Поява готів та інших германців на Волині відгукнулася й далеко на сході та північному сході. Саме на межі II—III ст. у доволі стислі терміни завершується період «бродіння» (в обох головних значеннях цього слова) в середовищі пізньозарубинецького населення. Поява потенційного ворога змусила носіїв цих старожитностей до консолідації, й на основі пізньозарубинецьких пам’яток відбувається становлення київської археологічної культури. Важливо, що ця трансформація знов була здебільшого не простим переростанням окремої групи пізньозарубинецьких пам’яток в певний локальний варіант київської культури.
Середньодніпровські пам’ятки київської культури складаються на основі пізньозарубинецьких пам’яток типу Лютіж, але за участі переселенців з півночі, носіїв пізньозарубинецьких пам’яток білоруської течії Дніпра. Останні переселялися не лише на південь, а й на північний схід, в середню течію Десни, куди також змістилися з півночі (території сучасної Брянщини) нащадки носіїв пізньозарубинецьких пам’яток типу Почеп. До цих двох компонентів додалися ще й мігранти з вододілу Дніпра та Дону, нащадки носіїв пам’яток типу Картамишеве-2 — Терновка-2. Тож в старожитностях деснянського варіанта київської культури, що окрім власне Середнього Подесення займав ще й Нижнє Посейм’я, переплелися традиції практично всіх основних груп пізньозарубинецьких старожитностей. Щодо вододілу Дніпра та Дону, то складання там східнолівобережного (або ж сейминсько-донецького) локального варіанта київських старожитностей дослідники вважають результатом внутрішніх міграцій тамтешнього пізньозарубинецького населення. Таким чином, складання київської культури відбувалося в формі змішання в різних пропорціях різних традицій пізньозарубинецького етапу. При цьому локальні варіанти київських старожитностей мають набагато уніфікованіший вигляд, аніж локальні групи пізньозарубинецьких пам’яток.
Імовірно, контакти різних груп населення, котрі відбувалися саме в час формування київських старожитностей, не припинялися й надалі, але набули дещо інших форм: не стільки переміщення цілих громад, скільки обмінні шлюби між різними громадами. З етнографічних спостережень добре відомо, що у суспільствах, рівень розвитку котрих відповідає рівню розвитку носіїв київської культури, керамічний посуд, який ліпиться власноруч, без застосування гончарного круга, виготовляється жінками. Відповідно, відносна однорідність наборів посудин, що спостерігається археологічно у всьому ареалі київської культури протягом всього часу її існування (рубіж І—III — середина V ст.), спонукає до висновку, що відбувався доволі регулярний обмін майстринями не тільки між громадами в межах певного локального варіанта, а й між громадами різних локальних варіантів (принаймні у «прикордонних зонах» між останніми). Власне, з огляду на зазначені археологічні спостереження й постулюється консолідація «киян» у момент складання київської культури та збереження ними доволі тісних зв’язків надалі, протягом всього пізньоримського часу (III — середина V ст.).
Родинні та шлюбні зв’язки були не єдиним, що єднало різні групи «киян» між собою. Певне спільне «інформаційне поле» формувалося також представниками тогочасного «високотехнологічного» ремесла, металургами, ковалями та ливарниками. Металеві вироби коштували порівняно дорого, а «купівельна спроможність» носіїв київських пам’яток була незначною. Тож металообробка мала форму радше мандрівних артілей (чи навіть майстрів-одинаків), що, обслуживши певну околицю, мусили переміщуватися на сусідні «ринки». В археології це добре відбито відносно стандартизованими знаряддєвими наборами, формами прикрас та металевих деталей одягу. Надзвичайно яскравим втіленням цього є специфічна ювелірна традиція прикрас з виїмчастими емалями, що брала початок ще у пізньозарубинецькому колі пам’яток і продовжилася в київській культурі.
У будь-якому разі археологічна картина рубежу II—III ст. цілком однозначна: консолідація населення Середнього і Верхнього Подніпров’я та Дніпровського лісостепового Лівобережжя є незаперечно, причому процес відбувався доволі швидкими темпами. Хронологічний збіг із колонізаційною активністю носіїв вельбарської культури дозволяє вважати небезпідставним припущення, що основною мотивацією до консолідації ранніх «киян» була саме зовнішня загроза.
Втім, з огляду на подальший розвиток подій, було б перебільшенням вважати, що ця консолідація зарадила на початку III ст. просуванню «вельбарців» на схід. Готів та інших германців набагато більше цікавили перспективи встановлення контролю над основними річковими артеріями Правобережжя, пограбування причорноморських міст та грабіжницьких походів на римські провінції, а не завоювання чергових угідь та підкорення тамтешнього населення. Тож поворот завойовників на південь та південний захід створив таку собі «оперативну паузу» протягом чи не століття, за якої структура київських старожитностей встигла не тільки остаточно оформитися, а й усталитися.
Перша третина III ст., імовірно, була присвячена виконанню першого пункту щойно окресленої «стратегічної програми» готів. Контроль над річками не обов’язково мав на увазі підкорення тубільного населення регіону, цілком достатньо було союзницьких відносин.
