1915 року у Відні одягнена в повсякденне вбрання і з іграшками в руках для свого малого хлопчика Аліса на чаюванні познайомилася з Альбрехтом. Це було кохання з першого погляду. Чоловік та жінка, які обрали Польщу, обрали одне одного. Та вони не могли залицятися; Альбрехт мусив повертатися на фронт, а чоловік Аліси був ще живий. Після смерти Людвіка Бадені у 1916 році Аліса вирішила переїхати до маєтку її колишнього чоловіка в східній Галичині.
Восени 1918 року, коли змінювався плин війни, Альбрехт переконав її повернутися до Відня. Він знав, що товариші Вільгельма мали намір забрати східну Галичину до складу незалежної української держави. Вона дісталася аж до Львова, де її затримало українське повстання 1 листопада. Аліса спромоглася вислизнути і повернутися до свого галицького маєтку, який невдовзі оточили українські партизани. Аліса знала, як вести розмову з українцями, і справді ставилася до них дуже прихильно. Полишена сама на себе, не маючи змоги ні до кого звернутися по допомогу, за винятком своєї англійської гувернантки, вона розпочала перемовини з чоловіками, які стали на її порозі з наміром відібрати як мінімум її майно. Частину цього майна Аліса усе ж втратила, але сама вона і її маленький син зберегли життя. 1919 року Альбрехт відшукав її та її сина й забрав обох у безпечний Краків[161].
На той час Альбрехт уже не був Габсбургом, а лише польським офіцером, що воював у польсько-большевицькій війні. Аліса мала стати його винагородою; коли закінчиться війна, вони могли одружитися. Аліса була аж ніяк не королівського походження, а отже, за правилами Габсбургів, шлюб їхній був нерівним. Та Габсбурзької монархії вже не існувало. Аліса була шляхтянкою, яка стала полькою, але не була польською аристократкою, а отже, цей шлюб порушував і Штефанові політичні принципи. Однак на 1920 рік Штефан уже не мав надії здобути для родини польську корону. Він просто радів із того, що його нова невістка вільно володіла польською. Ідентичність подолала амбіції. Чоловік хотів польських онуків. Аліса та Альбрехт узяли шлюб 18 листопада 1920 року в живецькому замку; він був одягнений у форму польського офіцера, вона — у біло-сіру сукню[162].
Альбрехт був тепер, поза сумнівом, добрим сином, найбільш польським із дітей. Він був єдиним сином, що знайшов собі польську наречену (у певному розумінні), а отже, єдиним, хто міг продовжити лінію польських Габсбургів. Лео також заслужив слави в Польській армії і прагнув одружитися; однак його наречена була австрійською шляхтянкою на ім’я Марія Монжуа, знаною як Мая. Він одружився з нею через два роки, у жовтні 1922 року, в соборі Святого Стефана у Відні. Такий шлюб був прийнятним, але не давав підстав для святкувань. Вільгельм був українцем, і його бачили з українськими жінками. У Відні ходили чутки, що молода музикантка на ім’я Марія була його дівчиною. Та Вільгельм, схоже, не тяжів до шлюбу.
Справа йшла до розриву. Польський батько Штефан та його український син Вільгельм могли б гармонійно співіснувати в Європі багатонаціонального монархізму, але не в новій Європі національних республік. Вільгельмові амбіції можна було примирити з амбіціями його батька, поки Габсбурги правили і поки габсбурзький цісар мріяв про польські та українські коронні землі. Коли монархію зруйновано, Вільгельм і його батько раптом опинилися в ситуації, коли кожен представляв непримиренні інтереси націй, які воюють за територію. Наприкінці 1918 року Вільгельм став на бік українців у війні з Польщею за східну Галичину. У кінці 1919 року він покинув Українську Народну Республіку через її намір стати союзницею Польщі. Тоді, влітку 1920 року, він поклав власне політичне майбутнє на справу повного знищення Польщі й цілком імовірної загибелі своєї родини від рук большевиків. Вільгельм не був удома з 1918 року і не говорив із батьком.
