Вій-ник

Казан парував, а сніг навколо нього танув немов на очах. Драк підкидував жменьки білої пухкої води на ближче до посудини, та приймав остаточне рішення. Десь глибоко в душі він знав що приблизно так усе й повернеться. Аж занадто сильно доля пручалася його бажанню повернутись додому. Раз за разом підкидувала все нові та нові перепони. Ось і зараз. Кореля хотів сам провести Шумен до Хортиці, а воно он як вийшло. Перестарався, перенапружився, та зліг до ліжка. Звісно на ранок йому стане краще, але не настільки аби вирушати в дорогу.

Проте молоду майя варто було якомога швидше доставити до Хортиці. Забрати подалі від Ах-Куя. Хлопець не надто добре уявляв собі його здібності, але невидимі духи розвідники могли випадково натрапити на Шумен, і хлопець не міг покладатись на своє зелене око. Отже вирішено, зранку він забере дівчину та поїде у сторону Хортиці. Зустріч із Оленкою знову відкладається на невизначений термін.

Велет перевірив відвар, та тихо чортихнувся. Задумався та впустив момент, вода в казані охолола навіть більше ніж було потрібно. Схопивши посудину він поспішив назад до теплої хати.

Розбудив Корелю та напоїв його трав'яним відваром. Той кривився як маленька дитина але пив. Поміж тим парубок розповів химороднику про своє рішення йти до Хортиці разом із Шумен.

— Що, сподобалась смуглявка, — хитро прищурившись запитав той. Бліда шкіра на його обличчі в теплі, та під дією чарівного зілля на очах червоніла та набиралась сили.

— Скажете ще, — фиркнув Велет, але погляд злегка відвів.

— Та ти не переймайся, це діло молоде, чого вже там, — не вгамовувався старий.

— Краще скажіть, чи правильно я роблю? — нахмурився Драк. — Вас можна покинути тут одного?

— За мене не турбуйся, я ще тебе переживу, хе-хе, — вип'ятив груди Кореля. — Полежу декілька днів біля теплої пічки, розігрію закляклі кістки, тай вернусь до Орлиці. А ти вже якщо вирішив то не вагайся. Сумніви з'їдають людину з середини, не давай їм волю.

Вони ще трішки поговорили. Старий осавул давав останні настанови, та поради на подальшу подорож молодих людей. Та він був все ще занадто кволим аби підтримувати бесіду тривалий час. Отож на тому вони й закінчили.

Подальший шлях обіцяв бути довгим та холодним. Варто було відпочити наостанок.

Глава 9

Гапіївка — село і не маленьке і не те щоб надто велике. Одне із багатьох, через котрі Велет із Шумен добирались до своєї цілі. Насправді вони заблукали. Потрапили у хурделицю і в непроглядній стіні снігу збилися з дороги. Коли негода вгамувалась Драк прямував, відверто кажучи куди очі гляділи.

Чим далі вони їхали тим менше ставало снігу навколо. Люта зима в цю місцину зайти полінувалась. Навіть Шумен відчула потепління, та значно пожвавішала.

Неждано негадано вони натрапили на мисливця. Наздогнали його, чи вірніше її, в дорозі. Молода дівчина, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, поверталась із полювання, маючи при собі двійко підстрелених зайців. Велет запропонував підвезти її. Дівчина погодилась. Після короткої розмови, Драк збагнув що останні години три вони рухались зовсім в іншому напрямку. Та розвертати санки не хотілось. Короткий світловий день наближався до свого завершення, а вони витратили багато сил поки вибирались із сніжної стихії. Катря, а саме так представилась дівчина, казала що до її рідної Гапіївки рукою подати. Саме тому вони із Шумен вирішили заїхати туди та відпочити.

— А ви куди шлях тримаєте? — відповівши на всі запитання Велета, Катря вирішила що заслугувала право вгамувати власну цікавість.

— На Хортицю, — коротко відізвався хлопець.

Юна мисливиця глянула на хлопця, та широко розкрила очі.

— На Хортицю? П-певно вчитись їдете?

