Не вдалося Тохтамишу й відновити свій вплив над землями, що перебували під владою Великого князівства Литовського, на яких діяв кондомініум. Київський князь Володимир не повернув на свої монети тамгу Джучидів. Не було її і на чернігово-сіверських та подільських грошах. Узагалі ситуація на західних кордонах Золотої Орди у 1380-х рр. ставала дедалі більш загрозливою. Так Подільське князівство потрапило в політичну орбіту Угорського королівства, хоча при цьому фактично не розривало і з Литвою. Проголошення ж великого князя литовського Ягайла Ольгердовича польським королем і об’єднання під його скіпетром таких двох держав, як Польща і Велике князівство Литовське (Кревська унія 1385 р.), взагалі могло змінити баланс сил у Центрально-Східній Європі. Яскравим прикладом слабкості влади Тохтамиша на заході стала втеча з Сарая Василія Дмитровича. Цей князь, син Дмитра Донського, з 1384 р. перебував в ординській столиці заручником. 1386 р. Василій, побоюючись за своє життя, залишає Сарай. Оскільки прямо додому шлях був небезпечним, то князь рушив у західному напрямку: «в Подільську землю, Волохи, до Петра воєводи». Отже, бачимо, що за Дніпром ханської влади не було.
Однією з причин, що сприяла перемозі Генуї і постійності західного кордону, стало те, що Золота Орда розпочала війну з середньоазійською державою відомого завойовника Тимура-Тамерлана — Мавераннахром. Боротьба розгорнулася за два економічно розвинутих регіони — Хорезм і Закавказзя, а через них і за Великий Шовковий шлях. Відповідно існувало і два «фронти» — Середньо-азійський і Закавказький. Ця війна коштувала улусу Джучи великих мобілізаційних зусиль, і врешті-решт саме це протистояння з іншим нащадком Монгольської імперії стало для Золотої Орди фатальним. Г. Федоров-Давидов стверджував, що саме аристократія західних улусів виступала головним підбурювачем конфлікту. Якщо це так, то поясненням тут якраз можуть служити територіальні втрати в Європі, яких зазнала держава в період «зам’ятні». Затиснуті з одного боку Великим князівством Литовським, а з іншого — Генуезькою республікою, оглани й еміри шукали нових можливостей отримати прибутки. Узагалі бажання еліти жити за високими стандартами за умов зменшення доходів є типовим. Проте відсутність таких можливостей позначається зазвичай не на скороченні власних потреб, а на інтенсивнішій експлуатації населення і зовнішній агресії. Так, на зламі XIII—XIV ст. хвиля завоювань, дійшовши крайніх західних меж, зупинилася і повернула назад спочатку на Кавказ, а потім у глиб країни у вигляді громадянської війни. От і тепер державі довелося пережити дещо подібне.
1385—1389 рр. війська Золотої Орди здійснили кілька вторгнень до Закавказзя і південного Хорезму. Спочатку успіх сприяв Тохтамишу. Але останнє слово виявилося за Тамерланом, який спромігся відтіснити ординців на обох фронтах. У цих походах підрозділи з крила Мувала діяли на кавказькому театрі. На два роки в протистоянні двох імперій настало затишшя. Тимур наводив лад як у своїх постраждалих від війни областях, так і в наново завойованих. Що ж до Тохтамиша, то він знову зіткнувся з протистоянням усередині держави. Правитель крила Мувала Бек-Булат виступив проти хана й навіть почав карбувати власну монету. Взагалі, для сучасників володіння Бек-Булата чітко асоціювалися, як це видно з джерела — «Житія Стефана Пермського», з Мамаєвою Ордою. В принципі, в «сепаратизмі» аристократії цієї області немає нічого дивного, адже після втрати Кавказу і Хорезму терени-донори золотоординської економіки залишилися якраз по Волзі й далі на захід. Отже, крило Мувала набуло ще більшого економічного домінування над центром. За таких обставин фактично йшлося про відновлення політичних позицій крила часів Ногая. Відсутність у джерелах повідомлень про військові дії між Тохтамишем і Бек-Булатом, як і продовження карбувати останнім монети, вказують на укладення якоїсь взаємовигідної угоди.