Вільгельм не з’явився на Альбрехтове весілля. Напевно, він почувався слабким і приниженим. Його Україна вступила в ганебний союз із Польщею. Польща його брата Альбрехта перемогла, і, як і передбачав Вільгельм, у своїй перемозі зрадила українську союзницю. Після перемоги над большевиками Польща не збудувала незалежну Україну. Натомість вона вдовольнилася перемир’ям, а невдовзі мала посадити українських солдатів, які захищали Варшаву, в табори для полонених. Ставши на бік переможених, Вільгельм усунув себе зі спадкоємства родини. Він розумів, мабуть, що спадкоємцями його батька стануть польські діти від шлюбу його польського брата з надзвичайно красивою жінкою. Він відкинув батькову політичну спадщину і тепер опинився на маргінесі родини, сам у Відні, коли родина зібралася в Живці. Він націлився на Польщу й на батька.
В інтерв’ю віденській газеті від 9 січня 1921 року Вільгельм змалював поведінку Польщі та поляків як негідну. «Мегаломанія, — сказав він, — схоже, глибоко вкоренилася у тій країні». Вказуючи на єврейський погром у Львові, що відбувся під польською окупацією, він запитав, чи «цивілізована держава вчинила б таке»? Він говорив про східну Галичину, чию окупацію з боку Польщі прийняла Антанта, як «чисто українську землю»[163].
Відповідь Штефана була швидкою і нищівною. 31 січня 1921 року він написав статтю для декількох європейських часописів, у якій ствердив, що Вільгельмові «стосунки з домом розірвано». У відповіді від 18 лютого Вільгельм висловив подив із приводу батькового близького союзу з Польщею — країною, яка зрадила династію, котрій обіцяла вірність (Габсбургів), а також країну, доля якої була в її руках (Україну)[164].
Вільгельмового батька це не на жарт образило. Перед війною як Штефанове, так і Вільгельмове почуття чести було пов’язане з династією Габсбургів, хоч кожен із них і вдавався до кроків, спрямованих на покращення власного в ній становища. Під час війни вони обговорювали кордони Польщі та України як добрі Габсбурги, як батько з сином. Тепер, у Європі націй, інтереси Польщі й України справді різнилися, як різнилися й зобов’язання батька та сина. Справою чести раптом стала нація, а не династія. Вільгельм вирішив поставити батькову честь під сумнів. Доки його батько жив, він не міг більше сподіватися на гостинний прийом у замку в Живці.
Та йшлося про більше, ніж любов і честь. На кону стояли також родинні статки. Коли в листопаді 1918 року Альбрехт одружився з Алісою, замок і цілий родинний маєток з юридичного погляду належали польській державі, яка все націоналізувала. Поки Штефан з Альбрехтом гарячково намагалися повернути собі власність, українська репутація Вільгельма створювала їм постійний клопіт. Щоб мати хоч якусь надію на збереження своєї власности, Штефан мусив дистанціюватися від свого наймолодшого сина-відступника. У петиції до польського уряду він писав, що «ніхто не може сказати, що він брав хоч якусь моральну чи матеріальну участь у гаданих діях його наймолодшого сина Вільгельма». У документі, власноруч виданому з пропагандистською метою, Альбрехт стверджував, що «обидвоє синів» були польськими офіцерами (вигідно заперечуючи існування Вільгельма), а «обидві доньки» вийшли заміж за поляків (заперечуючи існування Елеанори, яка вийшла заміж за австрійця Кльоса)[165].
