Вій-ник

Дівчина декілька разів моргнула, та витерла сльози, що самі по собі так і прагнули котитись по її опухлим щокам. Вона розуміла що все те про що вона вже котрий день фантазує то неправда. Шібальба знаходиться глибоко під землею і з неї неможна так просто вибратись. Навіть осідлавши землетрус! Тільки одиниці із майя були здатні на подібні подвиги, ті в чиїх жилах текла гаряча кров богів. Та Шумен не вважала себе героєм. Звісно вона як і всі її родичі брала свій початок від прабогів, але та кров була настільки сильно розбавлена, що сподіватись на її допомогу було не варто.

Рани чи пізно дівчина помре. Чи то станеться коли мине тринадцять років у їх важкій подорожі, чи вони справді знайдуть дракона і той з'їсть її, чи вона просто замерзне у цій сніжній пустелі. Все одно її доля визначена. І це гнітило її більш за все білому світі.

Вона намагалась змиритись зі своєю долею уже довгий час. Від того самого моменту коли жреці вказали на неї. Виходило не дуже. Тому дівчина налаштовувала себе на думку що тринадцять років наповнених подорожами та новими знайомствами це не таке вже й погане закінчення життя. Із цією думкою їй стало дещо легше. Нова надія проникла в її серце коли помер їхній перекладач. Шумен збагнула що ні Ах-Куй ні інші її сторожі не вічні. Вони залишались звичайними смертними, і могли загинути. Страшні думки почали наполегливо відвідувати її голову. Певно якщо постаратись вона могла б здолати старого шамана. Навряд чи той очікував би нападу зі спини. Незважаючи на свій юний вік дівчина навчалась не аби у кого! Біла П'явка по праву вважався одним із самих сильних магів Майяпану. І багато чому навчив свою ученицю.

Проте вона не могла себе змусити до цього. Хоч їхнє плем'я і не відрізнялось особливою любов'ю до ближнього свого, але ті часи коли кров нескінченним потоком текла із жертвенного вівтаря. Їхній бог помер, а для поновлення захисних чар що зміцнювали кам'яні стіни міста, насправді потрібно було не так вже й багато жертв.

Отож покоління Шумен відрізнялось більш м'якою натурою. Так вони все ще недавно без жалю вирізали загони іспанців, але до інших жителів міста ставились куди як краще, аніж старші покоління.

Полум'я надії ще сильніше розгорілось на території чудернацької фортеці, тих хто називав себе козаками. Ці дивні люди не мали в своєму запасі так багато каменю, і їхні стіни в основному являли собою дерев'яний частокіл. До того ж вона майже не відчувала там магії, та сміливих воїнів це, здавалось зовсім не бентежило.

Шумен із сумом згадала молодого та смішного хлопчину, того єдиного з ким вона могла там говорити зрозумілою мовою. Він здавався сміливим а головне неймовірно чесним. Певно він зумів побачити тугу що гнітила її душу, і саме тому зробив так аби вони могли поговорити без будь яких свідків. Так духи Ах-Куя не знали іспанської, але якимось чином вони кожного разу передбачували ті моменти коли вона хотіла попросити чужих людей про допомогу. Саме тому вчинок Велета міг стати переломним. Вона попросила про допомогу і він сказав що зробить усе від нього залежне. Шумен вірила що в той момент він був щирим та відвертим із нею. Що ж... певно його зусиль виявилось недостатньо аби вплинути на козацьку старшину.

Сьогодні йшов п'ятнадцятий день після того як вони покинули Січ. І дівчина майже витравила із себе ті крихти надії що поселились в її душі після знайомства із Велетом.

Раптом серед білої, сніжної пустелі майнуло щось темне. Чорна точка на горизонті. Шумен нахмурилась та постаралась придивитись краще. Нічого путнього із цього не вийшло. Сонце відбиваючись від сніжної поверхні сліпило очі та не давало можливості розрізняти деталі.

— В повітрі! — раптом прокричав Ах-Куй.

