— У політичному спектрі війна мала ефект центрифуги, — розповідав мені Богдан. — Обидві сторони розійшлися по своїх кутах і стали радикальнішими. Це створило вакуум у центрі. Наш кандидат був покликаний заповнити цей вакуум.
Політичні радники Зеленського вирішили, що задля перемоги він не повинен публікувати розгорнутої політичної програми чи займати жодних чітких позицій.
— Щойно займаєш якусь позицію, — стверджував Богдан, — втрачаєш одну зі сторін.
Набагато ефективніше було б тримати Зеленського далі від спірних питань. Іншими словами, план полягав у тому, щоб зробити із Зеленського білий аркуш, полотно, на яке виборці могли б проєктувати свої уявлення про ідеального президента.
* * *
У грудні 2018 року Зеленський був готовий до офіційного повідомлення. Під час гастролей він виділив трохи часу за лаштунками естрадного шоу та записав відеооголошення про свою президентську кампанію. Його пустили в ефір на телеканалі Коломойського під Новий рік. Коли відеоролик був готовий, Зеленський закінчив гастролі і полетів із родиною у відпустку до Франції кататися на лижах. Олена й досі перебувала у невіданні щодо його планів балотуватися, а він і не подумав її попередити. Натомість поїхав того дня з дітьми на лижах, а Олена, ні про що не здогадуючись, залишилася в готелі.
— Можливо, навіть краще, що він мені не сказав, — розмірковувала вона пізніше, коли ми обговорювали цей період її шлюбу. — Я менше хвилювалася. Замість страждати кілька місяців, я зрештою лише два дні на нього позлилася.
Він уже вирішив, додавала Олена, і вона ніяк не могла цього змінити. Зеленський не гірше за дружину розумів, що кампанія, не кажучи вже про президентство, буде для родини тяжкою.
— Я знав, що це сильно по них ударить, — зізнавався він згодом. — Однак ми про це не говорили.
Зеленський слухав заперечення дружини, але рішення ухвалив не зважаючи на них, тож не бачив сенсу ходити по колу. Пізніше так поведеться і в його адміністрації. Ті, хто ставитимуть під сумнів плани Зеленського або опиратимуться їм, опинятимуться на периферії.
Зеленський пішов спати, не став дивитися оголошення разом із дружиною. Його показали у перерві між номерами новорічного телешоу «Кварталу». Олена, прокинувшись наступного ранку у готельному номері, побачила безліч повідомлень від друзів і колег. Деякі містили посилання на політичний камінґ-аут її чоловіка, і камінґ-аут цей радше нагадував розіграш. У відео Зеленський стоїть біля прикрашеної ялинки, ніби пародіює традиційне новорічне звернення, що їх Путін та його радянські попередники записували, відколи людство винайшло кольорове телебачення.
— Мене давно усі запитують: «Ідеш, не ідеш?» — сказав Зеленський, заради офіційного оголошення перейшовши з російської на українську. — Я іду в президенти України.
Олена подивилася однохвилинну промову, тоді повернулася до чоловіка й поставила очевидне запитання: чому вона дізнається останньою?
— Ой, я забув тобі сказати, — з посмішкою відповів він.
РОЗДІЛ 9. ФАВОРИТ
Політична еліта в Києві не збиралася сприймати Зеленського серйозно, принаймні спочатку. Чинний президент Петро Порошенко відмахнувся від нового суперника як від клоуна та неофіта. Відмовлявся вірити, що у розпал війни з Росією Україна обере головнокомандувачем комедіанта. На початку 2019 року, з наближенням виборів, лінія фронту на сході була майже нерухома. Однак епізодичні обстріли та напади снайперів траплялися, і кількість убитих росла щотижня. Понад десять тисяч людей загинули за перші чотири роки боїв, і понад мільйон вимушено покинули власні домівки. З 2014 року економіка скоротилася майже наполовину, головним чином через витрати на війну. Національна валюта значно впала в ціні — і так і не відновилася. Навряд чи можна звинувачувати Порошенка в економічних проблемах, спричинених війною, але це залишило йому мало шансів на переобрання.
Його гасло — «Армія. Мова. Віра» — символізувало різкий зсув Порошенка вправо з наближенням виборів. Він позиціонував себе як президента воєнного часу, єдиного, кому вистачить характеру витурити росіян. Вимагав нових обмежень російської мови та закликав військових наступати на позиції росіян, навіть коли це не мало стратегічного сенсу. До того ж почав докладати зусиль, щоб позбавити Російську православну церкву її земель і становища в Україні, — процес, який Зеленський продовжить після повномасштабного вторгнення Росії.
Однією з найскладніших проблем України наприкінці каденції Порошенка стала дипломатія. Щоб допомогти Україні себе захистити, США і Європа надавали скромну кількість зброї, програми військового вишколу і мільярди доларів у вигляді позик і фінансової допомоги. Однак у вузькому колі західні дипломати вже давно почали говорити про свою «втому від України», про дедалі сильніше відчуття того, що ця країна — пропаща справа, надто корумпована та дисфункціональна для порятунку з лабетів Росії. Після падіння старого режиму корупція не зменшилася. У певному сенсі навіть збільшилася. Зафіксовано, як один із головних прокурорів країни часів Порошенка радив фігурантам корупційних розслідувань, як їх уникнути[129]. Інший чиновник, наближений до Порошенка, був залучений до схеми, за якою контрабандну військову техніку з Росії продавали з націнкою Збройним силам України[130].