Котик ледь помітно скривився. Здавалось він уже б мав звикнути до того що люди в більшості своїй бояться ворожбитів, та інколи подібна реакція все ще зачіпала його. Псувала настрій. Катря хоч і намагалась приховати свій страх, та виходило у неї не те щоб добре. Отож Велет на запитання просто кивнув. На цьому розмова і завершилась. Неочікувана супутниця побоювалась говорити із "страшними" чарівниками, навіть якщо ті виглядали її однолітками, чи навіть трішки молодше. Велет втратив весь настрій для розмов. А Шумен крадькома роздивлялась одягнену в чоловічий одяг мисливицю, але розпитати Велета щодо неї вирішила пізніше.

Дорога до села і справді багато часу не відняла. Санки вони були змушені залишити на околиці. Снігу в самій Гапіївці кіт наплакав, санки б не проїхали це точно. Катря пішла шукати місцевого старосту аби повідомити його про візит гостей. Звісно якби молоді люди представились простими мандрівниками, то їх приймали куди як більш скромно. Проте ворожбитів не тільки боялись але і шанували. Якщо в тебе в селі зупиняться чарівник, то ціла подія, та чудова можливість отримати різнопланову допомогу. Звісно якщо ворожбит матиме гарний настрій, а щоб домогтись останнього старости зазвичай викладаються на повну аби зустріти та влаштувати гостей якомога краще.

Староста Гапіївки не став виключенням. Він швидко все організував, та запропонував гостям зупинитись в його домі. Звісно вони погодились. Опісля ситого не то обіду не то вечері, не старий ще, досить міцний чолов'яга із лисою головою почав обережно натякати на те що його село не відмовилось від деяких магічних послуг.

— Давайте говорити на чистоту, — запропонував Велет. — Я маю деякі навички у знахарстві, і готовий оглянути тих у кого із здоров'ям усе зовсім погано. Наголошую, не пів села, а чоловік п'ять не більше.

Зазвичай послуги знахарів мали найбільший попит, тому хлопець запропонував саме це. По його особистому досвіду, оглянути декількох чоловік — це сама оптимальна плата за гостинність, котру він міг заплатити. Проте у місцевого старости, вочевидь були більш значущі проблеми, аніж навіть здоров'я односельчан.

— Це дуже щедра пропозиція, пане Драк, та якщо ваша ласка, я хотів би попросити вас про дещо інше, — опустивши очі, зізнався чоловік. — Останній місяць у нас в селі коїться якась чортівщина. Учора ввечері згоріла уже четверта лазня, і чесно кажучи я навіть не знаю що робити. Люди хвилюються, переживають що з парних пожежі можуть перекинутись на сараї, чи не дай бог на житла!

— І чому одразу чортівщина? — запитав хлопець, перед цим, коротко розповівши Шумен про слова старости. — Можливо палій у вас котрий завівся? Грається собі із вогнем. Майно ворогів нищить.

— Так аби ж воно так, пане, — зітхнув той. — І сам спочатку про подібне думав, але якось дивно що горять одні тільки бані. Нових, не перевірених людей у нас останні півроку не з'являлось, поруч ніяких хуторів не маємо. Тай і зав'язків між тими у кого парні згоріли я так і не знайшов. Нема у них якогось спільного кривдника.

— І ваша лазня, вона також згоріла? — блиснувши очима запитав Котик.

— Першою, — опустивши очі, зізнався староста.

З набитим шлунком братись за цю справу не хотілось. Тому Велет ще трішки порозпитував господаря про подробиці пожеж, та пішов відпочивати. Будинок старости особливими розмірами похвастатись не міг, тому їм із Шумен виділили одну кімнату, добре що хоч можна було розділити її навпіл занавіскою. Перевдягнувшись у сухі речі, та добряче відігрівшись у натопленій хаті, вони дозволили собі відпочити декілька годин. Велет навіть заснув, хоча в денну пору змикати очей і не полюбляв, зазвичай після цього у нього боліла голова, і доводилось підліковувати самого себе. Отож знявши біль, хлопець тихо позвав свою супутницю, та дівчина вочевидь теж спала. Не ставши її тривожити, Велет вийшов з кімнати та знайшов старосту.