Дівчина скинула з себе покривало та задерла голову. Зі сторони сонця до землі опускались великі темні фігури. Занадто великі аби бути пташками. Їхні санки зупинились. Воїни поскидали із себе зайвий верхній одяг, аби той не сковував рухів. Шаман збирав біля себе своїх вірних духів, котрі якимось чином пропустили незваних гостей так близько до себе.

Фігури в небі опустились нижче і тепер їхні контури можна було досить непогано розгледіти. Дівчина прижмурилась. Істоти були схожі на людей, мали руки, ноги але окрім них, те що дозволяло їм триматись в повітрі, то були великі темні крила! Шумен із захватом спостерігала за їхнім граціозним спуском, коли ті неочікувано нахилились вперед, та склали крила, різко зближаючись із землею. Вона ледь не закричала від страху, проте крилаті люди не розбились, вони вчасно розкрили крила та впіймали потік повітря.

Шумен так захопилась їхніми неймовірними повітряними трюками що не одразу збагнула — істоти ці зовсім не дружні! Вони летіли у їхньому напрямку не для того аби привітатись. Двійко із них видаючи страшні звуки пролетіли зовсім близько із санками. Дівчина була вимушена зігнутись, аби істоти не дістали її довгими кігтями котрими закінчувались їхні ноги. Решта істот, котрих загалом дівчина нарахувала із півтора десятка, заполонили собою небо на майя, та грізно клекочучи відмахувались від рідких духів шамана.

Татуювання що щільним візерунком вкривали шкіру дужих воїнів Майяпану, швидко змінювали забарвлення. Із темних та невиразних вони на очах ставали яскраво червоними. Елітні бійці із зачарованою шкірою, могли голими руками розривати панцирі броненосців, та не поступалися у швидкості ягуарам. Проте вони не вміли літати. Чим крилаті істоти без докорів сумління користувались. Мов шуліки вони налітали на воїнів, та майстерно ухилялись від їх коротких списів, нааб те. Добре було аби під рукою лежали заряджені духовні трубки, проте напад виявився неочікуваним і майя просто не встигли підготуватись.

Так само розгублено почував себе Ах-Куй. Старий шаман довіряв своїм примарам, вони завжди помічали ворога заздалегідь. Навіть в той момент коли загинув їхній перекладач. Тоді просто сталась прикра випадковість! Але цього разу духи не помітили наближення ворогу. І допомогти у бою вони майже не здатні. Для цього потрібно викликати матеріального духа, що вимагає певного ритуалу та часу.

Шумен зіскочила із саней, та по коліна провалилась у сніг. На якусь мить вона застигла на місці вирішуючи що робити. З одної сторони дуже хотілось потягнути час. Дати худим крилатим створінням із темною шкірою можливість поранити воїнів чи навіть шамана, але ця думка миттю розтанула у рішучості. Дівчина піднесла до рота великого пальця та сміливо прокусила пушку. Ще трішки і вона набере достатньо червоної рідини для формування кров'яного батога, і тоді крилатим не пощастить!

Кров стікала по пальцеві, та неприродньо стрімко збиралась у її долоні. Дівчина роззирнулась довкола та раптом заклякла. Попереду неї з'явилась якась жіноча фігура, у підозріло знайомій куртці.

Стривай но! Так це ж її куртка!

Шумен протерла очі лівою неушкодженою рукою, але видіння не зникло. Фігура навпаки повернулась на мить у її сторону. Там, в обрамлене у хустинку її власне обличчя глянуло на неї ледь помітно всміхнулось. Різко розвернувшись її двійник помчав кудись у сторону. Застрягаючи у снігу постать із її обличчям відбігла на декілька кроків, як раптом із повітря їй на голову ледь не упав крилатий чоловік. Він повалив її на сніг, обхопив голову руками та різко повернув у сторону. Звук зламаного хребта дзвінко розрісся по сніжній рівнині, на якусь мить затьмаривши собою усі інші звуки битви.

Один із воїнів побачивши це грізно закричав та вскинувши нааб те, запустив його у вбивцю. Зубчастий кремнієвий накінечник легко пробив кістляву грудну клітку істоти та вийшов з іншої сторони.

