інкорпорація. Імперська модель, поступово накопичуючи ресурси й досвід, не
мала іншого виходу окрім поглинення гетьманату через неможливість
функціонального співіснування із ним. З огляду на те, що в самій імперії
системні реформи були зорієнтовані, в першу чергу, на ведення експансивної
зовнішньої політики, всі зміни, котрі в цьому контексті заторкували
Гетьманщину, були скеровані на залучення її військового потенціалу для потреб
ведення імперських війн. В свою чергу, ці зміни торкаючись мілітарних
інститутів і ресурсів гетьманату, неминуче загрожували цілісності й суб’єктності
його військово-політичного устрою. Відтак, вони становили загрозу політичному
суверенітету Гетьманщини в цілому.
Підбиваючи підсумки розвитку військово-політичної системи Козацького
Гетьманату середини XVII — першої половини XVIII ст., слід зазначити, що, від
початку свого створення в ході Козацької революції, вона була структурована
для потреб ведення війни, увібравши в себе структурні риси й практики
запорозького та реєстрового козацтва, а також досвід руської шляхти. Козацьке
військо дало головні формотворчі елементи для політичної системи гетьманату,
його адміністративного й територіального устрою, командна номенклатура
козацького війська перетворилася на ієрархію державних урядів, а саме козацьке
військо стало ядром збройних сил. Структуру збройних сил вперше законодавчо
301 Распоряжение князя А.И.Шаховского о разделении малороссийских казаков на «выборных» и «подпомощников» //Киевская старина. — 1902. — №2. — С. 83-88.
131
окреслив Гадяцький трактат 1658 р. Вона мала складатися з козацького і
найманого війська, а також корпусу артилерії, з чітко встановленими джерелами
забезпечення кожної формації, верховне командування якими належало
гетьману. Ця структура в загальних рисах збереглася до кінця XVIII ст. Тривала
війна з Річчю Посполитою за суверенітет Гетьманщини, що поступово втягнула в
конфлікт довкола неї сусідні держави, продемонструвала необхідність
перебудови гетьманської армії й створенні в її структурі постійних формувань,
котрі б компенсували недоліки козацького ополчення й повстанських загонів.
Непристосованість козацького війська до ведення затяжних воєн, соціальне
розшарування та поляризація політичних інтересів призводили до поступової
втрати ним боєздатності. Значною мірою цей чинник поглибив
внутрішньополітичну кризу Гетьманщини, сприяючи її розколу на два
гетьманати в 1663 р.
Війни та політична нестабільність періоду Руїни поглибили кризу
станового козацького ополчення й пришвидшили пошуки оптимальної моделі
найманої армії. Спершу ставку було зроблено на формування частин “німецького
автораменту”, які копіювали західноєвропейські аналоги, але через свою
дороговизну, гетьмани перейшли до вербунків придунайських найманців, а
також розбудову найманого війська, спираючись на організаційно-тактичні
взірці козацького війська і місцеві людські ресурси. Переорієнтація на місцеві
організаційні моделі та ресурси дозволила гетьманам створити боєздатну
найману армію, котра стала ефективною силою у відбитті зовнішніх загроз і
надійною опорою центральної влади всередині країни. В останній чверті XVII
століття Лівобережна Гетьманщина змогла збудувати повноцінну армію, в якій
постійні професійні формування поєднувалися із станово-міліційними. За часів
правління І.Мазепи, на які припав розквіт Гетьманщини, сумарна чисельність
армії становила близько 35 000 — 40 000 чоловік (в тому числі близько 7 000 —
10 000 компанійців і сердюків). Враховуючи високий ступінь мілітаризації
суспільного устрою Гетьманщини існуючі збройні сили були цілком
боєздатними й ефективними з огляду на воєнну ситуацію в регіоні.
132
Водночас сформована військово-політична модель гетьманату до певної
міри стала заручницею суспільно-політичної стабілізації, що запанувала з
останньої чверті XVII століття. Гетьманщина отримала військову й зовнішню
протекцію Московської держави, а старшинська еліта уклала своєрідний пакт
про ненапад із Кремлем та власними виборними гетьманами. Згідно політичної
моделі, що усталилася після завершення Руїни, гетьмани в обмін на досить
значні владні прерогативи зрікалися прагнень до абсолютизації своєї влади й
отримували право на утримання відносно невеликого найманого війська.
Козацька республіка продовжувала порядкувати становою, за своїм характером
армією, заснованою на обов’язку військової служби козацької верстви,
структурованою за територіальним принципом й фінансованою за рахунок
місцевих бюджетів. Наявність величезного резерву неосвоєних чи слабко
заселених земель дозволяло доволі справно утримувати козацьке ополчення на
засадах ленної системи, котре залишалося ядром армії. Водночас це не
створювало для держави критичної необхідності встановлення монополії на
насильство й контролю над обігом людських ресурсів для поповнення війська, як
це було на Заході Європи. Протистояння зі східними арміям витворило
специфічну тактику й стратегію, поділ війська, в якому первісно переважала
піхота, яка, однак не була головною дієвою силою на полях битв, поступаючись
кавалерії, й не потребували постійного розвитку й модернізації військової
інфраструктури та вдосконалення фортифікацій. Ця модель цілком
узгоджувалася з моделлю Козацького Гетьманату й в цілому справно
функціонувала в умовах ведення наступальних і оборонних війн на Півдні кінця
XVII ст.
