Він не хотів бути таким лідером.
— Мені не цікаво бути їхнім приятелем. Я вже маю море друзів.
Багато хто з них того дня з’явився у Верховній Раді, щоб побачити, як Зеленський візьме в руку церемоніальну булаву — символ українського президентства. На декого з них чекала робота в його адміністрації: коміки та сценаристи, актори та піарники перетворювалися на технократів і політиків. Зеленський обіцяв, що вони працюватимуть по-інакшому. Команда буде молодшою. Пріоритети — новими.
— Наше найперше завдання, — сказав він в інавгураційній промові, — припинення вогню на Донбасі.
Ця фраза мала б викликати більше оплесків. По п’яти роках війни з Росією та її маріонетками київська політична еліта була не готова до припинення вогню. Боялася, що воно коштуватиме Україні надто дорого. Зеленський не зважав.
— Мене часто питали: а на що ви готові заради припинення вогню? Дивне запитання. А на що готові ви заради життя близьких вам людей? Можу запевнити — задля того, щоб наші герої більше не гинули, я готовий на все.
Насамперед Зеленський хотів домогтися звільнення українських військовополонених. Також хотів усунути політиків, які дозволили війні затягнутися на пів десятиліття. У зверненні він наказав парламенту звільнити міністра оборони та голову Служби безпеки України. Одразу ж по тому наказав Верховній Раді саморозпуститися. Нові вибори до неї мали відбутися за два місяці.
Так Зеленський окреслив порядок денний для першої частини свого президентства: мир за будь-яку ціну та повне оновлення влади. Наступні місяці рейтинги на підтримку Зеленського були астрономічними, за деякими опитуваннями сягали 80 %[140]. Переважна більшість українців хотіла, щоб лідери країни домагалися миру з Росією[141]. Отже, порядок денний Зеленського визначався не лише пацифізмом. То була також певна форма популізму, і президент мав показати результати.
Однією з ключових фігур із реалізації цього порядку денного Зеленський призначив Андрія Єрмака, кінопродюсера та колишнього юриста студії «Квартал 95». У новій адміністрації Єрмак опікуватиметься міжнародними справами, зокрема, відносинами з американцями та європейцями — і будь-якими мирними переговорами з росіянами. До позачергових парламентських виборів його робота також полягатиме в організації обміну військовополоненими.
Спершу команда мала влаштуватися в новому офісі, і тут почалися проблеми. Антураж Зеленському та його оточенню не подобався. Резиденція на Банковій мала водночас пошарпаний і пишний вигляд, портьєри просякнуті духом минулих адміністрацій, чиїх звичок Зеленський обіцяв позбутися. Він із подивом дізнався, що його нові кабінети спроєктовано з потайним ліфтом. Єдиним призначенням ліфта, повідав мені Зеленський, було непомітно доставляти сюди хабарі.
— Справді? — перепитав я. — Валізи з грішми?
— Вважатимемо це чутками, — посміхнувся він. — Щоб я нікого не образив.
З перших днів його команда почала шукати альтернативні місця для розміщення адміністрації. Один з варіантів нагледіли лише за кілька кварталів від Банкової — простора виставкова будівля під назвою Український Дім на Європейській площі. Хотіли його відремонтувати та перетворити на футуристично-фантастичний простір. Андрій Єрмак розповів мені, що хотів взяти за зразок штаб-квартиру Apple у Кремнієвій долині. Однак на заваді стали протоколи безпеки. Обладнати новий офіс лініями захищеного зв’язку було б дорого і складно. А ще проблема бункера. Президентська охорона наполегливо твердила, що він забезпечить усе необхідне у випадку війни чи іншої катастрофи. Зеленський із командою вважали бункер безглуздим. Уперше вони спустилися до тунелів тієї ж весни, і це нагадувало подорож у минуле, повернення до ядерних перегонів і параної іншої доби.
— Така була радянська історія, — розповідав мені свої враження від візиту до бункера Єрмак. — Я вважав, що це все ніколи не знадобиться. Збудували бункер. Гаразд. Тільки нащо?