Дівчина, справжня дівчина а не її таємничий двійник так і стояла по коліна в снігу, а із її правої руки тоненькою цівкою донизу текла кров із пораненого пальця. Застигла мов кам'яна статуя вона не розуміла що коїться. Рівно до того моменту коли чиясь рука лягла їй на плече. Шумен повільно повернула голову в ту сторону та побачила прямокутне лице її недавнього знайомого.

— Привіт, — промовив Велет та несміливо посміхнувся.

Страшенно хотілось відвести погляд, опустити голову донизу, аби не показуватись на заплакані очі дівчини. Проте якимось дивом він знаходив в собі сили триматись до останнього.

— Ти... ти прийшов по мене? — тремтячим голосом запитала Шумен.

— Обіцяв же ж. що зроблю усе можливе. Якщо ти все ще не проти моєї, тобто нашої допомоги то зараз саме час аби покинути це місце.

— Але як же Ах-Куй? Він обов'язково помітить що я зникла, його не обдуриш цим двійником! Яким би майстерним він не виявився!

— Не хвилюйся, Кореля подбає про всі можливі дрібниці. Потрібно поспішати, твій шаман нас зараз не бачить, але вистава майже закінчилась, а сили осавула не безкінечні.

Майя не стала довго розводити сльози. Вона рішуче кивнула, та взялась за протягнуту хлопцем руку. Вона боялась що невдовзі прокинеться та зрозуміє що все це існувало тільки у її снах. Тверда та гаряча рука Велета — ось те єдине що змушувало її вірити у реальність навколишнього світу. Молодий ворожбит потягнув її за собою. І вона з радістю усвідомила що йти протоптаною кимось доріжкою набагато легше аніж місити сніг самотужки.

Ні вона ні Велет вже не бачили як розгортаються події на імпровізованій сцені. Крилаті темношкірі істоти втративши одного із своїх, немовби озвірили ще сильніше. Несамовито клекотали та рискали в повітрі, налітаючи на воїнів майя. Проте ніхто із останніх, навіть старий шаман так і не помітили, що ворожі створіння не дивлячись ні на що не нанесли їм жодної подряпини. Вони навіть не мимохіть не торкались до воїнів.

Коли Велет із дівчиною відійшли на достатню відстань, від основної маси істот відділилась двійка. Один із них кігтями на ногах підхопив мертве тіло двійника Шумен, інший подбав про полеглого товариша. Злетівши в повітря вони попрямували мабуть до свого лігва. Інші нападники ще трішки покружляли навколо своєї здобичі, та полинули за товаришами. Майя знову таки не помітила того що широкими змахами потужних крил істоти акуратно замели сліди на сніжній земляній поверхні.

Велет довів дівчину до своїх санок, та висадив її наверх. Кореля сидів усередині з прикритими очима та вигляд мав не надто добрий.

— Їдьмо скоріше, — слабким голосом, попросив він не відкриваючи очей.

Молодий ворожбит вхопився руками за бортик та сам ускочив наверх транспорту. Їхні санки не мали спеціального місця для візника, хлопець вхопив у руки віжки та поправив коня. Вони розвернулись а потім вставши до пройденої колії попрямували дорогою назад. Кінь жваво крокував дорогою та майже не потребував постійного нагляду, знай йшов собі по власним слідам. Тому хлопець від'їхавши на достатню відстань повернувся до старого.

— Як ви себе відчуваєте, пане осавуле?

Той на мить відкрив очі, і Драк подумки чортихнувся. І так водянисті очі, наче заволокло білястою пеленою.

— Не дуже добре, — ледь чутно промовив він. — Давно я так не напружувався, та ще й цей шаман виявився міцним горішком. Я потратив занадто багато хари аби забаламутити йому мізки.

— Вам потрібно відпочити, — занепокоєно промовив Велет.

— Так-так, я мабуть подрімаю, а ти вже подбай про все інше, добре?

— Не сумнівайтесь, пане.

Кореля прикрив очі та начебто задрімав. Велет не збирався залишати старого химородника в такому становищі. Краще за все було б напоїти його спеціальним відваром насиченим харою, та під рукою такого не було.