— То ви казали що у вас в селі раніше мешкав ворожбит? — потираючи очі запитав він, вирішивши до кінця прояснити цей момент.

— Так, пане Драк. Було діло, оселився роки три тому назад у нас молодий хлопчина із ваших.

— Він із військових був? Зірку показував?

— Чи з військових я не знаю. Вже вибачте пане, та в цьому не знаюсь. А зірку звісно показував, все як годиться! Після того як Гордій вмер, я ту його зірку з шиї зняв, у відрізок тканини замотав та відправив до Чигирина.

Велет кивнув. Ворожбитові зірки після смерті власника справді потрібно було відправляти до найближчого великого міста. Вже потім їх переправляли до Хортиці.

— І записи у вас залишились? — більше для проформи чим дійсно цікавлячись запитав хлопець.

— А як же? Все у моїй книзі зберігається, показати?

— Та ні, я вам вірю. Краще розкажіть в подробицях як цей ваш Гордій помер.

— Та нема що розповідати, — скривився староста. — Як поселився у нас так і почав всілякі ваші жарти жартувати, бісики дівчатам пускати, а користі — пшик. Не знаю вже його реальних здібностей, але показував він не так вже й багато. Лікувати хвороби та болячки майже зовсім не умів. Тільки біль вгамовував і на тому спасибі. Що в нього добре виходило так це із тваринами знатися. Хоча тут як подивитись. Гордій Милован, добру службу мисливцям нашим робив. Часто ходив до лісу на полювання, і ніколи без здобичі не повертався. Дочка моя, Катря, теж полюбляє полювання, із луком вправно поводиться, так що не кожний чоловік із наших може! Так от, Катря каже що як бувала із ним у лісі, то на власні очі бачила як Гордій словом таємним диких тварин до себе приманював! Уявляєте?

Велет подивився на старосту дещо здивованим поглядом. Чому б це він не міг собі уявити подібного? Таке уміння серед ворожбитів не рідкість. Навичок самого Котика для подібного б певно не вистачило, але дещо і він сам може.

— Ох, вибачте, пане Драк! — чоловік нарешті збагнув що в запалі запитав дурницю справжню. — Звісно ви краще знаєте як то робиться. Але ж для нас, простих людей, ті ваші фокуси — дивина, як не як.

— Давайте, краще повернимось до теми розмови.

— Так-так! Отож про що я? Про полювання. У цьому сенсі Гордій добряче допомагав селу. Ми і м'ясом запасались вдосталь, і ціленькі шкури продавали за не погані гроші. Загалом непогано жили. Я навіть закривав очі на його гонор та пиху, але сталось так що одного разу хлопець переоцінив свої сили. Ходять балачки серед наших, що пересварився він із володарем лісу. Образився наш старий на хлопця через те що той його улюбленого оленя вполював. На мирову Гордій не пішов, за що і віддав богу душу. Ну чи кому ви там її... кхм, вибачте.

— Продовжуй, — нахмурившись наказав Велет.

— Тай тут і говорити нема чого. Лісовик наш сильно образився, та не став терпіти того що Гордій почав забирати навіть більше аніж того міг віддати ліс. Нашептав володар у вуха косолапому, зачаклував його так що слова ворожбитові перебороти ті чари не змогли, та натравив ведмедя на молодика. Гордій же майже без зброї ходив, тільки ножа при собі мав, та що той ніж проти цупкого хутра? Ох і напився того дня бурий людської крові! Гордія порвав, та усіх хто із ним тоді на полювання пішов.

Повчальна історія, і не посперечаєшся. Віт коли розповідав своїм учням про володарів місцевості, то не раз озвучував тезу про те що з ними краще одразу налаштовувати добрі стосунки. Особливо якщо володар мешкає біля твого дому. Звісно, навченому ворожбиту лісовик не противник. Але напакостити він може добряче. Ну а якщо ти не впевнений у своїх силах то заїдатись із подібними істотами тим паче не варто. Велет відчував, що історія життя невігласа Гордія, сподобалась би його вчителю. Жаль що він уже ніколи її не почує.

— Як давно це сталось? — трішки похмурнів хлопець.

