Сташинський міг святкувати перемогу. Однак не обійшлося без пастки: Інґе спершу мала прийняти радянське громадянство. І погодитися на співпрацю з КДБ. Відомство слідувало простій логіці. Якщо Сташинський не хоче одружуватися з чекісткою, то його німецька дружина має прийняти радянське громадянство і співпрацювати з КДБ. Згода на це Інґе — передумова їхнього шлюбу з Богданом. Начальство погоджувалося з одруженням свого агента на умовах, які йому здавалися пасткою, а не психологічною втечею з обіймів КДБ. Богдан пристав на ці умови. Годі було сподіватися більшого, а він не хотів втрачати цей шанс.
Сташинський одразу запропонував відправити його наприкінці місяця у Східний Берлін — він, мовляв, зробить дівчині пропозицію. Але в генерала Крохіна був інший план: він хотів, щоб Сташинський якомога швидше почав підготовку, а одружуватися їхав навесні або на початку літа, до того часу наречені будуть листуватися. Та Сташинський на це не погодився, він зрозумів, що начальство хоче затягнути час, а там буде видно. Він сказав Шелепіну і Крохіну, що йому буде важко так довго жити в стані непевності. Він, навпаки, хотів би залагодити справу до початку підготовки і нових завдань.
Шелепін визнав, що агент має рацію, а перевірити дівчину можна й у Берліні: «…Ми з нашими друзями з [Німецької] Демократичної Республіки маємо добрі взаємини. Коли вона є така [тобто відповідає зробленому описові], тоді ми не маємо нічого проти». Шелепін запропонував Богдану, до того як розказати Інґе про роботу в КДБ, привезти її на якийсь час до Москви й ознайомити з життям в Радянському Союзі. Схоже, що КДБ не дуже покладався на східних німців і сам хотів оцінити наречену Сташинського. Зійшлися на тому, що Богдан поїде у Східний Берлін на Різдво і привезе Інґе до Москви. Його це влаштовувало, і 22 грудня 1959 року Сташинський поїхав з Москви у Східний Берлін[160].
19. Наречена
Перед від’їздом у Берлін Богдана детально проінструктував про Інґе та її родину його московський куратор, помічник Георгія Іщенка підполковник Микола Кравченко. У розмовах з Інґе, казав Кравченко, Богдан мав триматися легенди — його звуть Йозеф Леман. А перед тим, як запросити її у Москву, сказати, що насправді він працює не в міністерстві торгівлі, а в Штазі — міністерстві державної безпеки НДР. Богдан мав розказати нареченій, що начальство ним задоволене і відправляє його на підготовку до завдань у Західній Німеччині. Він хоче, щоб вона поїхала з ним, а потім вони разом поїдуть на Захід і працюватимуть заради миру на землі[161].
План полягав у тому, щоб завербувати Інґе не тільки на основі почуттів до Богдана й бажання вийти за нього заміж, а й на ґрунті ідеології. Як приклад боротьби двох світів, він мав згадати недавній процес у Дюсельдорфі — за повідомленнями східнонімецької преси, суд ФРН ув’язнив кількох громадян Східної Німеччини за політичні переконання. Якщо Інґе погодиться разом з ним працювати на Штазі, він запросить її до Москви, і вже там скаже їй правду, ясна річ, не всю, про майбутню спільну роботу на КДБ. Богдан не заперечував.
За роки служби він навчився мати справу з начальством і з досвіду вивів найкращий спосіб сказати «ні». Слід з ентузіазмом погоджуватися на пропозицію у принципі, а потім покликатися на об’єктивні чинники, які ускладнюють або унеможливлюють конкретне завдання. Саме таку тактику він використав, коли його берлінський куратор Деймон запропонував йому записати розмову з Інґе про запрошення до Москви. Деймон хотів, щоб агент взяв із собою пакунок з «жучком». За свідченням Сташинського: «Він з’ясував також причину, чому він хотів це зробити: не тому, що мені не довіряють, але тому, що я є зацікавленою стороною і бажаю доброго висліду розмови, я перебуваю у дружніх взаєминах з моєю нареченою і тому міг би часом неправильно зрозуміти її відповіді; однак він міг би її відповіді зрозуміти добре»[162].