Протягом другої третини цього століття вирували Скіфські або Готські війни, що захопили практично всі племена, котрі замешкували південь Східної Європи. Готи проявили себе в цих подіях як провідна організаційна та наймогутніша військова сила. Йшлося не лише про те, що за готами міцно закріпилася слава «найзухваліших серед варварів» та головного ворога імперії (принаймні серед варварів), а й про остаточне ствердження готської військово-політичної зверхності над більшістю населення між Дніпром та Карпатами. Археологічно досить добре простежується, що саме в розпал Готських війн з Центральної Європи до Східної прийшла чергова хвиля мігрантів, тож у варварському середовищі поширювалися чутки про легку здобич, що приваблювало тогочасних шукачів пригод з досить віддалених куточків варварської Європи.
Перебіг Готських війн доволі докладно викладено у попередньому томі цієї серії, тож зосередимося на підсумках зазначених подій. Римляни вважали цю війну переможною. Дійсно, східноєвропейські загарбники були відкинуті з території провінцій, а кордон стабілізувався по Дунаю. Щоправда, задля «вирівнювання кордону» довелося відмовитися від Дакії, що буда єдиною «задунайською» римською провінцією. Втрата ця була доволі болючою, адже розташовані в Дакії рудники постачали чималу частку золота, що оберталося в імперії. Однак розуміння неспроможності римлян утримати цю віддалену територію спонукало імператора Авреліана вивести гарнізони та евакуювати звідти романізоване населення, котре певною мірою поповнило демографічні втрати по імперський бік Дунаю, спричинені нападами готів та інших східноєвропейських варварів.
Ще на самому початку Готських війн римські гарнізони були виведені з Тіри та Ольвії, і невдовзі ці міста були захоплені варварами. Так само варварських погромів зазнало Боспорське царство. Фактично єдиною «точкою опори» в Північному Причорномор’ї для римлян залишився Херсонес, що спромігся (завдяки допомозі та, ймовірно, прямій військовій присутності римлян) уникнути варварських погромів. Тож, чудово розуміючи неможливість впливати на ситуацію в регіоні старими методами через традиційних союзників, римляни намагалися вибудувати нову політичну конфігурацію вже через стосунки з варварами. Головним політичним результатом війни стало укладання з готами угоди-фоедусу. Статус федератів, що отримали готи, зобов’язував їх не тільки не нападати на імперські території, але й боронити кордон від нападів інших варварів. За це федерати отримували не лише регулярні виплати-стипендії (в натуральній та грошовій формах), а й користувалися «режимом найбільшого сприяння» у торгівельних відносинах, мали «дипломатичний супровід» в разі виникнення суперечок з іншими варварами, отримували преференції для потрапляння на службу в союзницькі частини імперського війська тощо.
Отже, результати війни були цілком на користь варварів. У ході бойових дій вони регулярно вивозили з імперії чималу здобич та виводили значну кількість полонених. Дакія, покинута римлянами, невдовзі була заселена готами та іншими варварськими племенами. Економіка постійно підживлювалася як через виплати стипендій, так і через жвавий товарообмін між імперією та Східною Європою. Та найголовніше, у варварське середовище буквально ринули найкращі тогочасні технології, ремісничі та аграрні, причому носіями цих технологій були не тільки полонені, а й ремісники, котрі добровільно переселялися у варварське середовище, покладаючись, імовірно, на певні гарантії безпеки та економічних прав, що надавав фоедус обом сторонам такої угоди.
Зазначені кондиції, і бурхливі воєнні події, і «умиротворення» останніх десятиліть III ст. стали тим тлом, на котрому склалася побутова культура чималої кількості східноєвропейських варварів, археологізовані рештки якої нині називають черняхівською археологічною культурою, або ж культурою Черняхів — Синтана-де-Муреш (останню назву застосовують до пам’яток цього кола на території сучасної Румунії). Культуру цю визначають як «провінційно-римського кола», але таке визначення не означає, що йдеться про перебування черняхівського ареалу у складі римських провінцій. Воно виключно підкреслює вагомість технологій (а отже, і готових виробів) провінційно-римських зразків у структурі черняхівських старожитностей.
Головним спільним елементом для всіх локальних варіантів черняхівських пам’яток є високоякісний керамічний посуд, виготовлений за допомогою гончарного круга та обпалений у печах-горнах. Саме застосування спеціальних прийомів обпалювання надавало більшості черняхівських посудин різних відтінків сірого кольору. Є чимало типів загальночерняхівських прикрас та застібок-фібул, хоча різноманіття тут було значно ширше, адже представники різних народів Східної Європи, об’єднаних «черняхівською вуаллю», часто віддавали перевагу «національним» типам прикрас, яких вимагала специфіка «національного костюму». Подібна ситуація була й у ковальстві. Черняхівські ковалі використовували доволі розвинутий набір технологій, а готові вироби членувалися на «загальночерняхівські» (насамперед знаряддя праці та побутові предмети) та «національні» чи «племінні» (насамперед зброя).
Надзвичайно значущою новацією, привнесення якої у варварське середовище Східної Європи пов’язане саме із «черняхівцями», був т. зв. важкий плуг з відвалом, що дозволив експлуатувати важкі в обробітку, але родючі чорноземні ґрунти. Стабільні багаті врожаї визначили таку спільну для більшої частини черняхівського ареалу рису, як великі довготривалі поселення, де одночасно мешкало до кількох сотень людей.
