Найбільші бої з німцями й угорцями в Галичині відбулися 6—16 липня 1944 р. неподалік від гори Лопата у районах Сколе й Долини на кордоні Дрогобицької та Станіславівської області. 6 липня з’єднання повстанців під командуванням В. Андрусяка (Різуна), яке рухалося з Чорного Лісу в район Турки, у засідці роззброїло німецький підрозділ, що пересувався трьома вантажними автомобілями. Інформація про наявність великого повстанського з’єднання, яке атакувало німців, змусила німецьке й угорське командування розпочати масштабну каральну акцію. 8 липня 1944 р. гітлерівські війська почали наступ на повстанців із боку містечка Долина, а їхні угорські союзники підтримали атаку з боку містечка Сколе. Розпочався бій із використанням мінометів та артилерії. Ведучи ар’єргардні зіткнення, повстанські сотні відступили на гору Лопата, де зайняли гарно укріплені стаціонарні позиції, які свого часу підготували угорці як резервну фронтову лінію оборони в Карпатах. Близько 17.00 8 липня 1944 р. німці та угорці разом атакували повстанські позиції на горі. Угорців досить швидко відкинули на висхідні позиції, але важкими були бої з німцями. Під час атак гітлерівців справа доходила до рукопашного бою. 9 липня повстанці почали виходити з оточення, використовуючи переваги місцевості й вдало маневруючи. 10 липня повстанські формування атакували німецькі війська із засідки, унаслідок чого гітлерівці втратили кілька вантажних автомобілів. Локальні бої в районі Лопати тривали до 16 липня, після чого німці й угорці відступили до райцентрів Сколе й Долина, втративши понад 200 солдатів; з-поміж повстанців загинуло щонайменше 50 осіб.
Уже на кінець квітня 1944 р. українські повстанці в Галичині контролювали цілі райони, у яких оголошували про встановлення української влади. Доволі потужний вплив УПА на ситуацію на Волині, Поліссі та в Галичині змушував німецьке командування й спеціальні служби спробувати знайти порозуміння з націоналістами наприкінці свого панування в Україні.
Переговори, котрі вели з німцями, можна поділити на дві групи: 1) домовленості, яких досягали окремі польові командири УПА з окремими німецькими частинами або з’єднаннями про нейтралітет і обмін зброї на продовольство чи розвідувальну інформацію про червоних партизанів або польське підпілля; 2) переговори між німецьким військовим чи поліційним командуванням і командуванням УПА та керівництвом ОУН про досягнення приязного нейтралітету й співпрацю в боротьбі зі спільним ворогом — більшовиками. Очевидно, що основною причиною, яка підштовхнула керівництво ОУН і УПА до поновлення розірваних у 1941 р. контактів із німцями було бажання зберегти власні сили в антигітлерівській боротьбі. Протинімецький повстанський «фронт» з огляду на здоровий глузд виглядав наприкінці 1943 — у першій половині 1944 рр. нелогічним. Українське підпілля мало невдовзі зіштовхнутися з набагато грізнішим за німців супротивником — більшовицькою владою, владою, яка вже мала солідний досвід у знищенні українського визвольного руху й у пацифікації народу України шляхом колосальних репресій та геноцидних голодоморів.
Ситуація, яка склалася, дозволяла керівництву українського руху спротиву скористатися слабкістю гітлерівців, щоб виторгувати в них в обмін на нейтралітет і надання послуг у боротьбі з більшовизмом зброю, боєприпаси, медикаменти, одяг, звільнення з концтаборів українських політичних в’язнів, свободу пересування для українських повстанських загонів у прифронтовій смузі. Окрім того, німці самі шукали контактів із підпіллям.
