Йордан, висвітлюючи діяння Германаріха, приписує готському королю встановлення контролю над чи не всією Східною Європою, аж до Балтійського узбережжя, однак ці подвиги явно перебільшені. Цікавою є думка, що готи, завоювавши практично весь лісостеп, мали змогу монополізувати контроль над традиційною торгівлею хутром з народами лісової зони. Цей контроль епічна готська традиція, до котрої часто апелював Йордан, і гіперболізувала аж до повного підкорення населення лісу. Однак археологічний матеріал підтверджує хіба що наявність доволі жвавих торговельних відносин між «черняхівцями» та «киянами», причому серед останніх найбільш сталими контрагентами були найближчі сусіди «черняхівців», мешканці деснянського локального варіанта.
На початку другої половини IV ст. ситуація в регіоні стабілізувалася. Однак тривале правління Германаріха зрештою закінчилося трагедією. Вже літній король був поранений через кровну помсту з боку роду Росомонів. Це зібглось у часі з вторгненням до Європи (тобто на схід від Дону за тодішніми уявленнями) гунів, що сталося близько 375 р. Щодо подробиць перебігу гунської навали та, зокрема, гунсько-готської війни знов відішлемо читачів до попереднього тому серії. Зазначимо лише, що гуни буквально протягом кількох років спромоглися вщент зруйнувати систему відносин, що склалася між східноєвропейськими варварами. Основна маса готів та інших германців (а також, імовірно, й інших народів, прихованих під «черняхівською вуаллю») покинула регіон і переселилася на імперський бік дунайського кордону або ж знайшла притулок у Криму і навіть на Кавказькому узбережжі Чорного моря. Ці події дали поштовх масштабним зрушенням доби Великого переселення народів, які абсолютно перекроїли карту Європи в цілому, а не лише її східної частини.
Якась частина «черняхівців», що зберегла вірність Вінітарію, котрий успадкував трон Германаріха, ще залишалася на старих місцях. Вінітарій навіть зробив спробу відновити статус готів як «регіонального лідера» (про це також ішлося у попередньому томі). Однак особливого успіху не мав, адже гунський король Баламбер не надто прихильно поставився до самоуправства свого васала.
Втім, втрата готами політичної зверхності ще певний час не впливала на культурне домінування «черняхівців». Період поступового загасання черняхівських традицій розтягнувся на життя приблизно трьох поколінь, до середини V ст. На тривалості цього процесу позначився, ймовірно, своєрідний «запас міцності», накопичений протягом періоду розквіту, адже гунська навала спіткала суспільство «черняхівців» на піку їхнього розвитку. Тож цього «запасу міцності» вистачило надовго і попри втрати населення (зокрема, висококваліфікованих майстрів), і попри розорення численним гунськими набігами та, не виключено, внутрішніми конфліктами, і попри перерізані гунами та їхніми підданими канали традиційних торговельних зв’язків.
Руйнація черняхівської культури зайняла цілу епоху, гунський час (кінець IV — перша половина V ст.). За час «загасання» черняхівської культури гуни встигли перемістити основну ставку з північнопричорноморського степу далеко на захід, у Паннонію, побудувати «імперію» за часів правління Аттіли, котрий підкорив мало не всі варварські народи від Рейну до Поволжя та завдав нищівних втрат самій Римській імперії, а згодом, після смерті Аттіли, втратити практично всіх підданих та розпастися на безліч дрібних орд, очолюваних численними синами «Батога божого».
Однак головний зміст подій гунського періоду, звісно, не зводився до падіння «держави» Германаріха та інших негараздів готів, а також зникнення з археологічної карти черняхівської культури. Ще раз підкреслимо, що ці події та процеси були лише ланцюжком у зрушеннях доби Великого переселення народів. Саме у вирі цих подій і відбулася остаточна етнічна кристалізація слов’ян, а Велике розселення слов’ян, що було одним з етапів Великого переселення народів, вивело їх нарешті на історичну арену.
Анти і склавини: історичний дебют
Бурхливі події вторгнення гунів у Європу безпосередньо практично не зачепили прикордоння лісостепової та лісової зон, регіон умовної «прабатьківщини слов’ян». У потоці втікачів від гунського свавілля фігурує безліч племен. Разом з готами притулку за дунайським кордоном Імперії шукали і їхні піддані-германці, і багаторічні союзники алани, але жодного разу не згадані венети, котрі були нещодавно підкорені Германаріхом. Щоправда, вже згадувалося, що невдовзі після 375 року до втечі вдалися не всі готи. Якась частина остроготів, очолювана Вінітарієм, залишилася у Східній Європі, визнавши верховну владу короля гунів Баламбера.
Саме у контексті діянь цих двох можновладців у Йордановій «Гетиці» вперше згадуються анти, очолювані «королем» Божем / Бозом. Чимало дослідників вбачають в «антах Божа» таку собі актуалізацію з боку Йордана: історик готів, котрий укладав свій твір мінімум через 150 років після подій готсько-антського та спричиненого ним гунсько-готського конфліктів, наклав етнографічну реальність середини VI ст. на останню чверть IV ст. Ці зауваження вбачаються слушними. Напад готів, очолюваних Вінітарієм, на «антів Божа» стався невдовзі після появи гунів в Європі. При цьому той самий Йордан повідомляє, що попередник Вінітарія Германаріх за якийсь час до цього воював з венетами, і жодних антів для «золотого століття» Германаріха ще не відомо.