У лютому 1391 р. Тамерлан рушив на Золоту Орду, обравши шлях через річку Яїк (Урал). Цей похід виявився для Тохтамиша цілком неочікуваним. Він лише на початку квітня дізнався про рух супротивника. Хан оголосив мобілізацію в усіх областях. Паралельно з цим до Тимура було вислано посольство з пропозиціями миру. У воєнному плані Тохтамиш сподівався зупинити Тимура на Яїку. Проте мавераннахрці встигли підійти раніше, ніж зібралися всі сили ординців, і без втрат перейшли річку. Затримка передусім стосувалася частини вояків із крила Мувала. Так, Бек-Булат і його темники Бек-Ярик, Таш-Тимур і Актау приєдналися до хана вчасно, принаймні вони взяли участь у битві. У той же час син Мамая, який ішов з-під Азова, запізнився. Не знайшовши Тохтамиша, він, зіткнувшись із головними силами Тимура, був розбитий і пораненим потрапив у полон. Генеральна битва сталася на річці Кондурче. Вона розпочалася 18 червня 1391 р. Довгий час військове щастя коливалося, але врешті-решт дісталося Тимуру. Ординське військо зазнало поразки й було розсіяне. Однією з причин такої ситуації міг стати відступ Бек-Булата, якого пізніше Тохтамиш звинувачував у зраді. Сам хан із малим загоном утік на північ. Що стосується Тимура, то він не став іти на Сарай, а після недовгого переслідування супротивника повернув додому.
Поразка на Кондурче відкрила шлюзи нової громадянської війни. Згідно з єгипетським джерелом, «еміри вирушили в прикордонні області й утвердилися там». Отже, почала повторюватися ситуація 1362 р. Бек-Булат, зберігши відступом частину власних сил, виступає проти Тохтамиша. Цей оглан захопив Сарай і оголосив себе ханом. Він навіть почав карбувати власну монету в новому статусі, з іменем «султан Бек П(Б)улад(т) хан». Важливим здобутком оглана стало захоплення частини двору хана. Можливо, саме цим слід пояснити втечу до Москви трьох емірів, які походили з двірських. Принаймні один із них був постільничий.
Проте Тохтамиш зміг доволі швидко зібрати військо і вибити Бек-Булата зі столиці. Хан не зупинився на цьому, а почав переслідувати суперника. Бек-Булат відступив до Криму й зачинився в Солхаті. Тоді Тохтамиш узяв місто в облогу. Але в цей час інший претендент на стол Тимур-Кутлук, користуючись відсутністю правителя, також захоплює Сарай. Тохтамиш знімає облогу й поспішає визволяти столицю. Йому вдається вигнати конкурента. Ці події мали місце восени 1391 р. Наступного 1392 р. Тохтамиш поновлює наступ на Бек-Булата. Як і минулого року, хан заганяє суперника до кримського Солхата. Проте цього року облога велася успішніше й місто впало. Уже 1393 р. Тохтамиш відновлює владу по всій Золотій Орді, за винятком хіба що деяких східних теренів. Певна частина ординців утекла й до Великого князівства Литовського. Так що, згідно з джерелами, влітку 1393 р. військо литовського князя Вітовта Кейстутовича складалося з «Литви, ляхів, Русі й татар».
Після 1393 р. Тохтамиш відновлює контакти з цілою низкою країн. Причому передусім ішлося про держави, доступ до яких відбувався через західні улуси: Велике князівство Литовське, Єгипет і Османи. Також робляться спроби за рахунок сусідів поповнити бюджет Золотої Орди. Так Тохтамиш звернувся до Ягайла: «Што межи твоее земле суть кня[же]ния, волости давали виходь Белои Орде, то намъ наше дайте». Тут залишається відкритим питання, про які саме волості йшла мова. Також невідомою є реакція Ягайла. Того ж року хан відступив низку князівств Василію Івановичу Московському за чималу суму грошей. Паралельно з прямим пошуком грошей Тохтамиш сприяв розвитку торгівлі. Наприклад, у листі до Ягайла він писав: «што било межи насъ какъ здавна гостемъ путь чистъ и вашимъ и нашимъ торговцемъ, без приимъ, без пакости всякому ч[е]л[о]в[е]ку, и чорнимъ людемъ промьслъ». Те, що в наступних боях із Тимуром Тохтамиш спромігся виставити численне й добре організоване військо, свідчить про те, що хану вдалося загалом відновити нормальне життя в державі. Одним із засобів цього були владні поступки, здійснені ханом.
