Отже, в польських документах того часу знаходимо доволі детальні описи кільканадцяти (тобто між 11 і 19) акцій, які відбулися проти ночі з 11 на 12 липня. Проте немає свідчень про масштаби, наведені Коморовським, до того ж немає підтвердження про понад півтори сотні атакованих сіл.
Очевидно, що операція, яка передбачала би одночасну атаку хоча б 60 населених пунктів, вимагала серйозної координації й тому мала би залишити бодай якісь документальні сліди і в матеріалах УПА. Натомість такої інформації, принаймні поки що, не віднайдено. Маємо лише два документи українського підпілля, де згадано про антипольські акції того дня, — це звернення до поляків штабу загону УПА «Січ» від 15 липня та звіт цієї військової формації. У першому документі йдеться про спробу встановити домовленості між українським підпіллям і штабом якогось із польських партизанських загонів. Домовленості було зірвано атакою поляків проти ночі з 10 на 11 липня на український штаб. Українські повстанці атаку відбили й у відповідь «рішили покарати польський штаб з найбільшою суворістю, що і зробили, причому потерпіло польське населення, на терені якого цей штаб знаходився».
Детальніше про ситуацію, описану в документі, можна прочитати в Івана Ольховського. Дослідник указує, що в квітні 1943 р. вояки повстанського загону «Січ» звільнили кілька сіл Турійського району від німецької окупаційної присутності. Серед цих населених пунктів було польське село Домінополь. Попри те що довкола вже вирувала війна між українцями й поляками, тут до протистояння не дійшло. Командування «Січі» навіть звернулося до місцевого населення з пропозицією сформувати військовий відділ, який би разом із вояками УПА тримав оборону проти можливого наступу німців. Такий загін із 90 осіб створили. Проте мирне співіснування було нетривалим і завершилося кривавими подіями в селі Домінополь. За версією командування загону «Січ», польські вояки почали передавати інформацію про повстанський штаб, його розташування, особливості охорони та плани німецькій поліції, а проти ночі з 10 на 11 липня спробували захопити сам штаб. У відповідь українські повстанці наступного дня знищили польський відділ та все село Домінополь, що було його базою.
Отож, маємо інформацію про антипольську акцію, проведену 11 липня, визнання того, що під час неї постраждало цивільне населення. Проте тут не знайдемо даних про те, що згадувана подія була елементом ширшої антипольської кампанії, розпочатої того ж дня. Навпаки, тут міститься виправдання за вбивство цивільного населення: «Вияснюємо, що ми не маємо наміру ліквідувати польського населення, а те, що сталося, — було конечним у власній обороні. По кров мирного польського населення не посягаємо».
Другий документ — «Звіт з боїв загону «Січ» — подає таку інформацію: «11.VІІ. на Бискупчин в боївку Ч. 6 виїхало 30 чоловік, щоб провести ліквідацію сексотів, рекрутованих переважно з польського населення. Знищено около 2 тисяч осіб. По нашій стороні жертв не було. 12.VІІ. виїхало на Домінополь 150 стрільців, де провадили ліквідацію польського штабу і польських сексотів. Знищено приблизно 900 осіб, у тому числі 10 польських партизанів, що знаходились в цьому штабі».
Отже, на терені діяльності загону «Січ» протягом двох днів відбулися антипольські операції, жертвами яких стало близько трьох тисяч осіб, що задокументовано самими повстанцями. На думку українського історика Івана Патриляка, ці акції «вписувалися в загальну канву т. зв. боротьби з польськими «сексотами» та осередками польської самооборони, які тероризували навколишні українські села і були «випадовими базами» для німецько-польської поліції та радянських партизанів. Однак доволі масштабні втрати, яких зазнало польське населення під час цих нападів, і відверте небажання повстанців розбиратися, хто був «сексотом», а хто ні, породили пізніші уявлення про особливий розмах акції».
Схоже пояснення потім давало саме командування загону «Січ», при цьому намагалося заспокоїти поляків, що жили на контрольованих ним теренах. У листівці «До польського населення» від 17 липня 1943 р. зазначалося: «Міри, що були примінені до поляків деяких громад, були засобом забезпечення українського населення перед плянованою зрадою, і не будуть вони поширюватися на тих громадян-поляків, що стоять на ґрунті співпраці з нами.
3) Гарантуємо повну безпеку тій частині польського населення, яке буде помагати нам у боротьбі проти німців і польських провокаторів. Український нарід не має на меті винищувати своїх національних меншин, а навпаки — забезпечує за ними рівні з собою права, домагаючись від них лояльности й співпраці.
4) Закликаємо лояльне польське населення не піддаватися ворожій агітації і не покидати своїх осель, а спокійно працювати на своїх господарствах».
Схожих документів УПА з інших теренів Волині, які розповідали б про акції 11 і 12 липня і мали би підтвердити тезу про масштабну операцію, принаймні досі, не виявлено.
У звіті командира «Крука» за період із 11 червня до 10 липня 1943 р. згадано вже проведені на той час антипольські акції, у результаті яких «в терені рідко можна зустрінути якогось ляшка. Вони, так як і німці, згуртувались в більші окружні міста та по районних центрах і тільки час від часу роблять напади в теренах». Відтворити з цих обмежених даних масштаби акції чи якісь деталі її проведення, на жаль, неможливо. Імовірно, мова йде про підсумок кількамісячного протистояння з поляками від початків навесні 1943 р. Хронологічні рамки самого звіту обмежуються періодом від 11 червня до 10 липня, відповідно, дата, яка нас найбільше цікавить, опинилася поза увагою звітодавця.