"Хіба що... так це може спрацювати!" — подумав хлопець, та знайшовши свою сумку почав нишпорити в пошуках набору своїх кістяних амулетів. Перебравши білі кругляші він швидко знайшов той на якому була вирізана текуча вода. Звичайний амулет для зцілення ран. Не в його силах було вилікувати старість. А саме вона на гадку Драка слугувала причиною поганого стану Корелі. Але замовлений певним чином амулет міг би передати осавулу накопичену хару та трішки покращити його стан. Пряма передача енергії в цьому випадку могла б тільки погіршити ситуацію. Отож швидко нашептавши необхідні слова ворожбит вклав амулета у руку осавула.

— Що ти робиш? — зацікавлено запитала дівчина.

— Лікую, тобі до речі допомогти? — Велет кивнув на забруднену кров'ю руку.

— А? Ти про це? Не хвилюйся. Я ж все таки маг крові!

— Ну-ну, — хмикнув хлопець, та повернувся віжок. Кінь хоч і йшов рівно але давати йому занадто багато волі не вартувало.

На самий вечір вони дістались до невеличкого селища. Козаки зупинялись тут минулої ночі, тому Драк одразу попрямував до оселі тутешньої знахарки. Середнього віку статна жінка насправді ворожбитової зірки немала, бо ж знахаркою була тільки на словах сільських мешканців. Творити ворожбу вона не вміла, зате зналась на травах, і зазвичай приймала роди у жінок.

Кореля ще спав. Велет обережно узяв його на руки та заніс до невеличкого старого будинку. Замерзла ледь не до кісток Шумен з горем пополам злізла з санок та поспішила слідом за хлопцем. Попросивши господарку приготувати потрібний відвар. Поки вода грілась, Котик розповів дівчині про рішення отамана допомогти їй, та про план із несправжнім нападом. Майя залишилась враженою коли парубок підтвердив її здогадки на рахунок того що всі ті крилаті істоти були несправжніми, як і її власний двійник.

— Я не розумію. То це були духи що на якийсь час прийняли потрібний образ? — запитала вона.

— Ні, — посміхнувся хлопець. — Кореля не шаман як цей твій Ах-Куй, він химородник. Хм, ну якщо пояснювати простіше, то він дуже добре сипить пісок в очі іншим. Грається з їхнім розумом та показує те чого насправді немає. Ну от, дивись.

Ворожбит підняв руку на рівень грудей. Із рукава показалась показалась трикутна голова із темними бусинками замість очей. Змійка покрутила головою, роздивляючись довкола, та не знайшовши нічого загрозливого висунулась ще більше, вмостившись на відкритій долоні хлопця.

— Бачиш? — посміхаючись запитав він.

— Ага, — заворожено кивнула майя.

— Тепер доторкнись до неї.

— А вона не вкусить? Ти не подумай! Я не боюсь змій! Просто перший раз бачу таку крихітку, і не знаю її звичок.

— Не бійся не зачепить, — ще більше розплився у посмішці Котик.

Маленька ручка несміливо потягнулась в сторону відкритої долоні. Вказівний палець легенько ткнувся в маківку трикутної голови... і пройшов її наскрізь!

— Ой, — тільки і змогла промовити Шумен.

— Бачиш? Вона не справжня, звичайний морок. Там а полі, Кореля робив щось схоже, тільки набагато складніше.

— Це просто дивовижно! — з захватом випалила дівчина. — Цьому можна навчитись?

— Звісно, — пожав плечима хлопець. — Все залежить від наполегливості, та таланту.

— Т-ти навчиш мене? — невпевнено запитала майя, і поспіхом додала, мовби перелякавшись що Велет відмовить, — Натомість я навчу тебе магії крові!

— Я б залюбки, але чесно кажучи й сам не надто вправний химородник, — Котик постарався відхреститись від цього діла, та його слова теж прозвучали не надто впевнено. Що не говори а навчитись таємничої магії крові він хотів би.

Подальшу розмову довелось відкласти, трав'яний відвар майже приготувався, і парубок подякувавши господарці дому зайняв її місце. Акуратно розмішуючи воду в казанкові, він шептав потрібні слова замовляння. Потім зняв настій із вогнища, та обхопивши рушником виніс на вулицю, аби трішки остудити.