Начальник Мюнхенською бази ЦРУ Вільям Гуд згодом писав, що завдання офіцера розвідки полягає в тому, щоб поставити агентів в «умови, за яких вони не можуть приховати нічого — ні найменшої інформації, ні найдрібніших подробиць свого життя», і пояснив, чому це важливо: «Незалежно від мотивів, роль шпигуна — зловжити довірою. Логіка підказує, що людині, яка добровільно або з примусу мусила зрадити, не можна знову довіряти… Підписуючись на роботу, агент може мати якісь застереження, але факт у тому, що купуючи шпигуна, розвідка купує його повністю. Шпіонаж не передбачає жодного натяку на незалежність агента або застереження з його боку. Шпіонаж для шпигуна — дорога одностороння». Коли заходить про «ремесло», методи розвідувальної роботи, жодної різниці між Сходом і Заходом нема, казав Гуд[163]. Начальство Сташинського діяло за шпигунською абеткою, однаковою в усіх розвідках світу, але Богдан явно не вважав свої відносини з КДБ вулицею з одностороннім рухом.
Коли Деймон запропонував йому взяти на побачення з Інґе мікрофон, Богдан охоче підхопив цю ідею, але зазначив, що є проблема. Жучок передає сигнал на відстань до 200 метрів, тому доведеться припаркувати машину прослушки десь під будинком Полів, а він стоїть на віддалі від сусідніх. Машина одразу приверне увагу. Деймон мусив погодитися, і розмова Сташинського з Інґе пройшла без радіосвідків.
Інґе зраділа поверненню свого Йоші. Він казав, що їде у Варшаву аж до літа, і от вирвався додому на Різдво. Це був приємний сюрприз. Доти він надсилав тільки листи, судячи зі штемпелів, з Варшави. (Богдан написав два листи, але перший, переданий кураторам у Москві, щоб його відправили з Варшави, загадковим чином зник і до Берліна так і не дійшов.) Богдан зустрів Інґе після роботи, Святвечір вони провели в товаристві її батьків у селі Дальгов під Західним Берліном. Усім було цікаво послухати про життя у Варшаві, але хлопець не виявляв бажання про це говорити. Після вечері Богдан з Інґе прогулялися до будинку, де вона винаймала кімнату. Там Богдан збирався поговорити з нареченою. Дорогою він спитав Інґе, чи не просив її хтось останнім часом потримати в себе який-небудь пакунок. Вона сказала, що ні. Богдан не хотів, щоб начальство знало, як дівчина відреагує на новини.
Сташинський почав із себе і зізнався, що він не той, за кого себе видавав. Його звати не Йозеф Леман. Насправді він навіть не німець. Він — росіянин. Дівчина була шокована. Богдан хотів пом’якшити удар і уточнив, що не зовсім росіянин — українець. Він так і розраховував: багато німців вважали росіян історичними ворогами й окупантами, а українців сприймали як один зі східноєвропейських народів, завойованих радянською владою. І тут Богдан назвав своє справжнє українське прізвище. Він порушував всі мислимі основи конспірації і йшов всупереч інструкціям — скомпрометував легенду Лемана й назвався справжнім іменем. Замість історії про Штазі Богдан розповів, що працює на КДБ і приїхав не з Варшави, а з Москви. Що там він бачився з самим шефом КДБ і той погодився на їхній шлюб. А підступ у тому, що вона теж має співпрацювати з КДБ.
