Куратори Сташинського ретельно придивлялися до його нареченої. Чекіста, який супроводжував пару на прогулянки й закупи, цікавили враження дівчини від Москви й радянського життя загалом. Він питав її думку про все. Інґе не сказали, хто цей чоловік, але здогадатися було неважко — кадебіст ходив з ними скрізь, як тінь. Вона цілком добре грала роль захопленої туристки, але час від часу питала Богдана, чи треба виказувати обізнаність щодо якоїсь конкретної деталі. КДБ стежило за парою і поза тим. Богдан помітив, що їхні речі в готелі обшукували. Він також підозрював, що в кімнаті готелю «Москва», куди чекісти переселили їх з «України», стоять «жучки»[166].
Богдан з Інґе провели в Радянському Союзі два місяці, переважно в Москві. На два тижні вони з’їздили в Ленінград. За кілька днів після їхнього приїзду в Москву Хрущов пообіцяв догнати й перегнати Сполучені Штати. Він порівнював цифри промислового виробництва в СРСР і США, це вважалося головним показником економічного розвитку країни. У 1953—1959 роках, зазначив генсек, виробництво чавуну й сталі збільшилося в СРСР на 57 відсотків, а в Америці впало на 16. Судячи з гордості за таке «досягнення», Радянський Союз застряг у довоєнних світоглядних кліше.
Хрущов, однак, бачив у рекордних цифрах свідчення радянської переваги. Запуск супутника та інші успіхи в освоєнні космосу дозволяли говорити, що СРСР виграє технологічні перегони зі Сполученими Штатами. Саме цим у липні 1959-го бив Хрущов опонента на «кухонних дебатах» з віце-президентом Ричардом Ніксоном, який приїхав у Москву відкривати американську виставку. Дискусія відбулася прямо в експозиції, на кухні, обладнаній найновішою американською побутовою технікою. Хрущов сказав Ніксону, що Радянський Союз випереджає США в розвитку технологій, а у виробництві споживчих товарів наздожене конкурента за сім років. Цю розмову не раз показали по телевізору в США і один раз пізно вночі в СРСР[167].
Навряд чи Інґе чула про кухонні дебати, які відбулися за півроку до її приїзду в Москву. Але немає сумнівів, що дівчина не вірила Хрущову. Інґе вразило побачене в Радянському Союзі. Наодинці з Богданом вона завважувала разючий контраст між офіційними заявами й реаліями радянського життя. На початку їхніх стосунків Богдан силкувався захистити радянську лінію, але тепер у нього закінчилися аргументи. Порожні полиці московських магазинів і довжелезні черги за найпростішими товарами говорили самі за себе. Москва поступалася не тільки Західному Берліну, де працювала Інґе, а й Східній Німеччині, де вона жила. Дівчина сказала Богданові, що дивується, як такий розумний чоловік міг купитися на радянську пропаганду. «Як це можливо, що ти сам собою ніби розумна людина і все ж таки такий дурний? Подивись навкруги, — казала вона йому, — все не так, як ти вбив собі в голову». Вона мала слушність.
Перед тим як дозволити Сташинському розповісти Інґе про свою роботу на КДБ, начальство востаннє спробувало переконати його кинути дівчину. З Богданом поговорив полковник Георгій Іщенко, начальник відділу по роботі з еміграцією в управлінні зовнішньої розвідки. Вони зустрілися в номері готелю «Москва», куди мали заселитися Богдан з Інґе. Іщенко поцікався, чи досі Богдан хоче одружитися з цією дівчиною, і застеріг, щоб тому не довелося пошкодувати про своє рішення в майбутньому. Потім полковник сказав, що тепер Богдан може поговорити з Інґе про свою (а в перспективі і її) роботу в КДБ. Іщенко запропонував Богдану поговорити з Інґе в цій самій кімнаті, де вони зараз розмовляють, тут мовляв, нема прослушки. Богдан же знав, що там є жучки. Потім він скаже начальству, що розмова відбулася в іншому місці: він обережно увів Інґе в курс справи, і дівчина готова йому допомагати. На вулиці, де їх не могли підслухати, Богдан попередив Інґе, що вона вже знає «це»[168].
