їхнього існування. За таких умов, рівень боєздатності ополчення залежав від
багатьох факторів: віку і фізичного стану вояка, наявності чи відсутності
воєнного досвіду, матеріальної спроможності купувати зброю, спорядження,
боєприпаси й продовольство тощо. Держава мала мінімум зобов’язань щодо
матеріального забезпечення війська. Таким чином, боєздатність, рівень мотивації
цього станового війська значною мірою залежали від внутрішніх процесів, що
відбувалися в козацькій спільноті, змінюючи її соціальне обличчя, економічний
стан і групові ціності303.
Організаційна структура козацького війська була результатом синтезу
декількох традицій: організаційних структур реєстрового війська, в яких
особливе значення грали положення, впроваджені Куруківськими статтями 1625
та Ординацією реєстрового війська 1638 рр., а також січової організації козацтва.
Перша з них, більш пізня, увібрала в себе структурно-організаційні практики
поточної оборони й кварцяного війська (полково-сотенний поділ, командну
ієрархію, інститут товаришів і почтових-джур/пахолків тощо). Друга, більш
давня, базувалася на архаїчних звичаях запорозького козацтва, як вільної
спільноти вояків, об’єднаних довкола Січі. Будучи позначена сильними
орієнтальними впливами, вона принесла із собою практики і закони
внутрішнього співжиття. Із кількісним збільшенням козацького війська,
входженням до юрисдикції Війська Запорозького нових територій, постала
нагальна потреба в більш ефективній системі збройної організації та управління.
Ці новації, наприклад поява полкових та сотенних правлінь, канцелярій, нових
303 Сокирко О. Військова організація та воєнне мистецтво українського козацтва // Історія українського козацтва: Нариси у 2 тт. — К., 2006. — Т. 1. — С. 472-514.
137
урядів і галузей управління (наприклад, судової та фінансової) виникали
стихійно. Але в більшості з них прослідковувалося наслідування
річпосполитських зразків і традицій, котрі, переносячись на ґрунт військових
інститутів козацької держави, видозмінювалися й адаптувалися до поточних
потреб війни 304.
В структурному плані військо поділялося на полки — вищі військово-
територіальні одиниці, що водночас були відповідниками адміністративних
округів. Питання стосовно кількості реєстрових полків, утворених після 1648 р.,
й досі викликає дискусії305. Головною причиною цієї невизначеності є брак
джерел по окремих періодах, або ж суперечлиівсть їхніх відомостей. Очевидно,
розв’язку цих суперечностей слід шукати в неусталеності кордонів Війська
Запорозького та його внутрішнього поділу, особливо часто змінюваного до кінця
60-х рр. XVII ст. Крім цього, певні полки, кількість яких не була сталою, мала
екстериторіальний характер, формуючись не з осілого населення, а повстанських
загонів і покозачених. Їхню основу складали, таким чином, не реєстрові козаки,
що відбували службу “с войскового ґрунта”, а випищики чи
добровольці-“охотники”. До таких полків, що іноді помилково ототожнюються
дослідниками зі звичайними реєстрово-козацькими, відноситься група
Подільських полків (Звягельський, Лисянський, Могилівський та ін.), а також
Полісько-Сіверські (Мозирський, Брагинський та Овруцький).
Організаційну основу козацького війська до поділу гетьманату на право— та
лівобережну частини утворювали полки, зафіксовані Зборівським реєстром 1649
р.: Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький, Канівський, Київський,
Корсунський, Кропивенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський,
Полтавський, Прилуцький, Чернігівський, Уманський, Черкаський та
Чигиринський. Якщо до війни кожен з шести реєстрових полків мав фіксовану
чисельність, то після 1648 р. вона була довільною й не регламентувалася
304 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — С. 241.
305 Там само. — С. 139; Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. — К., 1996. — С. 30-95.
138
жодними приписами, коливаючись в залежності від територіальних меж і
кількості населення регіону306. Після розколу Гетьманщини й остаточного
закріплення лівобережної її частини, що зберегла державність в московській
протекції, кількість козаків у 10 реєстрових полках обмежувалася Глухівськими
статтями до 30 000 чоловік. Наступні Конотопські статті 1672 р. зменшували її
до 20 000, а Коломацькі 1687 р. знов відновлювали до 30 000307.
В організаційну будову війська було покладено полковий принцип 308.
Полки, в свою чергу, ділилися на сотні й курені різної чисельності, що являли
собою вже не тільки військово-адміністративні, а й тактичні одиниці,
виступаючи в окремих бойових порядках, або об’єднуючись під час походів у
самостійні відділи, групи й корпуси. Подібно до полків, сотні й курені не мали
сталої чисельності, нараховуючи, згідно даних Зборівського реєстру відповідно,
від 100 до 300 й від 10 до 40 чоловік. Кількість сотень в полку коливалася від 10
до 22. Нижчою неподільною одиницею війська був курінь — вояцька корпорація,
що як правило, об’єднувала козаків однієї місцевості, містечка, кількох сіл і
хуторів. Характерною особливістю підрозділів цього рівня було те, що вони
водночас виступали в якості військово-адміністративних, тактичних і
господарських ячейок. При курені перебував невеличкий обоз, що перевозив
майно, боєприпаси, спорядження й продовольство його членів, спільний казан, з
якого харчувалися “в полі”, грошова “складка”. Курінь об’єднував козаків однієї
територіальної спільноти й, фактично, був земляцтвом, міцно спаяним
родинними та сусідськими зв’язками.