Зрештою, у суперечці перемогли бухгалтери та охоронці. Вартість і ризики переїзду Зеленського до нової будівлі були зависокі.
— Тут неможливо, — скаржився він групі журналістів, яким влаштував екскурсію Банковою. — Мене це до сказу доводить[142].
Старі жовті телефони — наче музейні експонати; кришталеві торшери ледь не до стелі, гобелени з мисливцями та їхньою здобиччю, масивні дерев’яні столи з ніжками у вигляді тигрової лапи з пазурами — усе це геть не пасувало до образу, якого прагнув Зеленський. Усе ж, журналісти були раді бачити його у цих кабінетах. Нехай місце мало вигляд старий, зате його мешканці були новими.
Деякий час преса роздмухувала історію коміка-Попелюшки, що прийшов до влади. Однак медовий місяць Зеленського з медіа тривав недовго. У день інавгурації, 20 травня 2019 року, закон зобов’язав його задекларувати своє майно, і це викликало жваві дебати. Усі знали, що у шоубізнесі Зеленський заробив чималі статки, але подробиці забезпечили журналістів цікавими заголовками. Окрім сімейної літньої квартири в Криму, президент мав квартиру в Лондоні, яку надавав в оренду; будинок в Італії, колекцію люксових годинників і кілька офшорних компаній. Провідні українські медіа розлого висвітлювали ці одкровення[143], зокрема той факт, що президентське майно в Криму — пентхаус із трьома спальнями — родина придбала за ціну, значно нижчу ринкової[144]. Зеленський захищав умови продажу, але критики скористалися ситуацією та почали говорити, що він такий самий корумпований і відірваний від народу, як і його попередники. Чи не найактивніше нападав на Зеленського телеканал Порошенка, який і сам був мільярдером. Через поразку на виборах він затаїв злість. Опинившись серед лідерів парламентської опозиції, колишній президент заповзявся підривати авторитет наступника за кожної нагоди.
Нову адміністрацію це не мало б дивувати. Проте з перших днів на посаді Зеленський демонстрував хворобливу чутливість до критики. Давні друзі знали, що він страждає на акторську недугу — постійну потребу подобатися й отримувати оплески. Утім, сподівалися, що після переходу в політику Зеленський стане більш товстошкірим, адже тут суперники точно не щадитимуть його почуттів. Керівник адміністрації Андрій Богдан скоро збагнув, як важливо не підпускати президента до його сторінок у соцмережах. Навіть коментарі незнайомців могли засмутити Зеленського.
— Якийсь не знати хто, з фейковим обліковим записом, а президент втрачає через це сон. Тремтить. Йому телефонує мама, — розповідав мені Богдан. — Люди в політиці до такого звикають і не перетворюють на трагедію. Звичайна частина політичного процесу. Однак для нього це була трагедія, особиста кривда.
Дружина Зеленського теж потерпала від нападок на їхню родину у пресі та на телебаченні. Вона не звикла до пильної уваги. Літній пентхаус у Криму було зареєстровано на ім’я Олени, тож вона опинилася в центрі скандалу. Варто їй було з’явитися на публіці, як бульварні видання починали детально розбирати, у що перша леді вбиралася та як трималася.
— Напруженість безперервна, — казала вона мені.
Те, що писали про неї та чоловіка у блогах, пригнічувало, але й не помічати цих дописів було важко.
— Я переживала, коли йому дошкуляли, критикували. Хочеться відповісти, але розумієш, що навіть пробувати безглуздо.
Знаючи про надмірну вразливість чоловіка, Олена зазвичай не давала йому порад і не обговорювала з ним роботу.
— Краще, щоб я його не сварила, — сказала вона в одному зі своїх ранніх телеінтерв’ю в ролі першої леді. — У нього поганий настрій потім[145].