Згода Інґе на співпрацю з КДБ, про що Богдан доповів начальству в кінці лютого, мала відкрити шлях до повернення у Східний Берлін й одруження. Але затримки їх виснажували. КДБ веліло повернути вже куплені було квитки на Берлін і продовжило термін дії виїзних віз. Пара почала нервуватися. Невже КДБ щось запідозрив?.. За наполяганням Інґе Богдан вирішив поїхати з Москви без згоди комітету. Але щойно він зайнявся авіаквитками, як їм дали дозвіл на виїзд. Чекісти не хотіли, щоб важливий агент лишився незадоволений або розчарований. Йому дозволили виїхати до Берліна й одружитися[169].
Богдан з Інґе повернулися до Берліна 9 березня 1960 року, провівши в СРСР два місяці. Вони прекрасно зіграли роль і досягли своїх цілей. Весілля відбулося 23 квітня 1960 року. Вони зареєстрували шлюб у центральному бюро Східного Берліна, а потім, наперекір КДБ і таємно від Богданового начальства, обвінчалися в євангелістській Церкві Голготи на Борзігштрасе — готичному соборі кінця ХІХ століття, який дивом вцілів під час війни. На святковому обіді Інґе була у білому весільному платті й фаті. Богдан — у чорному костюмі, білій сорочці з білою краваткою. На фотографіях за весільним столом пара має задоволений вигляд, але без надмірної радості. Інґе випадково заплющила очі, ніби згадуючи напружені події останніх кількох місяців. Богдан дивиться прямо в камеру і має радше спокійний і впевнений, ніж щасливий вигляд. У Москві начальство веліло йому йти на релігійну церемонію, тільки якщо відмову категорично не сприймуть нові родичі. Але він навіть не намагався відмовити Інґе від церковного вінчання. «Я хотів, щоб усе було, як має бути, — згадував він. — Крім того, це сподобалося б моїм релігійним батькам». У Сташинського з’являлося дедалі більше секретів від начальства…[170]
20. Шпигунська дуель
Подружжя Сташинських-Леманів виїхало з Берліна до Москви 9 травня 1960 року, на п’ятнадцяту річницю радянської перемоги над нацистами. Вони зробили зупинку у Варшаві. Родичам Інґе молодята сказали, що житимуть саме там. Тамтешній оперативник дав Богдану польські поштівки, марки і список цін на продукти й товари. Тринадцятирічний брат Інґе просив прислати листівок і марок. Ціни були потрібні, щоб писати родичам Інґе про життя у Варшаві. КДБ видало подружжю поштову адресу у Варшаві, звідти листи переправляли до Москви. Листи в Берлін йшли в конвертах з варшавськими марками. Родичам вони сказали, що повернуться через рік[171].
На Білоруському вокзалі в Москві їх зустрів всюдисущий і підкреслено ввічливий Аркадій Фабрічніков. Він же познайомив їх із новим куратором — Сергієм Борисовичем Саркісовим. КДБ навіть виділило їм квартиру, але цей подарунок Інґе не вразив. Квартира була в новому, щойно зведеному будинку — ні дороги, ні тротуарів прокласти ще не встигли. В погану погоду чисти додому не доберешся. Ремонт у квартирі якістю не відзначався: щілини в паркеті і між кахлями у ванній, підлоги нерівні — все хитається, сантехніку встановлено абияк, кухонні двері клинить, вікна не закриваються, під час дощу стеля намокає. До того ж Інґе ненавиділа радянські шпалери. «Від шпалер у Росії голова обертом іде», — згадуватиме вона. Екстер’єр вганяв у депресію не менше за інтер’єр. Між сходами валялося сміття й об’їдки, скрізь лушпиння від зернят, ніхто навіть не намагався прибирати спільний простір. Здавалося, що у всіх сусідів є коти, і вночі вони хором починають нявчати так, що не заснеш. А як не коти, то самі сусіди по вечорах починали сваритися так, що люстра хиталася. Життя перетворилося на безкінечний кошмар і терпіння в Інґе закінчувалося. Вона не приховувала свого розчарування ні від Богдана, ні від його начальства. Керівництво намагалося якось зарадити ситуації, і Сташинському виділили іншу квартиру в хорошому районі ближче до центра, але загального ставлення Інґе до радянського життя це вже змінити не могло — надто пізно[172].
