Невдовзі Подільське князівство все-таки втратило Східну Молдавію, але продовжувало утримувати Білгород. Причому контролювати це місто доводилося через постійну конфронтацію з ординцями. Олександр Коріатович вів безперервну війну з татарами. Навіть папа римський відзначив цю сторінку Олександрового володарювання.
1374 р. відбулися політичні зміни і в крилі Мувала. Мамай намагався позиціонувати себе як законного намісника законного хана (спочатку Абдуллаха, а з 1370 р. — Мухаммед-Булюка). Це було важливим, бо давало можливість вимагати визнання залежності інших улусів Золотої Орди, передусім великих князівств Володимирського і Рязанського, Булгарського улусу, кримських і північнокавказьких князівств. Проте неможливість утримати Сарай поступово позбавляла еміра права претендувати на таку значну владу. З 1374 р. князі-васали Золотої Орди починають поступово робити ставку на кок-ординських ханів.
Відповідно, між Мамаєм і цими князями відбувається «розмир’я». Головним супротивником еміра на захід від Волги виступає московський князь Дмитро (майбутній Донський), який встановив фактичний контроль над великим князівством Володимирським, відсунувши при цьому тверського князя Михаїла. Дмитро припиняє сплачувати «вихід» Мамаю, і той швидко відчуває дефіцит срібла для карбування монет. Але й 1376 р. московський князь організовує великий і успішний похід на Волзьку Булгарію. Доволі швидко два князі — Кіятович Мамай і Рюрикович Дмитро — зіштовхуються віч-на-віч.
1378 р. корпус Мамая, очолений Бегічем, спробував прорватися до руських теренів, але був розбитий на річці Вожа. А вже у вересні 1380 р. головні сили обох володарів зустрілися в славнозвісній Куликовській битві. Перемогу здобули війська Дмитра, а Мамай натомість відступив до своєї столиці. На цей момент Тохтамиш, новий хан із Кок-Орди, вже володів Сараєм. Більше того, на час Куликовської битви цей хан уже стояв із військом у районі Дону неподалік від Азова, очікуючи на Мамая.
Після поразки Мамай збирає нове військо, і того ж 1380 р. на славнозвісній Калці (Кінські Води) зустрічається з Тохтамишем. Відбулася сутичка між передовими загонами, яка закінчилася перемогою останнього. Але це не означає, що Тохтамиш міг спокійно святкувати перемогу. Тут склалася ситуація, подібна до того, що було в Мамая з Сараєм. Переможець міг розраховувати лише на погром війська суперника, але сил для зайняття улусу без підтримки місцевих феодалів у нього не було. Згідно з літописом, «Мамаєві же князі», а фактично еміри крила Мувала, з огляду на цілковите фіаско політики Мамая в попередні роки, вирішили визнати зверхником Тохтамиша.
Відомості хроніки Кирими дещо розходяться з руськими літописами. Це кримське джерело оповідає, що Мамай не втікав від Тохтамиша, а навпаки — прийняв його в своїй ставці неподалік річки Кінські Води. І спочатку хан не збирався завдавати шкоди еміру. Однак серед оточення Мамая виник заколот із метою знищення еміра, і Тохтамиш не став цьому на заваді. Спроба Мамая втекти зазнала невдачі, і його було вбито в районі Овечої Води. Проте син Мамая з частиною підданих утік на правий берег Дніпра і розташував свої кочів’я в межиріччі Інгулу та Інгульця. З огляду на те, що ці землі були в складі Подільського князівства, виходить, що Мамаєвич вступив у володіння Коріатовичів. Тохтамиш намагався переслідувати втікачів. Наприкінці 1380 р. відбулося вторгнення ординців у східні межі Подільської землі. Судячи з усього, саме тоді загинув у бою з татарами Олександр Коріатович. Війська Тохтамиша просунулися далі на північ і досягли пороських земель Київського князівства. Однак загалом усе закінчилося лише спустошеннями теренів. Що ж до нападів на укріплені міста, то джерела це замовчують. Мамаєвичем був не хто інший, як Мансур — засновник династії князів Глинських згідно з їхньою родовою традицією.