Спробувавши колись відмовити чоловіка від участі у виборах, нині Олена разом із ним і дітьми опинилася у пастці президентської бульбашки. Спробувала з неї вивільнитись, чіпляючись за звичне життя сценаристки комедій, і перші місяці каденції Зеленського проводила більше часу в офісі їхньої продюсерської компанії, студії «Квартал 95», ніж у президентській адміністрації. Один із помічників Зеленського пам’ятає, як попросив першу леді приїхати на Банкову та на знак ввічливості зустріти іноземного гостя. Президент не міг зробити цього особисто, адже його викликали в офіційних справах. Олена відмовилася.
— Була зайнята, писала сценарій, — сказав мені помічник.
Останні п’ятнадцять років головним продуктом «Кварталу» була політична сатира, а тепер Олені було некомфортно писати в цьому жанрі. Це означало б висміювати себе, чоловіка, друзів, які тепер працювали в адміністрації або ж засідали в парламенті. Комедійне шоу «Вечірній квартал» глузувало з усіх президентів в історії України, проте Олена відчувала, що, кепкуючи із Зеленського, сценаристи себе стримують. Це її засмучувало.
— Важко бути безжальним, коли жартуєш про друга, — розповідала вона мені. — Ми не хотіли втратити своєї репутації людей, що завжди кажуть правду про політиків, але тримати необхідну дистанцію складно.
Одному з акторів «Вечірнього кварталу» вдалося зробити пародію на Зеленського, яка здалася Олені доволі смішною, але недостатньо жорсткою. Щоб уникнути конфліктів із колегами через ці питання гордості та політики, чесності та дружби, Олена вирішила припинити писати для «Вечірнього кварталу», а натомість працювати над іншими проектами старої студії Зеленського. Свого імені у програмах і фільмах не ставила — не хотіла, щоб глядачі та критики дивилися на продукцію студії крізь політичні лінзи та шукали прихованих смислів у сценах і номерах, написаних дружиною президента.
Зеленський добре розумів, що тягнути Олену в центр уваги не варто.
— Спочатку чоловік зовсім не змушував мене обов’язково робити щось як перша леді. Мені було сказано: можеш займатися своїми справами, жити власним життям, нікому не треба тебе бачити.
Із часом вона погодилася потрохи вживатися в роль — якщо зможе робити це по-своєму, а не під тиском умовностей і протоколів.
— Я відразу зрозуміла, що не буду просто аксесуаром на його виступах і зустрічах, який стоїть поруч і всміхається, — казала мені Олена. — Цього я робити не хотіла.
Однак цього часто вимагала її роль. У червні Олена супроводжувала Зеленського до Парижу, в одній із його перших закордонних поїздок після обрання, і позувала із чоловіком для світлин, стояла поруч і всміхалася під час офіційного прийому в Єлисейському палаці. Навіть якщо манірність дійства Олену дратувала, деякі елементи пишної церемонії сприймалися дивовижними й чарівними: військовий оркестр, що грав на честь гостей, церемоніальні гвардійці, що марширували в капелюхах зі встромленим у них червоним пір’ям. Кому ще дано побачити Париж ось так?
Перша леді Франції Бріжит Макрон запросила Олену Зеленську на неофіційну зустріч і допомогла зрозуміти, чого вони можуть досягти. Шлюбні партнери європейських лідерів рідко мають офіційний титул або обов’язки, а їхні функції, як правило, погано визначені. У Франції, після того, як 2017 року посаду обійняв Емманюель Макрон, це змінилося. Дружина Макрона отримала офіційний статус в адміністрації, з власним штатом, бюджетом і офісом. Олена взяла до уваги такий підхід і, за підтримки Зеленського, проштовхнула такі самі зміни на Банковій, створивши Офіс першої леді — окрему установу з власними ресурсами. Новий статус допоміг звільнитися від функції, яку перша леді називала «декоративною» — «мати гарний вигляд на задньому плані». Олені все ще було незвично і дещо принизливо посідати роль, яка випливає не з її досягнень, а з досягнень чоловіка. Утім, отримавши такий шанс, Олена Зеленська хотіла використати його якнайкраще.