Інґе розридалася. Те, що вона з родиною пережила під час війни, не викликало любові ні до росіян, ні до Радянського союзу. ЇЇ батька Фріца Поля призвали в німецьку армію, і на початку 1945 року, боячись близького наступу на Берлін, Інґе з матір’ю переїхали в мекленбурзьке містечко Фельдберг на північний схід від столиці. Фельдберг потрапив в радянську окупаційну зону. Міським головою призначали відомого письменника-антифашиста Ганса Фалладу. Радянська сторона часто цитувала його слова: «Мене вразив російський народ… Де і коли армія переможців бувала настільки щедрою і доброю до переможених». Реальна ситуація дуже відрізнялася від романів Фаллади. Інґе пам’ятала, як радянські солдати масово ґвалтування жінок у Фельдберзі. «Найгіршими були монголи, — згадувала вона, — вони ходили в козацьких папахах і носили маленькі батоги». Ймовірно, вона мала на увазі радянських солдат, призваних із Середньої Азії і південного Сибіру, нацистська пропаганда називала таких «азіатів» недолюдьми. Тепер здалося, що Гебельс мав рацію. Матір Інґе зґвалтували тричі. «Не жаліли нікого», — згадувала Інґе. Багато жінок помирали від наруги, але Інґе з матір’ю пережили цю навалу. В переддень Різдва 1945 року Фріц Поль повернувся додому. Його звільнили з британського табору військовополонених. Вдома його чекав сюрприз: кілька місяців тому дружина народила сина, якого назвали теж Фріцем. Фріц-старший не мав жодних причин любити новий режим[164].
Тут уже Інґе охопив не шок, а страх. Богданові запевнення, що це умови його начальства, дівчину не втішили. Інґе одразу відповіла, що про це не може бути й мови — Богдан прекрасно знає, як вона ставиться до комуністичної системи. Та він не відступав: «…Якщо ми будь-що хочемо жити разом, ти мусиш це зробити. Ти мусиш поводитися так, ніби ти пристаєш на їхні пропозиції і згоджуєшся співпрацювати». Інґе не хотіла втратити Богдана, але й співпрацювати з КДБ бажанням не горіла. Вона запропонувала інший план: слід негайно тікати на Захід. Від Дальгова до Західного Берліна кілька кілометрів, і цей варіант не виглядав безглуздим. Але Богдан відмовився: «Я їй сказав, що я цього тепер не можу зробити, але ця можливість залишається для нас у майбутньому. Ми повинні виграти час». Богдан вважав, що підготовка в Москві допоможе їм влаштуватися на Заході. «Я знав, що після нового вишколу мене знову вишлють до Західної Німеччини або до іншої західноєвропейської країни», — розповідатиме він згодом. Богдан запевнив дівчину, що його робота на Заході — справа вже вирішена.
Говорили вони довго. Інґе врешті-решт заспокоїлася. Богдан запевнив, що вона не працюватиме в штаті КДБ і він зробить усе можливе, щоб прикрити її від чекістської роботи. Усе, що від неї треба, — зіграти театральну роль. Він розповів багато правди про себе, але нічого про характер своєї роботи і вбивства. Вбивства все ще лежали тягарем на його душі, але після тривалих роздумів він вирішив не говорити їй всієї правди. Сташинський більше переживав не за себе (вона могла його мимохіть видати), а за Інґе — їй безпечніше було нічого не знати. Врешті-решт дівчина погодилася поїхати з Богданом до Москви й зіграти роль прихильниці радянської влади, готової підтримати чоловіка у важкій, але почесній роботі на варті миру. Вони домовилися нічого не казати батькам і триматися старої легенди — розмова мала лишитися в секреті[165].
9 січня 1960 року Богдан з Інґе сіли на поїзд у Москву. Деймон видав їм радянські паспорти. За кілька днів до того він попросив Інґе сфотографуватися, і тепер в її сумочці лежав новенький радянський паспорт на ім’я Інги Федорівни Крилової. Богдана, як завжди в поїздках в СРСР, звали «Олександр Антонович Крилов». За документами Крилови вже були подружньою парою. У Москві їх зустрів оперативник КДБ і поселив у готелі «Україна», де Богдан уже зупинявся у квітні 1959-го. Він мусив не виказувати знайомства з готелем і містом. Начальство веліло сказати Інґе, що Богдан у Москві вперше, а ця поїздка, мовляв, нагорода за роботу на східнонімецьку розвідку.
