Сили російських оборонців продовжували танути. У липні у Севастополі щодня гинуло близько 350 солдатів. 28 червня (10 липня) 1855 р. було смертельно поранено П. Нахімова, що очолював оборону Севастополя. Його поховали разом із загиблими раніше під час облоги адміралами Корніловим та Істоміним у храмі Св. Володимира («Церкві чотирьох адміралів»), поруч із могилою адмірала Лазарева, який командував Чорноморським флотом напередодні Кримської війни. Втрат зазнавали й союзники, як від снарядів, так і від епідемії холери, що ніяк не вгасала.
4(16) серпня 1855 р. російська армія ще раз спробувала деблокувати обложене місто, але зазнала невдачі в битві на річці Чорна (або Чоргун; у західній літературі також називається «боєм біля Трактирного мосту»). У ній брав участь Одеський полк, який був нагороджений за неї георгіївським прапором. Два корпуси князя Горчакова, усього 57 тисяч із 270 гарматами, п’ять годин атакували 9 тисяч п’ємонтців, 10 тисяч турків і 18 тисяч французів. Російський наступ було зупинено вогнем гвинтівок, а контратака французьких зуавів у фланг росіян разом із сильним гарматним вогнем союзників змусили їх відступити, втративши 8270 вбитими та пораненими. Французи втратили 1540, п’ємонтці — 200, турки — 40 людей.
На другий день після битви союзники почали п’яте бомбардування міста, яке тривало близько 20 діб. Російське командування зрозуміло безнадійність ситуації та почало готувати евакуацію міста; було наведено міст через Севастопольську бухту. 24 серпня (5 вересня) союзники почали шосте бомбардування з 307 гармат; по місту було випущено 150 тисяч снарядів, більшість укріплень Севастополя було зруйновано, а денні втрати оборонців досягли 2—3 тисяч осіб. 27 серпня (8 вересня) 1855 р. почався останній штурм Севастополя силами 13 дивізій і 1 бригади союзників (близько 60 тисяч солдатів).
Генерал Пелісьє, спостерігаючи кілька днів за системою оборони Малахового кургану, зауважив, що оборонці проводять зміну захисників щодня в той самий час, причому на кілька хвилин їхні шанці залишаються беззахисними. Від передових французьких шанців їх відокремлювало всього 27 метрів. Саме в цей час у день штурму й кинувся в атаку авангард французів генерала Мак-Магона. Щоб не попередити ворога, жодного сигналу не було дано. Офіцери дали своїм солдатам команду, керуючись заздалегідь синхронізованими годинниками (нібито вперше в історії війн). Шанці Малахового кургану було захоплено за лічені хвилини. Одразу ж на допомогу авангарду прийшли головні сили (30 тисяч) під командуванням генерала Боске, й до кінця дня весь бастіон був у руках французів ціною 3338 вбитих та поранених. Генерал Пелісьє отримав титул герцога де Малакоф. Цікаво, що вперше кавалером французького ордена Почесного Легіону став алжирець, сержант Мугамад Улед аль-Гадж Кадур, що втратив обидві руки під час атаки.
Одночасно британці атакували сусідній Третій бастіон («Редан»). На штурм пішла тисяча людей, яку прикривало вогнем 200 стрільців; ще 320 людей несли драбини. Головні сили чекали напоготові, щоб закріпити успіх. Але лави тих, хто йшов в атаку, змішалися; не зарадила й підмога з 1500 свіжих бійців. Після години важкого бою британці відступили, втративши 2184 людей убитими й пораненими.
Усього протягом штурму втрати оборонців становили 12 900, французів — 7600, британців — 2400, п’ємонтців — 40 вояків убитими й пораненими. За наказом російського командувача генерала Остен-Сакена оборонці, щоб уникнути подальших втрат, відійшли на північний берег Севастопольської бухти, після чого союзники після 349 днів облоги зайняли зруйноване місто. 11-місячна облога Севастополя та його оборона стали однією із легенд історичної свідомості Росії, тож варто ще раз згадати прізвища солдатів та матросів, що відзначилися під час оборони Севастополя: Петро Кішка, Сидір Білобров, Дмитро Горленко, Макар Шульга, Андрій Гіденко, Іван Даниленко...