Ідеться передовсім про крило Мувала. На сьогодні відомі монети еміра Таш-Тимура, карбовані в Криму приблизно в 1394—1395 рр. Таш-Тимур титулується на них як: «султан справедливий», «султан Таш-Тимур хан». Тут мається на увазі не черговий повсталий Джучида. Беручи до увагу місце Криму в політиці країн, про це обов’язково залишилася б інформація в якомусь джерелі. Вочевидь, хан був змушений віддати частину влади західній аристократії та дозволити мати співправителя-«хана» в особі Таш-Тимура. Адже, врешті, нещодавня перемога над Бек-Булатом була здобута головно за рахунок привертання на свій бік емірів. Але повністю усунути слабкість і децентралізацію країни Тохтамиш не зміг. Так, Тимур у листі до османського правителя Баязида II, написаного в березні 1395 р., вихвалявся, що частина підданих хана, лише почувши про наступ Тимура на Грузію 1394 р., почала шукати захисту в кримських чорноморських містах. Більше того, за інформацією правителя Мавераннахру, і сам Тохтамиш «збирався перейти річку Узі (Дніпро) і йти в бік укріплених міст на узбережжі моря Кафа (Чорного моря)». Зрозуміло, що Тимур міг перебільшувати реакцію супротивника на свої кроки. Проте в його листі бачимо і відгомін внутрішніх проблем Золотої Орди.
Тохтамиш недарма розпочав перемовини з Тимуром. Хан був просто не готовий до повноцінної війни з Мавераннахром. Зрозуміла й паніка в частині еліти Джучидів. Адже вже після початку наступу Тимура в поволзьких районах у вересні 1394 р. спалахнула чергова кривава усобиця. Літопис так називає учасників конфлікту: «В Орді Тохтамишевій між великих князів його татарських». На Волзі відбулася битва, в якій загинуло «багато князів і татар». За таких умов є доволі реальною ймовірність намірів Тохтамиша сховатися за стіни генуезських міст. Нестабільна ситуація для Тохтамиша залишалася й на західному кордоні (ідеться про татар улусу Ногая). На початку 1390-х рр. ці кочовики знову зайняли південне Поділля до Дніпра. Причому їхні відносини з Золотою Ордою не були дружніми. Шереф ад-Дін Йезді та Нізам ад-Дін Шамі писали, що тут розташовувався улус Хурмадая, ворожого до золотоординців. Причиною ворожості могло стати намагання Джучидів повернути її під свою владу, бо агресивність з боку ногайських емірів щодо ординців є сумнівною. На нашу думку, головна активність цих емірів була спрямована до Молдови, Польщі й Литви. Так, 6 січня 1395 р. господар Стефан І Молдавський підписав угоду з Ягайлом. У ній зазначено, що турки й татари є ворогами Польщі, а Стефан готовий проти них допомагати.
Походи Тамерлана і ярлик Тохтамиша
1394 р. спалахнула нова військова кампанія між Золотою Ордою і Мавераннахром. Бої відбувалися на Кавказі. У середині квітня 1395 р. у генеральній битві на річці Терек військо Золотої Орди зазнало нищівної поразки. Проте чимало чамбулів (увесь правий фланг), очолені Таш-Тимуром і кількома емірами, відступили до Азова й далі розійшлися по своїх «українських» улусах. Сам Тохтамиш також із великими військовими силами пішов до Сарая. Тамерлан, пам’ятаючи з 1391 р., як швидко Джучиди відновлюють свої сили, вирішив максимально послабити Золоту Орду, піддавши її нищівному грабунку й розоренню. Те, що ординські міста не мали укріплень, за цих умов справило не найкращий вплив. Фактично перед Тамерланом не було перешкод, а золотоординське населення могло врятуватися тільки втечею. З іншого боку, ні Тохтамиш, ні ординська аристократія явно не вірили в можливість Тамерлана опанувати всі золотоординські терени. Це видно і з того, що не було зроблено спроб об’єднати крила. І хан, і його еміри просто відступили у віддалені від Тамерлана області держави. Але середньо-азійський полководець мав свій план.
