести дівчину аж до Хортиці. Просто розповість їй усе та постарається заспокоїти. Отак двійко людей відправилось услід недавнім гостям.

Майя на диво не поспішали. В прибережному селищі забрали своїх коней, та вирушили далі. Четвірка скакунів рішуче волокла за собою великі сани на яких влаштувались усі майя без виключення. Як капустяні головки, одягненні в цілу купу одягу, та накриті товстим покривалом вони все одно мерзли, тому їхня подорож обіцяла затягнутись. Вони зупинялись у кожному зустрічному селі, та в кожному ночували. Рухались вони у сторону східного кордону Гетьманщини.

Велет із Корелею їхали слідом за ними. Проте на чималій відстані. Духи розвідники Ах-Куя, охоплювали велику територію довкола групи майя. З'ясувалось що шаман може одночасно викликати цілу чортову дюжину цих невидимих створінь. Чомусь осавул був упевнений що примари не мають ніякого стосунку до душ небіжчиків. Старий не міг бачити їх очима, але чудово відчував саму присутність.

Неквапливе переслідування тривало більше двох тижнів, та за такий досить тривалий час майя встигли від'їхати від Орлиці добре якщо на якихось сто верст! Очевидно вони нікуди не поспішали, вважаючи за краще погрітись лишній день у теплому сільському будинку, аніж мерзнути на морозі.

Козаки ж бажали відійти від Січі як надалі, аби у майя не виникло жодних підстав підозрювати їх у чомусь. Кореля ставився до цього спокійно, він нікуди не поспішав, та здавалось був тільки радий покинути захищені стіни рідної домівки. Якось він зізнався що вже з десяток років, не покидав острова. Казав що встиг до того остогиднути до мандрівок. А тепер, як стало зрозуміло, і сидіння на одному місці теж гнітило його душу. Велет в свою чергу просто не міг розділяти спокій осавула. Хлопець злився на нього, на самого себе та на дурнуваті обставини що змушують його змінювати плани. Він так хотів повернутись додому та примиритись з Оленкою. А тут на тобі!

Врешті решт осавул вирішив що пройшло достатньо часу. Вони вже з'ясували що замовляння на відвід очей, гарно дії і на примарних слуг ворожого шамана. Тому проговоривши необхідні слова вони почали скорочувати відстань між собою та майя.

— То як ви збираєтесь інсценувати напад?

Велет не вперше запитував про це у старшого козака, але до цього той завжди відмовчувався.

— Як-як, заморочу їм голову тай усе на тому, — хмикнув Кореля.

* * *

Шумен байдуже дивилась на майже ідеально рівну білу пустелю. Хоча яка це пустеля! Якесь морозне пекло не інакше! Точно, певно ця сніжна рівнина, котру місце чомусь називають степом, винирнула на поверхню із самісінької Шібальби. Мати якось розповідала дочці про це таємниче та легендарне підземне царство. Здається на одному із рівнів того страшного пекла, куди після смерті потрапляють душі майже усіх майя, існує Дім Холоду. Мабуть саме його частина в наслідок якогось страшного землетрусу і виповзла на самісіньку поверхню. І тепер місцеві, вимушені жити в морозному пеклі.