Доказів прямої причетності Порошенка до цих скандалів не було, і його союзники відкидали припущення про корупцію. Однак під час візитів Порошенка за кордон розчарування українських союзників дуже відчувалося. На початку 2018 року, за рік до виборів, Порошенко поїхав на щорічну конференцію з безпеки до Мюнхена, і на те, як його приймають колеги, було боляче дивитися. Україна вже тоді була єдиною європейською країною, на території якої точиться війна. Однак її президент не міг завоювати авдиторію ані у Європі, ані в кімнаті, забитій військовими, ані навіть на саміті з питань війни.
— Я той, хто попереджає вас, що Кремль немає ніяких обмежень для того, щоб досягнути своєї мети, — казав він у промові на конференції. — Україна — це щит і меч Європи[131].
На ілюстрацію цього твердження Порошенко підняв високо над головою, щоб усі бачили, порваний прапор Європейського Союзу та повідомив, що його привезли з фронту на сході України.
Театральний прийом не мав особливого ефекту. Окрім кількох рядів журналістів і дипломатичних працівників, ніхто не потрудився прийти на промову. Того ж дня я відвідав Порошенка в готелі. Насуплений президент сидів із двома радниками у своєму номері, відгородившись шторами від хурделиці за вікном.
— Не люблю чути про заморожений конфлікт, — сказав він і жестом запропонував мені це записати. — Ні! У нас гаряча війна!
Авжеж, Порошенко мав слушність. Солдати й надалі билися та гинули. Утім, війна стерлася з міжнародного порядку денного, і Захід не відчував нагальної потреби в активних діях. Назавтра у Мюнхені мав відбутися черговий раунд мирних переговорів між Україною та Росією. Однак міністр закордонних справ Німеччини несподівано скасував переговори через невідкладні справи у Берліні: з в’язниці у Туреччині щойно звільнили німецького журналіста, і міністр хотів особисто привітати його вдома[132]. Нового раунду мирних переговорів доведеться чекати ще чотири місяці, і для Порошенка вони знов завершаться глухим кутом[133].
У його номері в Мюнхені ми здебільшого говорили про цю безвихідь, і Порошенко дякував мені за висвітлення війни, наче моя стаття могла щось змінити. Президентові потрібно було змусити європейців відчувати цю війну як їхню власну, як загрозу їхній безпеці, а не просто якусь територіальну суперечку на далеких руїнах Радянського Союзу.
— Будь ласка, приїжджайте в Україну, будьте моїм гостем, — запросив Порошенко. — Можливо, поїдьте на фронт, подивіться на власні очі, що там відбувається. Я можу організувати таку поїздку, адже я в цьому зацікавлений.
Так само він запрошував багатьох лідерів, із якими зустрічався у Мюнхені. Охочих було мало, і Порошенко не міг зрозуміти, чому його повідомлення не знаходить відгуку.
— Я президент миру, — сказав він мені на прощання. — Не президент війни.
Однак наприкінці першого терміну перебування Порошенка на посаді більшість українців думала про нього інакше. Для них він був людиною, яка пообіцяла здобути довготривалий мир і не впоралася. Вони були готові спробувати когось нового.
* * *
На початку 2019 року, коли я приїхав до Києва висвітлювати президентські перегони, Зеленський уже був їхнім фаворитом. За різними опитуваннями він мав удвічі більше підтримки, ніж Порошенко, хоча й відмовлявся зустрічатися із чинним президентом на звичній політичній арені. Зеленський вів кампанію на власних умовах, і це робило його майже невразливим до політичних закидів. Він не публікував розгорнутої політичної програми. Навіть не робив перерви у своїй комедійній кар’єрі, щоб сконцентруватися на перегонах. Під час кампанії знімали третій сезон «Слуги народу»[134], і Зеленський усю зиму та весну гастролював із гумористичними концертами.
Одного дня у березні того року, за лічені тижні до першого раунду виборів, помічники Зеленського запросили мене до офісу студії «Квартал 95», який слугував їм за один зі штабів кампанії. Офіс займав три верхні поверхи висотки неподалік середмістя, з вікон відкривався вид на багатоквартирні житлові будинки внизу та на телевежу віддалік, яка транслювала передачі «Кварталу». Цей офіс цілком міг би належати бухгалтерській фірмі — сірі килими, підвісні стелі, стандартні мінікухні, — якби не кіноафіші на стінах, переважно з розкішними білявками, партнерками Зеленського в студійних романтичних комедіях.
У конференцзалі на двадцять першому поверсі на мене чекав друг дитинства Зеленського, Вадим Переверзєв. У ньому було важко впізнати нетерплячого підлітка зі старих концертних відеозаписів кінця 1990-х. Тепер він мав виснажений вигляд, жилаві, вкриті татуюваннями руки, і це дивно контрастувало з його новою роллю стратега політичної кампанії.
— Відколи ми пішли в політику, робота не надто змінилася, — запевнив мене Переверзєв. — Від написання жартів перейшли до написання гасел. Різниця не така вже й велика.
За його словами, деякі передвиборчі обіцянки починалися як жарти у кімнаті сценаристів. Скажімо, обіцянка грошової винагороди тому, хто здасть корумпованого чиновника в руки поліції. Якщо розслідування дійсно виявить хабар, то добродію, який про це повідомив, перепаде частка. Країну заполонили рекламні щити «Здай корупціонера — отримай 10 %». (Президент Зеленський дотримав слова і пізніше підписав антихабарницький закон, що дозволяв такі виплати[135]). Проте за витівками було важко розгледіти якусь чітку програму. У цьому й полягала суть. Соціологічне опитування населення, опубліковане під час передвиборчої кампанії, показало, що лише дев’ять відсотків українців довіряють урядові, а це менше за будь-яку іншу націю світу[136]. У такому середовищі стратегія Зеленського видавалася очевидною: за будь-яку ціну уникати типової для політика поведінки. Він не потребував політичного бачення. Кампанією Зеленського була комедія.
