Такий задум мав певну німецьку підтримку. Деякі німецькі політики та офіцери війська вважали, що Україна зможе знову стати тим, чим була в часі війни — бар’єром проти большевизму і способом на те, аби тримати Польщу малою, слабкою і залежною. Вільгельм зустрівся із представниками Скоропадського та офіцерами німецького генерального штабу у Відні в березні 1921 року. Німецькі офіцери запропонували перетворити Загальну Українську Раду (організацію засновану Вільгельмом у Відні) у прото-уряд. Вони давали виразні натяки на те, що Німеччина підтримуватиме рух за створення незалежної України[169].
Вільгельм повернувся під світло театральних прожекторів, яке, схоже, не вмів із будь-ким ділити. Він потребував батьківських постатей, людей, яких можна було б імітувати та обожнювати, але, крім того, він прагнув бути хвацьким молодим чоловіком на чолі ситуації. Гордий і заздрісний Скоропадський не мав чіткого уявлення, як заспокоїти свого молодшого союзника. Вільгельм порвав із Скоропадським у квітні 1921 року. Він дійшов до хибного переконання, що послідовники Скоропадського мали таємну підтримку Польщі. Він стверджував — можливо, щиро, — що монархізм Скоропадського видається йому недостатньо демократичним. Вільгельм вважав, що король буде потрібним до тієї миті, коли можна буде встановити волю народу. Звісно, Вільгельм думав, що, отримавши таку нагоду, український народ проголосить його своїм королем. Таким чином ці двоє чоловіків знову були супротивниками.
Тієї весни і літа 1921 року українські патріоти, у яких було мало підстав для надії, хапалися за кожну соломинку. Вільгельм і Скоропадський представляли дві українські монархії: розхристаний Гетьманат недавньоминулої дійсности і химерне габсбурзьке володіння мрій. Українські ветерани всіх програних воєн ширили Віднем чутки про примирення двох претендентів: Вільгельм мав начебто одружитися з донькою Скоропадського і заснувати українську династію. Ті, що знали Вільгельма, усвідомлювали малоймовірність такого шлюбу. Хоча в певному сенсі у Вільгельма й була українська дівчина, найближчим його товаришем залишався його секретар Едуард Ларищенко. На переконання австрійської поліції, саме Едуард відігравав «провідну роль» у монархістській пропаганді, що висувала Вільгельма королем України.
Тепер Вільгельм, схоже, не знав, як діяти далі. Він мав свою Українську Загальну Раду і заснував організацію ветеранів. Та чи був це жест, спрямований у майбутнє, чи в минуле? Він писав друзям в еміграції і говорив про поселення у Сполучених Штатах. Відлучення від усіх колишніх наставників збудило у ньому непевність щодо свого шляху[170].
На Вільгельмове щастя, в українській політиці ніщо не працювало краще, ніж бунт; 1921 року, його відмова взаємодіяти з Польщею принесла йому нову популярність серед українців. Як і очікував Вільгельм, Польща розчарувала солдатів своєї української союзниці, Української Народної Республіки. За остаточним мирним договором по польсько-большевицькій війні, укладеним у Ризі в березні 1921 року, Польща поділила українську територію із совєтами, полишивши українських солдатів, які боронили Варшаву, в таборах ув’язнення. У своїй скруті численні з цих солдатів згадали Вільгельма, який тепер видавався політичним мислителем із реалістичним мисленням і здатністю дивитися вперед. Можливо, Вільгельм справді був тією людиною, що могла б відмити їх від плями союзу з Польщею і привести до перемоги в новій війні з большевиками.
У квітні 1921 року український інтелектуал Євген Чикаленко розробив слушне ідеологічне обґрунтування для коронації Вільгельма на короля України. Фіаско останніх років, писав Чикаленко в українській еміграційній газеті «Воля», продемонстрували, що українці неспроможні продукувати власних чільників. Він зазначив, що українську столицю Київ та пов’язану з нею середньовічну цивілізацію заснували скандинавські вікінги, традиційно знані як «варяги». Тепер, вважав він, Україні потрібен був новий чужоземний правитель, новий «варяг», що заснував би нову правлячу династію. Кожен читач допису розумів, що династією цією мали бути Габсбурги, а варягом — Вільгельм.