— На весні. Сіромахи ще спали, і Гордій певно не очікував натрапити на такого противника.

— Коли точно те сталось? — подавшись вперед, та додавши до голосу сталевих ноток запитав ворожбит.

Староста відсахнувся, та побілів. Давши собі настанову не розслаблятись із юним гостем, він постарався пригадати точу пору коли не стало Милована.

— Десять місяців післязавтра буде, пане Драк, — нарешті вирахував він.

— Ви його поховали?

— Ображаєте, пане! По всім правилам поховали! Тіло міцними канатами обв'язали, та лицем донизу поклали. Все як і годиться, щоб навіть як земля розійдеться сонця світ не міг торкнутись його обличчя.

— Осиковий кіл? — потерши перенісся, та трішки заспокоївшись спитав хлопець.

— От про те не знаю, пане Драк. Не скажу, — знову зник староста. — Мене тоді не було дома. До родичів їздив на свято.

— Хто його хоронив?

— Так мисливці наші, з тих із ким він краще за все зійшовся. Катря моя теж там була, здається.

— Піп ваш?

Ходять чутки що священики ніяк не втручаються у похорони ворожбитів. І вони справді мають під собою деякий фундамент. Здебільшого чарівників хоронять свої ж, ну або просто освідченні у цьому козаки. Проте якщо ні тих ні інших поблизу немає, то священники зобов'язані бути присутніми на похоронах. Так, вони не відспівують ворожбитів, і не хоронять їх по християнським традиціям, але вони мають переконатись що всі настанови виконані та тіло поховане вірно. Свята вода добряче перешкоджає всяким темним сутностям вселятись в мертві тіла чарівників.

— Панотець тоді зі мною їздив, — зніяковіло промовив староста та почесав за вухом. — Він мені братом двоюрідним приходиться, от ми разом до родичів наших і їздили. Та ви не переживайте. На похоронах Гордія священник був присутній. Катря казала що проїзжав тоді через наше село молодий польський ксьондз що по нашому не надто файно балакав, проте труну він добряче священною водою окропив.

Велет окинув старосту скептичним поглядом та вирішив що дізнався достатньо. Чим більше він слухає цього чоловіка тим більше впевнюється що староста із нього вийшов не надто хорошим. Не хотілось розчаровуватись в людях більше необхідного.

— Гаразд, я спробую з'ясувати що сталося із вашими лазнями, але наперед нічого не обіцяю.

— Дякую-дякую, пане Драк!

— Приготуйте підношення для лазника. І пошліть когось до оселі де востаннє сталась пожежа. Нехай на завтрашній ранок теж приготують усе необхідне.

Жінка старости хутко дістала усі необхідні речі. На вулиці панувала непроглядна темрява тому окрім усього Катря принесла двійко факелів. На місці лазні, зараз нічого уже не нагадувало про те що тут сталось лихо. Все що не встигло згоріти дотла давно розчистили, тож Велет і всі без виключення домашні зібрались на чистому п'ятачку злегка припорошеної снігом землі. Хлопець окинув хмурим поглядом зацікавлених зівак, та без сумнівів розігнав їх усіх. Контролювати кучку недисциплінованих селян він не мав ніякого бажання. Так само як і розповідати їм про те як потрібно поводитись у присутності лазника. А вже якщо говорити відверто то ворожбит сильно сумнівався що володар згорілої лазні відгукнеться на його прохання. Його тут уже і слід простиг, певно.

Незважаючи на це варто було спробувати. Тому Драк приготував підношення, розклавши на білій хустинці цілій, тільки зранку печеній хліб, купку цукру, та інші дрібниці. В замовляння він намагався вкласти як умога більше хари. Не допомогло. Просидівши на холодній землі з годинку хлопець був вимушений залишитись ні з чим.

Хоча.

Окинувши поглядом подвір'я старости Котик рішуче кивнув та забіг до будинку. Швидко поміняв на сіль, та випросив у господині крихітний дзвіночок. Із оновленим набором хлопець вибіг на вулицю та поспішив до хліву. Можна було б визвати до розмови і домового та сарай стояв ближче до лазні, і його володар мав бі знати більше про те що сталось із його сусідом.