Організаційну основу куреня й війська взагалі утворював інститут
«військових товаришів» — повноправних членів козацького стану, записаних у
306 Реєстр Війська Запорозького 1649 р.. — К., 1995. — С. 504.
307 Источники малороссийской истории. — М., 1859. — Ч.1, — С. 11,16, 309.
308 Горобець В., Чухліб Т. Політико-адміністративний устрій держави та її кордони //Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII—XVIII ст. у 2 кн. — К., 2018. — С.236-246; Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII — XVIII ст.: кордони, населення, право. — К., 1996. — С. 55-78.
139
реєстр, що виступали на війну самостійно або в супроводі невеликого озброєного
почту309. Витоки інституту товариства сягають епохи Середньовіччя, коли
лицар/боярин-ленник відбував військову службу на чолі збройного загону кінних
і піших слуг, утримуваних його власним коштом. Товариський почет був
поширений і в піхоті, і в кінноті, а уже в XVI ст. розповсюдився на організацію
постійної армії — “оборони поточної”, а згодом кварцяного війська 310. По мірі
розвитку козацтва, як організованої збройної сили, система товариського почту
поширилася і в ньому. Усталена формула звертання королівських і гетьманських
розпоряджень до козаків, як до “товариства Війська Запорозького” була
елементом соціального престижу й надовго закарбувалася в самоідентифікації
військово-службової спільноти. До військового товариства в широкому сенсі
належали всі представники стану — від рядового козака до гетьмана311.
При товаришах на час війни служили збройні почти. Згадки в джерелах
“джур”, “пахолків” і “черні” свідчать про те, що допоміжний контингент слуг
майже завжди супроводжував у походах “старі” реєстрові полки. Свої збройні
почти, що із часом розвинулися в приватні міні-армії, мали також старшини;
імовірно, в супроводі озброєних слуг виступали також руські шляхтичі, що
лишилися на службі Війська Запорозького й мали оборонні універсали під
умовою відбування “земської служби”. Очевидно, що в усіх перерахованих
випадках функціонування товариського почту було вислідом майнового стану
товаришів, котрі належали до категорії “можних” козаків.
Ще одним інститутом, що виводив свій родовід із річпосполитських
реалій, було «товариство знаку». На думку І.Кривошеї, “знак” був тимчасовою
309 Кривошея І. Польський інститут “товаришів хоругв” і запорозька традиція другої половини XVI — першої половини XVII століть як чинники формування неурядової старшини козацької держави //Studia historyczno-wojskowe. — Zabrze, 2015. — T.5. — S. 11-31.
310 Plewczyński M. Zołnierz jazdy obrony potocznej za panowania Zygmonta Augusta. Studia nad zawodem wojskowym w XVI w. — Warszawa, 1985. — S. 23-25, 28-37.
311 Кривошея І. Неурядова старшина //Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII—XVIII ст. в 2 кн. — К., 2018. — Кн.2. — С. 43.
140
військовою одиницею до якої належали товариші-добровольці, що
зголошувалися до якихось особливих доручень командування. Як правило, це
були старші товариші, досвідчені жовніри, зв’язані із ротмістрами і гетьманами
не лише формальними, але й приватними узами. Аналогом товариства знаку в
Гетьманщині стали значкові та бунчукові товариші, котрі попервах теж
утворювали “штабні” підрозділі при “значках” полковників і при “бунчуку
гетьманському”312. В їхній структурі курені значного товариства перетворилися з
часом на окремі організаційні одиниці, зафіксовані в компутах і присяжних
списках аж до кінця XVIII ст. 313. Чи існували аналогічні підрозділи бунчукових
товаришів, якою була їх структура й статус наразі сказати важко314. Як окрема
військові одиниці, вони могли зорганізовуватися тимчасово на період воєнних
кампаній. Перший масштабний попис бунчукового товариства був проведений
Генеральною військовою канцелярією на вимогу Малоросійської колегії вілтку
1723 р. в ході підготовки до Гілянського походу 315. Другий відомий нам загін
бунчукових товаришів, був сформований у складі окремого корпусу
генерального осавула Федора Лисенка в кампаніях 1738-1739 рр.316. На рубежі
XVII — XVIII ст. значкові й бунчукові товариші перетворилися на почесні титули
для верхівки козацтва й старшин “без урядів”, хоча й зберегли в своїх функціях
чимало рис від попередньої служби (виконання ад’ютантських функцій,
службових доручень тощо)317.
312 Окиншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII-XVIII ст. Мюнхен, 1948. — С. 116-118.
313 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави (XVII — XVIII ст.). — Біла Церква, 2016. — Т.1. — С. 198-199.
314 Там само. — С. 118.
315 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.1105. — Арк.2-7; Дневник генерального подскарбия Якова Марковича: (1717-1767 гг.). — М., 1859. — Ч.1. — С. 240.
316 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.6783. — Арк. 2-7; Репан О. Іржа на лезі: Лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. — С. 85, 124.