Велика Північна війна 1700-1721 рр. та зростання могутності Росії,
задіяність козацького війська на нових фронтах супроти незнаних доти
супротивників і форм ведення війни, порушили цю крихку рівновагу, на яку
козацькі еліти не мали адекватної й своєчасної відповіді. Вступ Гетьманщини в
Північну війну на боці Росії, початок модернізаційних реформ Петра І, котрі
припали на початок XVIIІ ст., змінили ситуацію кардинальним чином.
133
Російський уряд прагнув тіснішої інтеграції та реформування військових
інститутів Гетьманату, що відтак ставило під загрозу й політичний устрій і
прерогативи козацької еліти. Лише антимосковський виступ Івана Мазепи у
1708-1709 рр., послідовний опір імперському централізму його наступників,
внутрішні проблеми імперії та невизначеність її курсу щодо автономії
Гетьманщини на деякий час відклали справу її інкорпорації.
134
РОЗДІЛ 3. КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО
Козацьке військо було організаційним ядром збройних сил Гетьманщини. Воно
являло собою ополчення представників козацького стану, організоване за
територіальним принципом. Час існування станових військових контингентів у
європейських арміях, починаючи з рубежу XV — XVI ст., поступово добігав
свого завершення, що було пов’язане із соціальним та матеріальним
розшаруванням рицарських страт і втратою ними монополії у військовій справі
внаслідок розвитку нових воєнних технологій. Ці процеси мали свою
регіональну специфіку: якщо на Заході Європи роль рицарських, а також міських
і земельних ополчень істотно зменшилася, то на Сході (в Османській імперії та
Московському царстві), де їхнім головним бенефіціаром і розпорядником
виступала держава, вони зберегли свою боєздатність і активно
використовувалися у війнах302. У випадку Гетьманщини варто враховувати, що
власне саме козацтво на середину XVII ст. ще не перетворилося на повноцінний
стан, наділений набором прав, привілеїв та обов’язків у рамках загальної
організації суспільства. Лави козацтва поповнилися в період Хмельниччини
вихідцями з різних соціальних груп і навіть наприкінці XVII ст., коли процес
витворення стану ввійшов у завершальну стадію, саме козацтво, як спільнота,
продовжувало зберігати гетерогенну структуру. Козацький стан не був
монолітною соціальною групою, об’єднавши в своїх рамках декілька різних за
походженням і юридичним статусом військово-служилих корпорацій. Частина з
302 Пенской В. От лука к мушкету. Вооруженные силы Российского государства во 2-й половине XV — XVII вв.: проблемы развития. — Белгород, 2008. — С. 86-90, 99-103; Ostapchuk V. The Trouble with Timars: An Excursion into a Seventeenth-Century Documentary Landscape // Ottoman War and Peace. Studies in Honor of Virginia H. Aksan. — Brill, 2020. — P. 35-62; Soyudoğa M. The Fall of Icarus: the Paradox of the Ottoman Centralization and the Abstraction of Timars //Turkish historical review. — 2017. — Nr.8. — P. 174-200.
135
них походила з колишніх замкових і магнатських слуг, якими були густо
населені прикордонні Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства, інші
були нащадками реєстрових козаків, що служили в коронній армії, решта ж
утворилася вже в ході Козацької революції, увібравши в себе покозачених селян і
міщан, запорожців та ін. Важливим є те, що різниця в правовому та соціальному
статусі кожної з цих груп визначалася, в першу чергу, характером їх військових
обов’язків. Тому структурний аналіз козацького війська, як військового
організму, неможливий без аналізу соціальної специфіки тих військово-
служилих груп, які творили його основу.
3.1. Структура війська
Характер козацького війська істотним чином змінився внаслідок великого
повстання 1648 р., коли до нього долучилася велика маса покозачених, а саме
повстання охопило величезну територію, котра до цього не була долучена до
реєстрових козацьких формувань і теренів Запорозького Коша. При цьому,
устроєва модель організації козацької армії на перших порах не зазанала
істотних змін. В її основу було покладено полково-сотенний принцип військово-
територіальної організації, що вже існував у реєстровому війську від 1625 р.
Істотно змінилися лише масштаби: полків стало більше, а в самих полках зросла
кількість сотень і чисельність козаків. В деяких регіонах новостворені військово-
територіальні одиниці виникали на основі старих військово-служилих
корпорацій (бояр, замкових слуг і козаків), приписаних до замкових округів,
ленних володінь шляхти й магнатів-осадників. Частина цих анклавів не зникла в
ході революції, а зберегла свій окремішній статус у межах козацького стану на
рівні дрібних локальних привілеїв. В основу військової організації козацтва, як
новоспеченого лицарського стану, було покладено територіальний принцип
організації військових (полки, сотні й курені) і політичних інститутів (полкові й
сотенні ради), що виразно нагадувало територіальний принцип організації
136
військових і політичних інституцій шляхти Речі Посполитої (посполите рушення
та сеймики).
Організаційну впорядкованість військо зберігало тільки під час воєнних
дій, періодично розпускаючись по домівках, аби дати можливість козакам
підтримувати в належному стані своє господарство, що було головним джерелом