У Центральному державному архіві вищих органів влади зберігається колекція звітів із Володимирсько-Горохівської округи за квітень—жовтень 1943 р. Три із цих звітів розповідають дуже ретельно про події в липні цього року — зокрема, досить детально подають інформацію про антипольську акцію. Жодної інформації про одночасний напад на польські села 11 липня тут немає.
В інших звітах ідеться про події другої половини липня, при цьому подається ретельна інформація про їхній перебіг. У згадуваних вище свідченнях Юрія Стельмащука розповідається про масштабні антипольські акції, проведені його відділами, але не в липні, а в серпні 1943 р. Тут немає згадок про «загальний антипольський наступ» проти ночі із 11 на 12 липня.
Багато інформації про польсько-українське протистояння влітку 1943 р. можна віднайти в архівно-кримінальній справі на чотового УПА Степана Редешу. Він, зокрема, детально розповідає про знищення польських сіл на Любомльщині у серпні. В архіві СБУ ані в цій справі, ані в десятках інших, заведених проти колишніх повстанців протягом 1940-х рр., що їх переглянув автор, не віднайдемо інформації про масштабну операцію 11—12 липня. Попри упередження автора цих рядків до таких документів як об’єктивного джерела, важко припустити, що радянські органи слідства чомусь би приховували таку інформацію. Швидше навпаки, її було б використано не тільки слідчими, але й потужно розкручено радянською пропагандою як доказ злочинності українського націоналізму.
Згадка про атаки ще двох населених пунктів міститься в документах КГБ 1959 р. Ідеться про розслідування факту вбивства поляків у Новому та Старому Загорові, які сталися саме 11 липня 1943 р. У протоколах допиту звинуваченого Федота Десятничука, свідків Ростислава Закревського, Степана Недбайла, Прокопа Люблюка йдеться про організовану членами ОУН за участі місцевого населення антипольську акцію. У довідці Старозагорівської сільської ради, яка долучена до справи, згадано про вбивство в той день 7 польських родин (разом 28 осіб), а у звинувачувальному акті йдеться про 18 осіб, вбитих у Новому Загорові. Інших документів серед слідчих матеріалів НКВД—КҐБ, які б указували на акцію в цей день, принаймні поки, не виявлено.
Жодних німецьких документів про акції цього дня поки теж не виявлено. Очевидно, що німецька окупаційна адміністрація не могла не помітити великої операції. Як, зрештою, і радянські партизани, що детально інформували своє керівництво про події на Волині, зокрема про антипольські акції. До прикладу, серед їхніх донесень можна знайти доволі детальну інформацію про трагічні події, що сталися 18 липня у Володимирі-Волинському. «У місті, — читаємо в повідомленні з’єднання партизанських загонів імені Шукова, — відбувалося масове побиття поляків бандерівцями (українськими націоналістами), що зібралися на недільне богослужіння. Поляків били в костелах і на вулицях, внаслідок чого вбито 18 ксьондзів і до 1500 громадян. Німці цьому побиттю не заважали і лише через кілька днів випустили звернення до поляків йти на службу в поліцію і жандармерію для боротьби з бандерівцями».
Інше повідомлення загону Бегми за 28 липня є менш детальним і містить таку інформацію: «Кілька тисяч осіб бульбівців з 10-го до 20-го липня повели наступ проти польських сіл Чутаєтєв, Вафи, Голи, Пісочна, Тур, Сошникіно [33] та інших. На шляху все спалили, по-звірячому мордували населення, згодом відійшли на північ. Основний опір дали озброєні поляки села Бути під керівництвом ксьондза. Утрати поляків — 400 осіб убитими. Загін командира Дорошенка, що прийшов на допомогу з Рівненської області, разом із поляками знищив сотню націоналістів. Захоплено 6 кулеметів. Для надання допомоги полякам на боротьбу з бульбівцями і для виводу польського населення нами спрямовано 3 партизанських загони». Отже, в повідомленні йдеться про антипольську акцію за участі значної кількості повстанців, яка відбулася приблизно в той відрізок часу, що нас цікавить. Але й тут не знаходимо підтвердження про операцію, що мала б охопити понад сотню сіл і здійснювалася протягом однієї ночі.
Отже, теза про велику операцію проти ночі з 11 на 12 липня поки не віднайшла документального підтвердження. Сумніви щодо спроможності повстанців здійснити таку масштабну операцію обґрунтував Іван Патриляк. «Якщо припустити, — пише він, — що для атаки на село потрібно було б виділити бодай одну чоту (30—40 озброєних осіб) і сотню змобілізованих та озброєних сокирами і вилами селян, то ми отримаємо цифру 1,8—4 тисячі повстанців, які мали би брати участь в акції 11—12 липня. Це занадто велика кількість як для декількох районів. Враховуючи, якими силами УПА диспонувала на півдні Волинської області в липні того року, очевидно, могло йтися про напад на 20—25 населених пунктів, але не більше. Навіть за таких умов це була доволі складна з технічного погляду операція».
Можливо, не в таких масштабах, проте цього дня все ж відбувалися антипольські акції, у ході яких були атаковані населені пункти. Серед них — село Порицьк, де відбулися вбивства цивільних мешканців польської національності. Відзначення цієї сумної дати 2003 р. за участі президентів Польщі та України перетворило її в символічний день поминання загиблих у польсько-українському протистоянні поляків.