Інґе не хотіла їхати в СРСР і те, як їх там прийняли, її не вразило. Насправді її чекав шок. Ще на вокзалі Варшаві по дорозі в Москву дівчину охопило відчуття, що вона потрапила в пастку, що її зрадили і продали в неволю. В Москві це відчуття тільки загострилося. Їй показали шедеври дореволюційної архітектури, вона побачила розкіш московського метро, але була вражена контрастом між красотою будинків і убогим одягом людей. Бідні жінки в хустках, безформенних пальтах, валянках, які тягнуть торби з хлібом назавжди врізалися в її пам’ять. На вулицях було багато п’яних, вони заходили погрітися в під’їзди будинків, або й валялися при холоді на вулицях. В плані чистоти радянська столиця справляла жахливе враження. Смітники були переповнені і завжди брудні, хоч не підходь до них. Люди смітили і плювали скрізь. Вона назвала громадські туалети «трагедією»: іноді це була просто яма в землі, наповнена фекаліями. «Про туалети мені й згадувати не хочеться. Жахливо!» — згодом розповідатиме вона журналісту. Намагання чекістів сподобатися їй, зробити так, що вона оцінила Москву і радянське життя, були марні. І Аркадій Фабрічніков, якого вона знала під іменем «Александр», і його дружина (або жінка, яка видавала себе за його дружину, Інґе назвала її «німцененависницею»), здалися їй претензійними. На розкішній вечері в ресторані, куди запросили Богдана й Інґе, дружина Фабрічнікова навіть не доторкнулася до ікри та інших делікатесів, бо, мовляв, російські жінки багато їдять і тому схильні до зайвої ваги. Інґе не подобалося нічого. Навіть московські діти здавалися їх некрасивими. Вона постійно була не в настрої і часто плакала[173].
У Москві подружжя зустрілося з новим куратором-чекістом. Сташинського перевели в інший відділ. Життя під егідою еміграційного відділу закінчилося, його чекав статус нелегала. Новим найвищим начальником Сташинського став генерал Віталій Павлов, шеф відділу нелегальних операцій. Під час війни він працював під дипломатичним прикриттям у Сполучених Штатах і в Канаді, а 1945 року його вислали з Оттави внаслідок одного з перших шпигунських скандалів холодної війни — на Захід утік шифрувальник радянського посольства в Оттаві Ігор Гузенко. Він вийшов з посольства прямо на очах Павлова і виніс сотні документів радянської військової розвідки, які розкривали атомний шпіонаж СРСР у Сполучених Штатах та методи засилання нелегальної резидентури. «Справа Гузенка», як її назвали на Заході, не зруйнувала кар’єрних перспектив Павлова. Прямої відповідальності за провал він не ніс, крім того, мав впливово покровителя в особі Олександра Короткова — короля нелегалів.
Заступником Павлова був генерал Володимир Баришніков, до червня 1958 року — друга людина в Карлсхорсті. Саме при ньому Сташинський ліквідував Лева Ребета. Тепер Баришніков мав наглядати за підготовкою Сташинського в Москві. Безпосередньо за підготовку відповідав Сергій Саркісов, молодий чекіст, років трохи за тридцять. Він був однофамільцем і можливо родичем полковника Рафаеля Саркісова, сумнозвісного начальника особистої охорони Берії, який, крім усього іншого, постачав наркому дівчат і жінок, яким не пощастило потрапити наркому на око на московських вулицях. Слідом за Берією 1953 року арештували й Саркісова, йому дали десять років таборів. За кілька місяців до приїзду Сташинського у столицю його випустили. Поза відділом нелегальних операцій про Саркісова ніхто достеменно не знав: чи родич він охоронцеві Берії — невідомо[174].
