Починаючи з січня 1919 р. питання міждержавного кордону УНР і БНР втратило практичну значущість, оскільки обидві республіки стали ареною воєнного протистояння більшовиків та Польщі. Надалі територіальне розмежування стало проблемою радянського національно-державного будівництва. У ході наступу Червоної армії на захід були проголошені Соціалістична Радянська Республіка Білорусії (СРРБ) та Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Декларований кордон між двома республіками загалом відповідав міжгубернському: Білорусі визначили Гродненщину, Мінщину і Могильовщину; на українському боці залишалися Волинь і Київщина. Наслідуючи традицію БНР, СРРБ також претендувала на північ Чернігівщини (Стародубщину), але тоді це питання не було остаточно вирішене у Москві. Протягом січня-лютого більшовики ухвалили рішення про злиття Білоруської Радянської Республіки з Литвою та їх перетворення на Соціалістичну Радянську Республіку Литви та Білорусі, яка стала відомою під назвою Литбел. Території Гомельщини і Стародубщини передані до складу радянської Росії.
Навесні 1919 р. на Західному Поліссі тривали бої між Північною групою Армії УНР та Червоною армією Литбел, але невдовзі цю територію зайняли польські війська. Подальший наступ Польщі поставив під сумнів доцільність існування Литбел, цієї комуністичної версії Великого князівства Литовського. Улітку 1919 р. ще не окуповані поляками східні території республіки, зокрема Мозирський повіт, були передані до складу радянської Росії. Відтак радянським сусідом УСРР на Східному Поліссі стала РСФРР.
На польському боці фронту питання кордонів актуалізувалося у зв’язку з укладанням Варшавської угоди 24 квітня 1920 р. Згідно з договором кордон між Польщею та УНР на північній ділянці мав проходити межею Рівненського та Овруцького повітів Волинської губернії, а далі південною межею Мінської губернії до річки Прип’ять і за течією Прип’яті до місця її впадання у Дніпро. Таким чином, кордон України знову відповідав північній межі Волинської і Київської губерній з невеликою корекцією на лівобережжі Прип’яті. На північ від цієї лінії діяло польське Цивільне управління Східних земель, яке не мало білоруського національного характеру, але розглядалося Юзефом Пілсудським як зародок Литви-Білорусі у складі майбутньої польської конфедерації. Реалізувати на практиці Варшавську угоду не вдалося. Після короткого тріумфу «Виправи на Київ» польський фронт стрімко відкотився на захід під ударами Червоної армії.
Улітку 1920 р. більшовики повернули контроль над Мінською губернією і навіть окупували Гродненську. Декларацією 31 липня вони проголосили незалежність Білоруської СРР, отже, повернули на порядок денний питання українсько-білоруського радянського адміністративного кордону. Мозирський, Гомельський повіти та Стародубщина залишилися у складі Російської СФРР. Південний кордон відновленої радянської Білорусі відповідав південній межі Мінської губернії!! На заході питання білоруського кордону залежало від результатів польсько-радянської війни.
Наприкінці серпня 1920 р. Червона армія була розбита під стінами Варшави. «Диво на Віслі» дозволило польським військам повернутися на Білорусь, Волинь і Поділля. 18 жовтня бойові дії на радянсько-польському фронті припинилися. У результаті досягнутих домовленостей було визначено демаркаційну лінію і сторони почали відведення за неї своїх частин. Саме на цей період припадає короткий час, коли білоруська національна адміністрація заволоділа власною територією. У листопаді 1920 р. збройні загони під командуванням Станіслава Булак-Балаховича самостійно захопили Мозирський і частину Річицького повітів, на яких була проголошена білоруська влада. Однак цю спробу невдовзі придушили більшовицькі частини. 18 березня 1921 р. підписано Ризький мирний договір, який закріпив польсько-радянський кордон.
Початкова територія радянської Білорусі у міжвоєнний період вміщувалася на частині колишньої Мінської губернії. Кордон БСРР з УСРР відповідав південній межі Мозирського повіту, крім невеликої ділянки, що відійшла до Польщі. У складі СРСР міжвоєнна Білорусь зазнала двох хвиль розширення. 1924 р. республіці передали низку територій, у тому числі західну частину Річицького повіту. 1926 р. БСРР отримала решту території Річицького повіту і повністю територію Гомельського. Східна ділянка українсько-білоруського кордону сформувалася остаточно. Стародубщина, на яку свого часу претендували і Україна, і Білорусь, залишилася у складі Росії. Кожне з цих розширень збільшувало також довжину білорусько-українського кордону, але були й інші зміни. У жовтні 1925 р. проведене територіальне розмежування, під час якого відбувся невеликий обмін між Коростенським округом УСРР і Мозирським округом БСРР. До складу Польщі у міжвоєнний період входили Західна Україна і Західна Білорусь, але територіального розмежування між ними не існувало, адже ці народи не мали жодних автономних прав. Окремі північні території колишньої Волинської губернії не потрапили до складу Волинського воєводства Польщі. Їх включили у Поліське воєводство.