Тохтамиш — примара колишньої могутності
Говорячи про вихід лісостепової України зі складу Золотої Орди, варто виділити три етапи цього процесу. Першим є саме наступ Литви 1362 р. Другим є останній період існування єдиної Золотої Орди як кочової імперії в 1380—1396 рр. І третім слід вважати ярлик Тохтамиша Вітовту, виданий у 1398—1399 рр.
Перемога Тохтамиша над Мамаєм означала закінчення тривалої громадянської війни в Золотій Орді. За цей час держава втратила чималу кількість економічно розвинених земель: на сході — північний Хорезм, на півдні — Азербайджан, на заході — українські та молдавські землі, а також Буджак (улуси Ногая і Курумиші). Відбулося і розбалансування влади й у залишених землях. Тохтамиш енергійно взявся відновлювати лад і контроль. Передусім це стосувалося осілих областей, без економіки яких не могло йтися про відновлення імперії. Напад на Велике князівство Литовське 1380 р., хоч і мав конкретні причини, але загалом відбувався саме в рамках цієї політики. Тим паче, що слід було перенести на нового правителя (у цьому випадку Тохтамиша) угоди Мамая з литовськими володарями з приводу кондомініуму в Подніпров’ї. А робити таке легше було з позиції сили. Причому мова йшла і про південну Україну. Так, у Криму хан намагався порозумітися з генуезцями. Ще 19 листопада 1380 р. було підписано угоду Кафи з Тохтамишем. З боку ординців кафинцям було повернуто вісімнадцять сіл під Судаком, колись захоплених Мамаєм. За це хан увів у Кафу своїх чиновників, передусім наглядача за судом ординських підданих, а також митника для збору податків «по-старому». 24 лютого 1381 р. цей договір було поновлено. Крім сіл, хан визнавав за генуезцями і Судак. 1382 р. було ще підписано й «особливу угоду».
Іншою внутрішньою великою військовою операцією Тохтамиша став успішний похід на Москву 1382 р. Останньою акцією цього хана стало повернення Хорезму 1383 р., що мало певного мірою компенсувати територіальні втрати в українських і молдавських землях.
Покінчивши з військовими діями, хан почав наводити лад у країні. Протягом 1380—1384 рр. Тохтамиш здійснив цілу низку реформ: було впроваджено єдину вагу для монет-дирхемів; військо збільшило свою кількість, важка кіннота удосконалилась на лицарський зразок; розвивалася артилерія — як метальна, так і вогнепальна. Відновлювалася і класична тактика степовиків, основана на маневрі та флангових оточеннях супротивника. У соціальній сфері до складу старої ак-ординської аристократії було включено вихідців із Кок-Орди, їх призначали на ключові посади, нагороджували широкими земельними наділами. Щоправда, сталося й певне повернення до традиції, припиненої Узбеком, коли вищі посади обіймали передусім Чингізиди. Так, у крилі Мувала хан віддав владу своєму родичеві Бек-Булату. Турбота щодо кочового господарства, надто залежного від природних умов, проявилася і в відновленні обсерваторії в Сараї. Її метою було вираховувати за допомогою споглядання за світилами погодних змін. Завдяки заходам Тохтамиша навіть розпочалося економічне зростання в державі, пожвавилася торгівля.
Які б корисні ідеї не вкладалися золотоординським урядом у реформи, проте вони все ж таки мали лише тактичний характер. Наприклад, угода з Кафою робила її монополістом на північночорноморську торгівлю. Це викликало невдоволення в сусідньому Солхаті, а фактично — в аристократії західних (українських) улусів. У Кафі бачили це невдоволення і вживали оборонних заходів. Так, улітку 1382 р. генуезці постановили у разі загрози Кафі з боку Солхата зерно завозити з Балкан. Не сприяли успішному результату реформ і проблеми з відновленням повноцінної мирної торгової атмосфери — заважала піратська війна між Добрудзьким деспотом і Кафою (1360— 1380-ті рр.), яка припинилася лише після османського завоювання деспотії 1388 р. Причому успіху османів сприяла допомога двох ногайських емірів, «героїв» Синьоводської битви Кутлубуги й Хаджибея. Кондомініум із Великим князівством Литовським лише частково міг компенсувати втрату багатих і економічно розвинутих земель, захоплених Литовською і Молдавською державами.