Перші переговори з німецькими представниками здійснювали польові командири УПА без погодження з вищим керівництвом руху. Так, 9 грудня 1943 р. командир загону імені Богуна воєнної округи «Тури» П. Антонюк (Сосенко) зв’язався з німцями через старосту Володимир-Волинського повіту. 20 грудня Сосенко уклав угоду з командуванням гітлерівських військ у регіоні про взаємний нейтралітет. Повстанці обіцяли надати німцям достатню кількість продовольства для армії, а взамін ті мали припинити каральні акції проти цивільних громадян і бомбардування авіацією сіл. Також було домовлено, що обидві сторони спільно воюватимуть проти радянських і польських партизанів, а загін УПА отримає для цього зброю та боєприпаси. Подібних домовленостей досягли в січні 1944 р. командири деяких окремих сотень УПА в районі Каменя-Каширського на Поліссі, де німці, відступаючи, залишили для повстанців склади зі зброєю. У Галичині локальні переговори з німцями вели командир УПА в районі Кам’янки-Стурмилової В. Олійник (Орел) і командир повстанців на Станіславівщині В. Андрусяк (Різун).
Спонтанні контакти між командирами повстанських загонів і німцями стурбували командування УПА й Провід ОУН. За самочинні переговори було віддано під суд їх першого ініціатора П. Антонюка (Сосенка), якого 7 березня 1944 р. за вироком військово-польового суду УПА розстріляли. Згодом така ж доля спіткала В. Олійника (Орла), страченого перед лавами повстанців. Керівництву українського визвольного руху здавалося, що дрібні домовленості з гітлерівцями не можуть розв’язати проблему взаємин українців з окупантом і не дозволять досягнути максимального ефекту. Тому 5 березня 1944 р. у Львові відбулася зустріч представників німецького СД з уповноваженим Центрального Проводу ОУН (б) отцем І. Гриньохом (Герасимівським). Керівництво ОУН висунуло німцям такі умови для порозуміння: 1) німецька поліція безпеки та СД мали припинити арешти українців і звільнити всіх українських політичних в’язнів із тюрем та концтаборів, насамперед жінок і дітей; 2) гітлерівці згортали агітацію, що ганьбила ОУН як більшовицьку агентуру; 3) націоналісти діставали свободу організаційної роботи й підготовки до боротьби з більшовиками після відступу німців; 4) німецька поліція мала захистити цивільне українське населення від польського терору та провокацій. У разі виконання цих умов керівництво ОУН обіцяло, що загони УПА не руйнуватимуть німецьких комунікацій і не знищуватимуть німецьке постачання, не нападатимуть на німецькі колони. Окрім того, націоналісти мали передати німецьким спецслужбам здобуті Службою безпеки документи, які стосувалися радянських партизанів і диверсантів, а УПА повинна була припинити виганяти та знищувати поляків, лише повідомляючи німцям про терор із боку польських партизанів проти українського населення й вимагаючи швидкого захисту. Повстанці також планували активізувати боротьбу з червоними партизанами й диверсантами.
Друга зустріч о. І. Гриньоха та німецького представника оберштурмбанфюрера СС доктора Вітіска відбулася у Львові 23 березня 1944 р. На переговорах було підписано угоду про звільнення окремих політв’язнів і про передання Повстанській армії зброї для боротьби в більшовицькому тилу. Фактично німці, не довіряючи своїм новим «союзникам», погодилися давати зброю лише тим повстанським загонам, які мали перетнути лінію фронту й вийти в радянський тил.
Гітлерівці продовжували переговори з о. І. Гриньохом у червні-липні 1944 р., однак через взаємну недовіру особливих успіхів досягти не вдалося. У вересні 1944 р. німці відправили до командування УПА як свого зв’язкового капітана Вітцеля з абверу, і він намагався схилити Р. Шухевича до координації дій загонів УПА з німецькою розвідкою. На знак «доброї волі» німці звільнили 27 вересня 1944 р. із концтаборів С. Бандеру, Я. Стецька, Ю. Лопатинського, А. Мельника та інших відомих націоналістичних діячів. Однак чергові переговори закінчилися нічим. Пропозиції гітлерівців були неактуальні й нецікаві, тому українське підпілля їх відкинуло.