Снували чутки про Габсбурзьку Україну. Тут могла народитися нова династія. Україна стала б батьківщиною для безбатченків, а Вільгельм компенсував би своє відчуження від польської родини, заснувавши українську її лінію. Вільгельм мав надію, підтримку й мету — незалежну українську монархію. Усі інші українські чільники зазнали невдачі: може, йому після всіх розчарувань судилось досягти успіху[171].
Для цього йому був потрібен лише сильний спонсор. Якусь яскраву мить здавалося, що ним може стати відновлений на габсбурзьких престолах цісар Карл.
Як очікуване відлуння, не зовсім минуле і не зовсім майбутнє, ім’я Габсбургів усе ще хвилювало чільників цієї нової Європи республік — чи то як обіцянка, чи як погроза. Численні з тих, що навесні 1921 року уявляли Вільгельма правителем габсбурзької України, також очікували габсбурзької реставрації в центральній Європі загалом. Надія ця покладалася на нещодавно скинутого цісаря Карпа. Він був у доброму здоров’ї, все ще повний амбіцій та завзяття, і до того ж ніколи формально не зрікався жодного з тронів Габсбургів. Зі свого швейцарського екзилю він розважав не так над тим, варто чи ні поновити себе на цих тронах, як над тим, із якого трону почати. Найочевидніша відповідь — Австрія — стала республікою. її конституція забороняла відновлення монархії, та ще й не дозволяла Габсбургам, які не зреклися претензій на наступництво, в’їжджати в межі країни. Тоді Карл звернув свої думки до Угорщини, яка все ще була королівством — королівством, що, здавалося, все ще чекало на свого короля.
На свій крок Карл зважився у березні 1921 року. Залишивши родину у Швейцарії, він вирушив до Страсбурга у Франції. Там його зустрів спільник, який надав йому залізничний квиток та іспанський паспорт. У Страсну п’ятницю одягнений у простий костюм і озброєний тростиною Карл зайняв місце у Віденському експресі. Наступного дня на Вестбангофі його зустрів ще один спільник. Разом вони таксівкою вирушили до віденського помешкання. Свою тростину Карл залишив у машині. Поки віденська поліція встановила особу її власника, він уже перетнув угорський кордон.
Владу в Будапешті регентом тримав адмірал Міклош Горті — чоловік, який завдячував Габсбургам усім. Він обплив навколо світу за наказами ерцгерцога Максимільяна, служив ад’ютантом при цісареві Франці-Йосифові й плавав до Іспанії з ерцгерцогом Штефаном. Під час бунту на флоті 1918 року Штефан порадив Карпові підняти Горті, тоді ще капітана, до звання адмірала й поставити на командування цілого габсбурзького флоту. Карл послухав поради. Після того, як поразка знищила Габсбурзьку монархію, Горті повернувся до своєї рідної Угорщини. Тепер, у ролі угорського регента, він був щедрим до чоловіка, який колись був його володарем І створив його кар’єру. Горті пообіцяв, що поновить Карпа на угорському троні.
Великодньої неділі 1921 року Карл досяг королівського палацу в Будапешті, де його прийняв Горті. Та привітання було не таким, на яке сподівався Карл. «Біда, — оголосив Горті. — Ваша Величність мусить негайно покинути місто». У Карпа не було вибору. Горті стверджував, що реставрація в Угорщині спричинить вторгнення з боку Чехословаччини та Румунії — країн, що отримали угорські землі на Паризьких мирних переговорах. Карл зробив ще одну спробу в жовтні 1921 року посісти трон, цього разу з дружиною Зітою та за підтримки низки угорських солдатів, однак знову зазнав поразки. Після цього Карл і Зіта вирушили вниз Дунаєм, далі по Середземному морю, через Гібралтарську протоку, й опинилися в екзилі на атлантичному острові Мадейра[172].