Зрештою, польські Габсбурги домовилися з новою польською владою. Штефанові з Марією-Терезою та чотирьом дітям, які мешкали в Польщі, у серпні 1921 року надано польське громадянство. 1923 року Штефан віддав польській державі 10 000 гектарів землі, а 1924 року президентським указом отримав решту 40 000 гектарів у свою власність. Його сини Альбрехт і Лео з родинами могли в достатку жити в незалежній Польщі. Його одружені з польськими аристократами доньки Рената й Матильда також тішилися становищем, якому можна було позаздрити. Навіть Елеанору, яка одружилася з простолюдином, родина, чи принаймні батько, не залишила за межами родинного багатства. Італія захопила Штефанову яхту як воєнну здобич, а його істрійські вілли як власність відмерлої династії. Щоб зберегти італійські володіння в родині, Штефан зробив спробу відписати їх Елеанорі та її чоловікові Альфонсові Кльосу. Кльос, який колись був капітаном Штефанових яхт, тепер нерідко мав нагоду писати до свого тестя. Його листи незмінно починалися зі слів: «Любий Татку»[166].
Вільгельм не писав листів своєму таткові. У двадцятип’ятирічному віці він відітнув себе від будь-яких проявів батьківської влади. За роки, проведені на війні, авторитет Вільгельмового батька був затьмарений авторитетом низки українських батьківських постатей. Тепер, порвавши з батьком, він водночас втратив їх усіх. Барон Гужковський, перший український наставник Вільгельма, помер 1918 року. Отець Бонн, Вільгельмів католицький товариш в Україні, 1919 року переїхав до Риму, щоб служити дипломатичним представником Української Народної Республіки у Ватикані. Митрополит Шептицький, найважливіший колаборант Вільгельма, на початку 1920 року помандрував на захід збирати кошти на українську справу.
Та сама газетна стаття, що спровокувала родинну сварку, також відсторонила Вільгельма від Української Народної Республіки — зосередженої в Києві держави, якій він коротко служив восени 1919 року і чию службу потім полишив. Формально він досі був офіцером її війська, коли публічно розкритикував її союз із Польщею, назвавши його «протиприродним». Микола Василько, союзник Вільгельма на переговорах, що завершилися укладенням Хлібного миру, попросив його зректися висловлених поглядів. Коли Вільгельм відмовився, він втратив контакт із Васильком і посаду в Українській Народній Республіці. Таким чином він втратив усіх своїх видатних українських друзів і єдину офіційну українську посаду. На березень 1921 року він більше не отримував платню. Вільгельм залишився без джерел прибутку[167].
Останнім кандидатом на джерело батьківської влади був недавній супротивник — Павло Скоропадський, колишній гетьман України, який 1920 року заснував український монархістський рух. Вільгельм побачив тут нагоду. Загальновідомо було, що 1918 року Вільгельм в Україні мав більшу популярність, ніж Скоропадський. Якщо Скоропадський хотів зібрати дивіденди зі своєї діяльности у 1918 році, щоб отримати подальшу підтримку з боку Німеччини, йому довелося б якимось чином зарадити зі спадщиною Вільгельма. Зі свого боку Вільгельм теж мав причини на те, щоб примиритися із Скоропадським. Колишній гетьман мав зв’язки з упливовими німцями, яких Вільгельм хотів бачити своїми союзниками. У травні 1920 року двоє чоловіків почали обговорювати майбутній розподіл влади в майбутній Україні[168].
У січні 1921 року двоє українських претендентів досягли домовлености. У майбутній Україні Скоропадський буде гетьманом центральної та східної її частини, східна Галичина стане автономною областю, а Вільгельм — королем цілої країни. Такі умови насправді були, мабуть, менш дивними, ніж здавалися. 1919 року шкоди українській справі завдав поділ країни на дві одиниці: Українську Народну Республіку (сформовану із земель колишньої Російської імперії) та Західноукраїнську Народну Республіку (створену з колишніх габсбурзьких територій). Створення української монархії на чолі з Вільгельмом було б способом принаймні номінально звести країну разом, подолати старий кордон між Габсбурзькою та Російською імперіями і таким чином уявити Україну як одну величезну соборну державу.