Відносини українського націоналістичного руху й Німеччини зазнавали постійних змін залежно від геополітичної ситуації. Однак за будь-яких умов націоналісти намагалися діяти таким чином, щоб максимально використати обставини для ефективної боротьби за самостійну українську державу. Коли інтереси України (у розумінні лідерів ОУН) потребували співпраці з Німеччиною, на неї погоджувалися (доволі часто навіть на шкоду своїм іміджевим інтересам); коли поставала потреба заощадити сили, зберігаючи нейтралітет, націоналісти займали вичікувальну позицію; але коли обставини вимагали боротьби з Рейхом, УПА вела цю боротьбу жорстоко, масштабно й безкомпромісно. Документи однозначно свідчать про те, що повстанський рух, організований і очолюваний бандерівською ОУН, тривалий час мав антинімецький характер; що нацисти з 1942 р. саме в українських націоналістах бачили найбільшу загрозу своєму пануванню в краї.
УПА зробила максимум того, що в такій ситуації могла зробити партизанська армія за відсутності зовнішньої підтримки. Від гітлерівців було звільнено значну територію, на якій не функціонувала окупаційна адміністрація. Повстанці зривали поставки сільськогосподарської й промислової продукції та сировини; визволяли людей, яких гітлерівці планували вивезти до Німеччини; знищували засоби комунікації й убивали представників цивільної адміністрації, дезорганізовували місцеву поліцію тощо. Тому, на наш погляд, цілком закономірно було б визнати, що ОУН і УПА зайняли свою почесну сходинку в ієрархії борців за свободу України та її звільнення від гітлерівського панування.
Українська головна визвольна рада
(І. Патриляк)
Швидке розгортання українського визвольного руху поставило на порядок денний питання створення загальнонаціонального керівництва боротьбою українського народу за державність. Наприкінці 1943 р. у середовищі Головної команди УПА виникла ідея формування прототипу національного уряду в підпіллі. У цей період УПА досить швидко розросталася, приймаючи до своїх лав усе більше й більше людей із різними політичними переконаннями: від націоналістів до соціал-демократів. ОУН(б) щоразу складніше було репрезентувати весь спектр політичних поглядів українства, тож навесні 1944 р. під патронатом керівництва збройного підпілля було створено ініціативний комітет на чолі з Л. Шанковським, який мав провести роботу з формування надпартійного органа для координації самостійницької боротьби.
Підготовча робота була завершена до липня 1944 р. Упродовж 11—15 липня 1944 р. поблизу села Недільної на Самбірщині під охороною потужних сил Повстанської армії відбувся Великий збір Української головної визвольної ради (УГВР), на якому були присутні окремі представники інтелігенції з Центральної та Східної України та члени колишніх українських політичних партій, які діяли на території довоєнної Польщі. Головував на зборі Р. Волошин, а секретарем був М. Дужий. Націоналісти затвердили програмні документи УГВР: «Тимчасовий устрій УГВР», «Платформу УГВР» та «Універсал УГВР». Першим документом визначалася структура організації, повноваження її керівних органів, компетенції Великого збору, президії й президента УГВР, виконавчого органа УГВР — Генерального секретаріату, Генерального суду та Генеральної колегії УГВР. У «Платформі УГВР» було викладено основні ідеї, які окреслювали політичні та соціальні прагнення Визвольної ради. Зокрема «Платформа» проголошувала, що УГВР бореться за створення незалежної національно-демократичної держави з гарантованим народоправством, справедливим соціальним устроєм, забезпеченням свободи слова, совісті, зібрань, друку, рівності громадян перед законом, прав національних меншин тощо. Загалом документ нагадував декларації багатьох антиколоніальних і національно-визвольних рухів різних народів світу.
