Маршал Пілсудський видав наказ провести Перацького в останню путь з військовими почестями. До всенародної скорботної ходи, що у день поховання розпочалася о 12:00 на площі маршала Пілсудського, долучилося близько 100 тис. осіб.
18 червня 1934р. тіло Перацького перевезли з Варшави до містечка Новий Сонч (у Малопольщі), де мешкала родина Перацьких та де наступного дня його мали поховати. Для цієї поїздки підготували спеціальний «жалобний потяг», до складу якого входили: вагон, де розмістили труну, вагон з вінками та решта вісім вагонів — для родичів, представників органів влади та різноманітних організацій. Перед відбуттям потяга виступив із промовою прем’єр-міністр Козловський, який заявив, що вбивство Перацького «спаплюжило честь нашої країни, зганьбило наше почуття справедливості та суспільну мораль»[429].
«Жалобний потяг» вирушив з Варшави о 13:00. Дорогою до Нового Сонча він зупинявся на 10—30 хвилин у кожному з семи головних міст країни, що давало змогу місцевим делегаціям та громадянам вшановувати пам’ять загиблого міністра. По дорозі до потяга довелося приєднати ще один вагон, бо для нових вінків бракувало місця. Там, де поїзд не зупинявся, його зустрічали церковним передзвоном та обсипали квітами; якийсь час потяг супроводжували літаки. У Тарнові потяг оточили люди зі смолоскипами, а сільські дівчата, стоячи на колінах і простягаючи руки до неба, влаштували біля нього молебень[430].
Після трьох з половиною днів колективної жалоби похорон набув, як і обіцяв вождь та найповажніша людина у державі — маршал Пілсудський, дуже церемоніального змісту. Польське суспільство перебувало у вирі націоналістичних та патріотичних пристрастей і не помічало ідеологічного характеру процесу, який перетворював Перацького на героя та мученика. На панахиді в місті Новий Сонч єпископ Лісовський виголосив проповідь, під час якої члени уряду «старі, загартовані у боях солдати», що воювали за незалежність Польщі, плакали[431]. Труну з тілом Перацького встановили на гужовий візок та відвезли на цвинтар. Під час поховання Станіслав Кар, заступник маршала Сейму, як і багато інших промовців до нього, назвав Перацького відданим слугою Пілсудського («генія та вождя народу») й висловив сподівання на невідкладне покарання вбивці[432].
До політизованих жалобних карнавалів долучилися газети, радіостанції та міністерство освіти. Навіть якщо не всі вони робили це так екстенсивно, як Gazeta Polska, напівофіційне видання уряду санації, саме їхні зусилля вплинули на формування нового політичного міфу про відважного Перацького, який загинув за країну. Польське радіо, наприклад, скасувало багато запланованих програм, щоб транслювати жалобні церемонії з костелів у Варшаві, Новому Сончі та інших місць. В ефірі цієї радіостанції також докладно розповідали про маршрут «жалобного потяга» і транслювали програми, в яких обговорювали вбивство та резонанс, який вони спричинили[433]. Міністр освіти видав наказ про те, щоб у кожному шкільному класі обговоренню вбивства Перацького присвятили окремий урок[434]. Першу шпальту свого номера від 19 червня Gazeta Lwowska перетворила на величезний некролог (іл. 91)[435].
Колективна ідеологічна робота над новим політичним міфом увінчалася друком книги «Броніслав Перацький: бригадний генерал, міністр внутрішніх справ, депутат Сейму, солдат, державний діяч, людина», яку наприкінці 1934 р. підготував польський Інститут державно-творчої пропаганди[436]. Перацький, на думку авторів видання, був відданим слугою вітчизни та «вождя [Пілсудського], який звільнив Польщу від поневолення»[437]. Убивство та втеча вбивці, смерть Перацького у лікарні та втрата свідомості його матері під час звістки про смерть сина, співчуття, які надходили з усього світу та жалобні церемонії у всіх польських містах, похорони та жалобні промови різних політиків — усю цю хвилюючу та сумну інформацію подали у книзі у дусі агіографічного наративу[438].