Під час облоги Севастополя союзники втратили вбитими й пораненими понад 70 тисяч людей (не враховуючи втрат від хвороб), російська армія — понад 100 тисяч. З падінням Севастополя не закінчилися бойові дії. Союзники розглядали плани захоплення порту і суднобудівного заводу в Миколаєві, щоб повністю знищити російський військовий потенціал на Чорному морі, але великі втрати під Севастополем змусили відмовитися від дальших масштабних наступальних операцій. На суходолі французька кавалерія 17 (29) вересня 1855 р. здобула легку перемогу в сутичці поблизу Євпаторії, і Пелісьє також згодився на невелику експедицію на порт Кінбурн поблизу гирла Дніпра, який було захоплено 17 (5) жовтня 1855. 8-тисячний експедиційний корпус французів на чолі з генералом Базеном був підтриманий вогнем трьох панцирних пливучих батарей (перший в історії випадок бойового застосування панцирного флоту). Батареї знищили мури фортеці, тоді як російські гармати нічого не могли їм заподіяти. Півторатисячний гарнізон капітулював, втративши близько 100 людей.
Мирна угода
Після здобуття росіянами фортеці Каре у листопаді 1855 р. бойові дії фактично завершилися. Під тиском Австрії, Пруссії та Швеції, що погрожували Росії розривом дипломатичних відносин, якщо та не почне переговори про мир, уряд імператора Олександра II почав шукати можливості виходу з війни. 20 січня (1 лютого) 1856 р. у Відні почалися попередні переговори про мир. 13 (25) лютого 1856 р. у Парижі відкрився мирний конгрес за участю Росії, Османської імперії, Британії, Франції, Сардинського королівства, Австрії та Пруссії. Французький імператор Наполеон III був свідомий того, що його країна втомилася від війни, і не бажав надто посилювати Британію та Австрію; тому він опирався їхнім суворим щодо Росії вимогам. Голові російської делегації на конгресі досвідченому дипломату графу О. Орлову (що підписував ще Адріанопольську і Ункяр-Іскелесійську угоди між Росією й Османською імперією) вдалося досягти умов максимально вигідних для Росії в ситуації її воєнної поразки.
Майже через рік після смерті Миколи І, 18 (30) березня 1855 р., було укладено Паризьку мирну угоду. За її умовами Севастополь було повернуто Російській імперії в обмін на захоплену росіянами турецьку фортецю Каре у Закавказзі. Росія позбавлялася права тримати флот на Чорному морі та віддавала Молдові два південних повіти Бессарабської області (приблизно нинішній південь Одеської області), але Османська імперія теж не мала права тримати флот на Чорному морі. Обидві країни одержували право лише на легкі патрульні сили. Скасовувалося право Росії «говорити на користь» Молдови і Волощини, закріплене угодою 1774 р., та встановлювалася їхня автономія під верховним сюзеренітетом султана (а також автономія Сербії). Великі держави гарантували захист християнських підданих султана, що зобов’язався надати їм громадянські права. Протоколи до мирної угоди підтверджували Лондонську угоду про Чорноморські протоки та встановили демілітаризований статус Аландських островів, що зберігається донині.
Франція, яка зазнала серйозних втрат у війні (із 309 тисяч її війська, що пройшло через Крим, більш як 95 тисяч загинуло, причому в бою — лише 20 тисяч, 75 тисяч померло від хвороб), здобула найбільші вигоди. Протягом наступних 14 років вона була гарантом незалежності Туреччини та її основним торговим партнером. У Британії, що втратила 22 тисячі на війні, дійшло до серйозних реформ армії, особливо системи військової адміністрації. Сардинське королівство своїми 2200 загиблих заплатило за допомогу Франції у війні з Австрією 1859 р. та за утворення єдиної Італії ще через рік.