Тохтамиш не міг зруйнувати вже традиційний устрій аристократії, передусім західної. Адже вона у своїх доходах давно керувалася місцевими економічними чинниками й мало чим була пов’язаною зі столицею. Більше того, влиті в крило Мувала Тохтамишем вихідці з Кок-Орди дуже швидко ставали частиною місцевого нобілітету й піддавалися місцевим же інтересам. З цього приводу історик Г. Федоров-Давидов писав: «У Золотій Орді наприкінці XIV ст. не було сил, здатних привести країну до об’єднання навколо центральної влади. Ті кола, які спочатку виступають як прибічники цієї самої влади, самі відмовляються від неї, коли справа доходить до справжньої диктатури». Причому західні еміри «готові були розірвати тіло держави на феодальні напівнезалежні володіння. Вона, виявляється, ще менше була здатна становити силу, яка могла б об’єднати країну, ще менше, ніж кок-ординська аристократія». Навіть поширення лицарської амуніції може говорити не лише про наявність важкої кінноти, а й про соціальне обличчя війська, а саме збереження в структурі дружин з власними вожаками, на противагу регулярному війську[4] XIII ст. Тому, говорячи про соціальну реформу, слід констатувати, що вона забезпечувала Тохтамишу владу, але не відновлювала повноцінної централізації часів перших ханів.
Цей прихований сепаратизм проявився передусім під час грошової реформи. Новий дирхем Тохтамиша так і не зміг стати єдиним зразком для всієї імперії. Федоров-Давидов узагалі характеризує реформу як невдалу: «У Криму, Азаці, в деяких інших містах дирхем нової ваги був насаджений штучно і не відповідав затвердженим тут місцевим грошовим одиницям... Уже в 90-х рр. XIV ст. деякі місцеві монетні двори переходять на карбування за старими місцевими ваговими нормами». Дослідник визначає такі області, як «нумізматичні провінції», що склалися ще в 1360-х рр. Однією з причин було те, що місцеві ринки вже не орієнтувалися на центр, а місцеві «господарі» мали не менше срібла, ніж столиця. А як відомо — де гроші, там і влада.
Уперше ці приховані проблеми випливли на поверхню 1385 р., коли почалася так звана «Солхатська війна». Ординці спробували розірвати монополію генуезців на торгівлю. Причому з боку татар виступала не вся держава, а лише Солхатська тьма. Їх також підтримала і частина прибережного населення Криму. Генуезці провели великі військові приготування: окрім відновлення укріплень, збудованих протягом століття, в містах було зібрано достатньо продовольства, зброї, у тому числі вогнепальної, та іншого військового спорядження, було поповнено й гарнізони. Стало в пригоді й домінування італійського флоту в морі. Саме за допомогою кораблів генуезці здійснювали перекидання військ. Війна протривала до 1386 р. і закінчилася перемогою Генуї. Згідно з мирною угодою від 12 серпня 1387 р., Судак з округою і кримське узбережжя в цілому залишилися під владою генуезців. Відповідно, їм вдалося і зберегти контроль над торгівлею.
Саме під час цієї війни стався перший відомий заколот проти Тохтамиша. Його організаторами стали вдова Мамая Тулунбек-ханум і частина емірів цього ж «тимчасовця» — отже, центром анти-ханського виступу стало крило Мувала. Подробиці цієї події нам не відомі, бо хану вчасно вдалося нейтралізувати заколотників. Тулунбек-ханум було страчено.