У загальному контексті такої дуже стилізованої жалоби дві провідні українські газети II Речі Посполитої — «Діло» та «Новий час» — були помітно стриманішими та фактично дистанціювалися від колективного конструювання міфу. «Діло», разом із повідомленнями про реакцію на подію інших газет, обмежилося публікацією виключно інформаційних повідомлень (про вбивство та скорботні заходи)[439]. Видання також надрукувало співчуття Української парламентарної репрезентації та повідомило про масові арешти членів ОУН, що певною мірою відволікало читачів від жалоби[440].
Водночас газета «Діло» інформувала своїх читачів про судові процеси над членами ОУН, які відбувалися на місцевому рівні. Упродовж періоду скорботи та наступних місяців відбулися три такі судові розгляди. Оскільки ці процеси вважались політичними, їхнє висвітлення у пресі мало відповідний характер. На судовому засіданні у Тернополі чотирьох членів ОУН притягли до відповідальності за вбивство поліцейських та причетність до ОУН. Статтю у «Діло» на цю тему назвали «Великий політичний процес у Тернополі. За приналежність до ОУН і вбивство постерункового»[441]. На цьому процесі двох членів ОУН засудили до страти, один дістав довічне ув’язнення, одного виправдали та звільнили з-під варти[442].
Видання «Новий час» коментувало вбивство Перацького ще менш охоче, ніж «Діло». 16 червня 1934р., наступного дня після вбивства міністра, «Новий час» віддав першу шпальту висвітленню перебігу подій одного з місцевих судових процесів над членами ОУН і не повідомив про вбивство міністра[443]. Видання дотримувалося цієї політики і в двох наступних випусках. Насамперед, там друкували повідомлення про судові процеси над членами ОУН у Станіславові та Самборі, уникаючи будь-якої згадки про загибель Перацького[444]. «Новий час» оголосив про вбивство аж 20 червня 1934-го, тобто наступного дня після похорону Перацького, тоді ж газета надрукувала і рішення уряду створити концтабір для осіб, які становлять небезпеку для держави[445].
10 липня 1934-го, майже за місяць після вбивства, Gazeta Polska надрукувала інтерв’ю з міністром юстиції Чеславом Міхалковським, у якому він повідомив громадськість, що вбивство, за даними слідства, спланували та скоїли представники ОУН; трьох осіб, причетних до вбивства, заарештовано, але вбивцю не спіймали: він утік з Польщі, попри те що влада доклала усіх зусиль для його захоплення. Імен вбивці та заарештованих людей не розголошували[446]. Інтерв’ю позбавило сумнівів того, яка саме організація відповідальна за вбивство зразкового польського патріота, державного діяча, героя та мученика. На той час польське суспільство у такій мірі перевантажили інформацією щодо усіх деталей цього злочину, що воно відчувало певну втому від усіх таких показових заходів.
13 липня 1934-го, відразу після оголошення результатів розслідування, з короткою заявою, у якій засуджувалась терористична діяльність ОУН, виступило УНДО (звернувши свою увагу і на те, що ОУН згубно впливає на українську молодь)[447]. Таку позицію УНДО засудила українська газета «Новий шлях» (Канада), назвавши її лідерів людьми, які «підписали документ, що означає оголошення війни українському революційному націоналізму та ОУН»[448].
Тільки після вбивства директора української Львівської гімназії Івана Бабія, вчиненого 25 червня 1934 р., українські газети змінили свій спосіб висвітлення діяльності ОУН. Раніше бойовики ОУН двічі вдавалися до побиття Бабія: 11 та 23 листопада 1932р.[449] Вбивство вчителя було затьмарено ще однією смертю: молодий оунівець Михайло Цар, вбивця Бабія, усвідомивши неможливість втечі, вистрілив у себе та згодом помер у лікарні. Редактори «Нового часу», які ще кілька днів тому неохоче повідомляли своїм читачам про вбивство Перацького, на вбивство вчителя відреагували інакше: статтю «Жахливий атентат» надрукували на першій шпальті (згодом друком вийшла і низка інших статей на цю тему)[450].