Росія зазнала військової поразки та удару по своєму престижу. Армія втратила понад 100 тисяч людей загиблими. Протягом наступного десятиліття імперія Романових боролася з фінансовою кризою, яку зумовила війна. І водночас війна підштовхнула Росію до давно вже необхідних реформ, найбільшою з яких було скасування кріпацтва (через 5 років після закінчення війни). Опинившись у ситуації, коли балканський напрям експансії було на якийсь час заблоковано, Росія звернула увагу на схід, розгорнувши в наступні десятиліття серію колоніальних війн проти держав Середньої Азії, а також проникнення в Китай.
Труднощі, з якими зіткнулася Росія в постачанні власної армії у Криму за умов відсутності залізниць, спричинилися до справжнього буму в їх спорудженні. За кільканадцять років була створена велика мережа залізниць, причому Україна від того особливо виграла.
Щоб запобігти новій війні між Росією й Туреччиною, європейські держави пристали до думки утворити відносно сильну буферну державу між ними. Вони прихильно поставилися спершу до персональної унії між Молдовою та Волощиною 1858 р., а тоді й до злиття Дунайських князівств в одну країну — Румунію — 1861 р.
Поразка у війні знизила міжнародний престиж Росії, вона залишалася в міжнародній ізоляції. Але коли 1870 р. Франція зазнала тяжкої поразки у війні з Пруссією, Росія денонсувала ті пункти угоди, що обмежували її права на Чорному морі. Лондонська конференція на початку 1871 р. підтвердила факт ремілітарізиції Чорного моря, а ще через шість років Росія черговий раз перебувала в стані війни з Османською імперією.
Суспільство Наддніпрянської України пореформеної доби: множинність ідентичностей (В. Масненко, Ю. Присяжнюк)
Основною метою нашого розгляду є перебіг процесу самоусвідомлення населення Наддніпрянської України, тобто те, що стосується сфери соціальної психології (ментальності та культури). Тому спочатку важливо хоча б коротко схарактеризувати суспільство, з яким ми маємо справу.
Загальний рівень національного усвідомлення в межах розселення українців XIX ст. визначався типовим для аграрних суспільств усього східноєвропейського ареалу перебігом історичних подій. Українська спільнота змушена була відповідати на виклики епохи, насамперед на потребу глибокої суспільної модернізації, перебуваючи в колоніально-пасивному стані імперської залежності. Показово, що сучасні об’єктивно налаштовані російські історики констатують: «Ніде імперський дискурс не протистояв так сильно національному будівництву, як. в українському та білоруському випадках» (Л. Горизонтов). За таких умов перед українцями виразно стояла дилема вибору ідентичності: інтегруватися в імперські структури (звісно, що коштом утрати власного національного, а може, й етнічного обличчя) чи створити нову модерну національну спільноту, адекватну вимогам часу. Зрештою, теоретично можливими були обидва варіанти. Але, напевне, виходячи з чималого етнічного потенціалу та нагоди якось реанімувати попередню (козацьку) національно-державну традицію, українська спільнота все ж спромоглася зробити вибір на користь власного націотворення. Інколи причинами невдач асиміляторської політики російського уряду називають серйозну кризу самодержавної влади та «прихід мас» у політику. Утім, цей шлях виявився надзвичайно складним і суперечливим. Отже, знову маємо наголосити на тезі, що розвиток української національної самосвідомості відповідав загальним європейським тенденціям, але не був визначеним наперед.
Аналізуючи цей процес, потрібно враховувати його багаторівневість та поетапність становлення. Першим за хронологією відбулося формування свідомості національної еліти, точніше, самоусвідомлення тієї частини української спільноти, яка й визначала подальший перебіг усвідомлення ширших мас. Відправною межею для становлення національного усвідомлення, актуалізованого у перших десятиліттях XX ст., варто вважати середину попереднього — XIX ст.