Остаточне оформлення лінії українсько-білоруського кордону відбулося після анексії Радянським Союзом східних територій Польщі 1939 р. У 20-х числах вересня Західна Україна і Білорусь уже були окуповані Червоною армією. Угоду про новий міждержавний кордон Москва і Берлін підписали 28 вересня. Формальна анексія нових територій СРСР відбулася 2 листопада — з ухваленням законів про включення даних територій до Української та Білоруської РСР. Але питання про міжреспубліканський розподіл набутих територій було вирішене не одразу. Спочатку радянське керівництво просто перейменувало воєводства в області. Перший секретар ЦК КПБ(б)У Микита Хрущов претендував на включення до УРСР і Берестейщини. За його задумом під час розділу Польщі Україні мали відійти Берестя, Пружани, Кобрин, Пінськ, Лунинець, Столин. Однак Сталін відхилив пропозиції Хрущова і погодився лише на передачу УРСР окремих південних територій Поліського воєводства: Камінь-Каширського повіту, частин Пінського, Столинського, Дрогочинського повітів. 4 грудня 1939 р. були створені Волинська і Рівненська області УРСР та Пінська і Брестська області БРСР.
З того часу адміністративний кордон України і Білорусі не змінювався. Виняток становить короткий період німецької окупації під час Другої світової війни. 1 вересня 1941 р. німці створили райскомісаріат «Україна», а також генеральну округу «Білорусь» у складі рейхскомісаріату «Остланд». Берестейщина і весь поліський регіон від Західного Бугу до Дніпра стали частиною українського рейхскомісаріату, що обґрунтовували не етнографічними, а суто економічними міркуваннями. Навесні 1944 р., після низки успішних наступальних операцій чотирьох українських фронтів, під контролем адміністрації рейхскомісаріату «Україна» залишилася лише Західна Волинь та Берестейщина. Натомість північніше утворився досить стабільний «білоруський балкон». У цих умовах 25 лютого 1944 р. Брестська, Пінська, Кобринська округи та залишки Петриківської і Столинської округ були передані у «тимчасове управління» генеральної округи «Білорусь». «Тимчасовість» тривала недовго, за кілька місяців сюди повернулася Червона армія і було відновлено радянський адміністративний поділ станом на початок 1941 р., який врешті став сучасним міждержавним.
На сьогодні українсько-білоруський кордон регулюється низкою двосторонніх угод, зокрема Договором про дружбу, добросусідство та співробітництво (17 червня 1995 р.) та Договором про державний кордон між Білоруссю і Україною (12 травня 1997 р). Довжина кордону становить 1084 км.
Формування кордону України з Румунією і Молдовою
Тривалий час південним сусідом українських земель у складі Речі Посполитої було Молдавське князівство, васал Османської імперії. Територія цієї держави простягалася від Карпат на заході до Дністра на сході та від Дунаю на півдні до галицьких і подільських володінь Польського Королівства. Молдавські люди і правителі були волоського етнічного походження, що ріднило їх з населенням інших османських васалів: Волощини і Трансильванії. Разом вони складали основу для румунського народу, національне пробудження якого відбувалося з середини XIX ст. Молдова також охоплювала території зі значною присутністю слов’янського населення: Буковину на півночі і Бессарабію на сході, між течіями річок Прут і Дністер. Південна (приморська) частина Бессарабії, відома під назвою Буджак, належала безпосередньо Османській імперії.
Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Молдавське князівство втратило великі території, переважно ті, де поряд із румунами-молдаванами проживали предки українців. 1775 р. Австрійська імперія анексувала Буковину, а 1812-го Росія забрала собі Бессарабію, у тому числі й Буджак. Процес інкорпорації імперіями захоплених територій врешті завершився створенням окремих адміністративних одиниць: Герцогства Буковина і Бессарабської губернії. І там, і там румунсько-молдавське населення сусідило з українцями. Відносну кількісну перевагу українці мали на території Північної Буковини, а також у Північній Бессарабії (Хотинський повіт). Тим часом, процеси румунського національно відродження призвели спочатку до об’єднання Молдавії і Волощини у єдине князівство (1859 р.), а потім до створення на цій основі вже незалежного королівства Румунія (1881 р.) зі столицею у Бухаресті. З точки зору румунського керівництва, за кордоном королівства залишалися ще не возз’єднані землі румунського народу. До них зараховували російську Бессарабію та регіони Габсбурзької монархії: Буковину (в Австрії) і Трансильванію (в Угорщині).
Чи не першу програму українсько-румунського територіального розмежування сформулював підданий Австро-Угорщини Аурел Поповічі, етнічний румун. 1906 р. він представив проект федеративної перебудови двоєдиної монархії у Сполучені Штати Великої Австрії. Поповічі бажав перетворення Габсбурзької монархії з держави двох народів (німців та угорців) на місце національного самовизначення всіх різномовних підданих імператора. Проект передбачав поділ держави на 15 автономних національних штатів із вкрапленнями автономних етнічних анклавів. Зокрема, австрійська Галичина підлягала розподілу на польську (західну) та українську (східну) частини. Розподіл чекав і на Буковинське герцогство: північна його частина відходила до складу української Східної Галичини, а південна — до складу румунської Трансильванії. Столиця Буковини Чернівці залишалася на румунському боці. Трохи західніше Трансильванія розмежовувалася із Закарпаттям. Останнє також мало відійти до Східної Галичини. Проект загалом був підтриманий ерцгерцогом Францом-Фердинандом, але через опір угорців так і не реалізований.