Про вбивство Бабія та відчайдушне самогубство його вбивці також спішно повідомила газета «Діло»[451]. Цей злочин змусив «Діло» розкритикувати ОУН та засудити її політику. Невдовзі після вбивства анонімний журналіст «Діла» писав: «Його конфлікти з молоддю, як управителя філії акад. гімназії, громадянство трактувало, як трагічне непорозуміння… коли не можна відтягнути її [молодь] від підземелля, в якому зроджується братовбивчий злочин»[452]. 5 серпня, через десять днів після вбивства Бабія, на сторінках того ж видання цей злочин засудив голова ГКЦ митрополит Шептицький. Він назвав убивць Бабія «українськими терористами» та «ворогами [українського] народу»[453]. За іншим джерелом, у відповідь на вбивство Бабія Шептицький заявив: «Якщо хочете зрадливо вбивати тих, що противляться вашій роботі, прийдеться вам убивати всіх учителів і професорів, що працюють для української молоді, всіх батьків і матерей українських дітей…»[454] Вбивство Перацького, втім, не викликало з боку Шептицького такої реакції.
Відповідно до розкладу заходів, 19 жовтня о 19:00 труну з тілом Перацького перенесли до каплиці на старому цвинтарі. Недільного ранку 20 жовтня Франциск Лісовський (єпископ з Тарнополя) відслужив поминальну службу. Окрім членів родини Перацького, на службі були присутніми: 1-й полк підгальських стрільців, представники влади та різних організацій, а також місцеві мешканці. Після поминальної відправи труну з тілом Перацького в супроводі озброєних людей, які виконували військовий марш «Ми, перша бригада» (My, Pierwsza Brygada), розмістили у військовому мавзолеї. Цього ж дня в Новому Сончі заклали наріжний камінь під майбутній Дім стрільців (Dom strzelecki), названий на честь Перацького. Закладання першого каменя освятив єпископ Лісовський, а прем’єр-міністр Зиндрам-Косцялковський виступив на заході з урочистою промовою[455]. Через місяць розпочався тривалий судовий процес над членами ОУН — організаторами вбивства Перацького.
Варшава. Перший судовий процес над членами ОУН
Під час судового процесу, який тривав з 18 листопада 1935-го по 13 січня 1936-го, дванадцятьом членам ОУН висунули обвинувачення в організації та скоєнні вбивства Перацького (або у наданні допомоги вбивці під час втечі). Повний список обвинувачених виглядав так: Степан Бандера, Дарина Гнатківська, Ярослав Карпинець, Євген Качмарський, Микола Климишин, Микола Лебедь, Іван Малюца, Богдан Підгайний, Роман Мигаль, Ярослав Рак, Яків Чорній та Катерина Зарицька. Крім того, усім їм поставили за вину «активну участь в ОУН, що прагне відокремити від польської держави її південно-східні воєводства». Саме остання стаття обвинувачення робила процес політичним, втім влада, намагаючись «продемонструвати справедливість», не мала наміру влаштовувати показовий процес. З одного боку, прокурори ретельно розслідували цей злочин та скрупульозно інформували спільноту про результати. З іншого, влада продемонструвала, що має намір рішуче діяти проти окремих осіб чи груп, які ставлять під сумнів сам факт існування польської держави та намагаються відокремити від неї частину території[456].
Варшавському судовому процесу передувало розслідування, яке тривало близько року. Під час першого дізнання (16 червня 1934-го) Бандера заперечував свою причетність до ОУН. Слідчому, який хотів проводити допит польською мовою, він сказав, що знає польську, але відповідатиме тільки українською. Через «неможливість спілкування» допит відклали до 26 червня[457]. 12 листопада 1934-го Бандера знову відкидав свою належність до ОУН. Він також запевняв, що не знає ані Лебедя, ані людину, зображену на світлині Лебедя. 16 листопада 1934 р. Бандера сказав, що не тільки не є членом ОУН, але і не має з нею нічого спільного[458]. 10 січня 1935-го Бандера заперечував, що підозрював Бачинського в інформаторстві і що віддав наказ вбити його та позбутися тіла. Проте він погодився, що знав Бачинського по Академічному домі[459]. Під час того ж допиту Бандера заперечував і те, що він знав Лемика та наказав йому вбити радянського консула, і відкидав те, що знав Мацейка та наказав йому вбити Перацького[460]. Так само Бандера заперечував десятки інших злочинних дій[461].