Більше того, завершивши опис підкорення венетів Германаріхом, Йордан уточнює: «Вони ж [венети], як ми вже сказали на початку [нашого] викладу або у каталозі народів, поставши з одного кореня, породили три народи, тобто венетів, антів та склавинів, котрі, хоча тепер лютують всюди, по гріхах наших, тоді, однак, всі підкорилися владі Германаріха». Плутаність цього пасажу зайвий раз ілюструє, наскільки перекрутилися в свідомості Йордана актуальні та застарілі етнографічні відомості, починаючи з того, що у згаданому ним самим «каталозі народів» йдеться про два «племені», склавинів та антів, котрі є для часу життя Йордана «історичним продовженням» венетів. Однак у будь-якому разі побудова фрази не залишає сумнівів, що «всі» підкоренні Германаріхом — то венети, з котрими і воював готський король, та аж ніяк не породжені цими венетами анти, склавини та, можливо, й венети, що були сучасниками Йордана.
Текст Йордана, на жаль, не дозволяє чітко визначити, скільки часу минуло між готсько-венетською та готсько-антською війнами, однак навряд чи цей час виходив за рамки життя одного, максимум — двох поколінь. Тож якщо йти за Йордановим текстом буквально, то виходить, що принаймні якась-то частина венетів протягом життя одного або двох послідовних поколінь виокремилася з венетського загалу та явила себе світові під ім’ям антів. З урахуванням того, що і «венети», і «анти» є екзоетнонімами, все виглядає ще складніше: окремість антів мала бути не лише самоусвідомлена ними, а й стати цілком зрозумілою оточенню за вкрай короткий час.
Апріорно відкидати можливість такого сценарію, звісно, не слід, навіть попри всю хиткість конструкції. Однак варто зважати, що жодне з джерел, авторами котрих були сучасники гунської навали, жодних антів не знає. Щоправда, серед підданих та данників Аттіли та його попередників (а також серед сусідів та ворогів «імперії» гунів) такі джерела не знають і венетів. Тож слід думати, що «імперія» гунів була таким собі інформаційним бар’єром, через який інформація щодо населення східноєвропейського лісостепу не досягала письменних мешканців пізньоантичних осередків, а безпосередньої участі в очолюваному гунами натиску варварів на Римську імперію ані венети, ані анти та склавини не брали. На такому інформаційному тлі обізнаність Йордана із подробицями війни готів Вінітарія з антами Божа здається ще більшою, але одночасно й значно менш достовірною.
За такого стану писемних джерел певне розуміння процесів, що відбувалися у Східній Європі, може надати чи не виключно археологічний матеріал. Вже йшлося, що із переселенням частини готів та їхніх підданих і союзників на захід, а також опануванням причорноморських степів гунами поволі руйнується черняхівська культура. Втім, далеко не всі «черняхівці» вдалися до переселення, якась їх частка залишилася у Східній Європі. Йшлося насамперед про населення в києво-черняхівському прикордонні на Лівобережжі, а також мешканців верхів’їв Дністра та Західного Бугу на Правобережжі. Нашестя гунів зруйнувало засади, на котрих ґрунтувався складний та яскравий побут «черняхівців». Порушення стабільності «політичного режиму» та руйнація сталої складної системи «зовнішньоекономічних зв’язків», демографічні втрати та прямі грабунки завойовників-гунів призвели до швидкого занепаду економіки та технологічної деградації залишкових груп «черняхівців» у Східній Європі. Позначилися на темпах цієї деградації і зовнішні фактори іншого порядку, пов’язані з експансією на південь носіїв київської культури.
Гунський час слід вважати періодом руйнації не лише черняхівської, а й власне київської культури. Однак якщо у першому випадку йшлося про поступову втрату «провінційно-римської складової» аж до її остаточного здійснення, а отже, і зникнення культурних особливостей «черняхівців» взагалі, то у випадку з київськими старожитностями слід говорити радше про поступову трансформацію їх у культури початку середньовіччя.
Найбільш прямим продовженням київської культури є колочинські старожитності, що склалися на основі деснянського та верхньодніпровського варіантів київських пам’яток. Різниця між пам’ятками пізнього хронологічного горизонту київської культури та раннього хронологічного горизонту колочинської полягає здебільшого у зрозумілих тільки вузьким спеціалістам відмінностях наборів ліпних керамічних посудин. Також не оминула колишній ареал київської культури і технологічна деградація, вже кілька разів зазначена для черняхівських пам’яток гунського часу. Найбільш яскравим проявом цієї деградації є чи не повна відсутність продукції ливарників (прикрас та металевих деталей одягу) на ранніх колочинських пам’ятках. Меншою мірою це стосується ковальських виробів, однак київська ковальська традиція сама по собі була доволі примітивною на тлі черняхівської. Незмінною (порівняно із попередніми київськими старожитностями) залишилася провідна форма колочинського житла (злегка заглиблена будівля з центральним опорним стовпом, що підтримував покрівлю, опалювана відкритим вогнищем). Нарешті, не змінився суттєво й сам спосіб життя: «колочинці» й надалі жили невеликими, здебільшого по п’ять чи сім родин, селищами, що тяжіли до заплавних ділянок річкових долин. Останнє дозволяє припускати, що це населення, як і його попередники, було орієнтоване на експлуатацію легких заплавних ґрунтів.