Вільгельм надалі шукав владу, залишаючись єдиним Габсбургом, який ще міг сподіватися на правління королівством. Спостерігаючи Карлову першу невдачу з Відня, він зрозумів, що будь-які подальші спроби переглянути повоєнний порядок потребуватимуть багатих і владних партнерів. У червні 1921 року він вважав, що знайшов таких у Баварії, всередині німецького ревізіоністського трикутника. З одного його боку були полковник Бауер і генерал Людендорф, авторитарний офіцер та його воєнний зверхник, досі у своїх уніформах та шоломах зі шпичаками. Ці двоє являли собою усе, що залишилося від Білого Інтернаціоналу, і досі плели змови в Мюнхені, хоч і без Лінкольна. Влітку 1921 року вони вважали Україну найслабшою точкою європейського порядку, місцем, вчасний удар по якому може розв’язати загальну контрреволюцію.
Із другого боку трикутника були німецькі військові об’єднання, розбійники й сироти повоєнних мирних договорів. Версальський договір обмежував кількість солдатів, яких Німеччині було дозволено тримати при зброї, що змусило німецький уряд спробувати роззброїти різноманітні парамілітарні організації, сформовані з невдоволених ветеранів. Із забороною військових об’єднань баварські вояки пішли в підпілля, вступили в темну Організацію Піттінгера. Отто Піттінгер та його спонсори були третьою стороною трикутника. Піттінгер, важлива постать у політичному житті Баварії, спромігся зібрати немало грошей, обіцяючи ревізію повоєнних угод. Деякі з його інвесторів бачили цю ревізію як об’єднання, або Anschluss Німеччини та Австрії; інші вірили у знищення большевицької Росії і створення прихильної до німецьких інвесторів України[173].
У липні 1921 року Вільгельм почав приймати гроші від Організації Піттінгера. Наступного місяця Бауер переїхав до Відня, щоб бути посередником між баварськими грошима та українськими амбіціями. Він потоваришував із Вільгельмом. Свою щомісячну баварську субсидію у сто тридцять тисяч марок той мав використовувати на те, щоб покращити власний політичний статус серед українців. Розпочав Вільгельм із розподілу грошової допомоги серед бідних українських ветеранів. Згодом він заснував нову українську парамілітарну організацію Вільних Козаків, що базувалася у Відні. Її члени мали підтримувати військове розв’язання українського питання, але не надто перейматися його політичними деталями. За підрахунками австрійської поліції, у цю групу вступило сорок тисяч українців. Таке число, хоч його повсюдно цитують, ймовірно, перебільшене. Утім, воно дає уявлення про популярність Вільгельма як військового командувача, а також про страхи, які він будив у середовищі сил правопорядку.
У жовтні 1921 року Вільгельм заснував власну газету, на логотипі якої був зображений український селянин із молотом і серпом, який стверджував: «Українці всіх країн, єднайтеся!». Вільгельм, який не облишив соціалістичних ідей, свідомо імітував заклик Маркса та Енгельса з Комуністичного Маніфесту — «Робітники світу, єднайтеся!».
Із допомогою таких жестів він увиразнив лівий ухил його монархізму й передав думку про те, що його бачення України містило не лише землі, що їх контролювали совєти, а й окуповану Польщею східну Галичину. Через свою газету Вільгельм проголошував ту ж політичну програму, що й завжди: звільнена Україна збере установчі збори, які ухвалять рішення щодо устрою української держави. Та демократія могла й повинна була привести до монархії. Його газета стверджувала, що європейська держава на чолі з «модерним монархом» давала більше підстав сподіватися на витривалий демократичний лад, аніж республіка[174]. Німецькі спонсори Вільгельма вважали, що знають, як доправити модерного монарха в Україну. У той час як Вільгельм дозволяв собі комуністичні образи, вони укладали плани, від яких тхнуло капіталістичним імперіалізмом якнайзухвалішого ґатунку. Зразком для них був німецький синдикат, знаний як Aufbau — творіння Макса Ервіна Шройбнера-Ріхтера. Бізнесовий план Aufbau полягав у тому, щоб продавати інвесторам акції, які могли принести прибуток тільки після майбутньої війни. їхні гроші мали фінансувати вторгнення в большевицьку Росію; вторгнення це мало створити нові політичні режими, які запропонували б інвесторам торгівельні поступки. Взявши Aufbau за взірець, Вільгельм заснував український синдикат. Він продавав акції, за якими стояла обіцянка упривілейованого торгівельного доступу до України в майбутньому. Зібрані з продажу акцій гроші мали фінансувати військо, яке звільнило б країну[175].
