Перманентний спротив настановам Кремля дратував більшовицький центр, який не бажав визнавати власні помилки. Винних у зриві комуністичного штурму шукали в Україні. У листі до Г. Зинов'єва від 1 серпня 1919 р. Ленін роздратовано відзначав: «Питання про Україну в ЦЕКа ставити смішно. Їхні „помилки“ не вилікувати. Вогнем та мечем денікінщини — інакше лікування немає таким „помилкам“».
В умовах тотального відступу червоних під натиском війська УНР, повстанських загонів та денікінців і з огляду на критику з боку Кремля, ЦК КП(б)У за результатами пленуму, який відбувся 1—2 серпня 1919 р., ухвалив спеціальне звернення до ЦК РКП(б). У ньому наголошувалося: «Досвід роботи ЦК КП(б)У за останній період та ті обставини, що склалися на Україні, ставлять перед нами питання про необхідність перетворення ЦК КПУ на обласний орган ЦК РКП шляхом встановлення з ЦК РКП більш тісного зв'язку і здійснення Вами більш безпосереднього керівництва роботою на Україні. Партійну роботу на Україні слід об'єднати з роботою РКП, систематично застосовуючи тут весь практичний досвід Росії».
Розглянувши питання про розпуск ЦК КПУ, вище керівництво РКП(б) вирішило піти дещо іншим шляхом і спочатку злити урядові органи УСРР з компартійними. 13 серпня від імені політбюро ЦК РКП(б) була надіслана телеграма до Раковського такого змісту: «Наполегливо рекомендуємо закрити всі комісаріати, окрім військового, продовольства та шляхів сполучення, мобілізувати всіх поголовно на військову роботу та поставити завданням протриматися небагато тижнів, зливши в одне Раднарком, Раду оборони, ЦВК та ЦК КПУ». Однак ці заходи вже не могли врятувати радянську Україну.
Наприкінці серпня урядові структури покинули Київ, який перейшов у руки УНР, а потім, майже відразу — до денікінців. У руках червоних залишався лише невеликий клаптик території України на півночі УСРР. Рішенням ЦК РКП(б) від 11 вересня 1919 р. залишки РНК УСРР, члени якого евакуювалися до Чернігова, було ліквідовано як окрему структуру. 21 вересня це рішення було уточнено. У постанові ЦК РКП(б) відзначалося, що формальне існування уряду УСРР та ЦК КПУ зберігається, а представниками України затверджувалася «трійця» у складі X. Раковського, Г. Петровського та А. Йоффе. Водночас ліквідовувався весь урядовий апарат, а від імені українського уряду «виступає, коли потрібно, Раковський, який переїжджає до Москви і зберігає лише невеликий секретаріат з українських справ». Інші працівники мали бути розподілені по російських губерніях. Незабаром це рішення було підтверджене в радянському порядку. В історії другого етапу радянської влади в України було поставлено крапку.
Отже, друга спроба опанування України більшовиками збіглася у часі з рішучою активізацією комуністичного будівництва. Комунізм формально поєднав, здавалося 6, непоєднуване: з одного боку — великодержавницькі по суті уявлення, а іншого — прагнення до національного визволення. Щоправда, кожну з цих складових вважали головною (і тому підтримували комуністів) різні верстви населення. Наднаціональною підставою для перших було визначення нової формації (етап переходу до комуністичного будівництва) як такої, що вже проминула етап націєтворення, а тепер, мовляв, настав час для єдності. Підставою для других — концепція про ліквідацію за комунізму будь-якого гноблення, в тому числі й національного. Саме таке балансування і дало змогу більшовикам утриматися в Україні.
Часткова демонстрація своїх справжніх намірів, деякі з яких (земельний розподіл, монопартійність, національно-культурний нігілізм) не зумовлювалися нагальними потребами й були радше невиваженими виявами комуністичної революції, ледь не коштувала більшовикам влади. Другий період панування в Україні для них закінчився так само, як і перший — відступом з України.
Антон Денікін мимовільно став рятівником більшовизму в Україні. Адже він не приховував негативного ставлення ні до ідеї української державності, ні до зрівняльного розподілу землі, на чому й трималася будь-яка влада в Україні в ті буремні роки. Спротив українського суспільства денікінській навалі був набагато сильнішим, аніж це було у випадку з більшовиками. У свою чергу, після короткого нашестя денікінців українці зрозуміли, що може бути ще гірше, і багато хто зробив висновок, що єдиним способом виживання української державності є пошуки компромісу з більшовиками.
Підрихтований комунізм: перші поступки при незмінній основі (листопад 1919 — лютий 1921 р.)
Третій прихід в Україну став переможним для Кремля. Починаючи з 1920 р. він уже не втрачав контролю над Україною. Більшовицькі керманичі врахували помилки та переваги перших двох українських радянських республік. Вони навчилися робити поступки прагненням народних мас, а згодом добре опанували мистецтво превентивних репресій проти виразників небезпечних для своєї влади настроїв. За крайньої потреби, як це було у випадку з Голодомором, задля збереження та зміцнення влади кремлівські можновладці могли наважитися на превентивну репресію проти всього народу.
Після поразки 1919 р. перший час Кремль надавав перевагу поступкам. Щоправда, робилися вони дуже обережно і вкрай неохоче, зі сподіваннями незабаром від них відмовитися. Такі поступки допомогли більшовикам ліквідувати всі форми самоорганізації українського суспільства та опанувати Україну. Разом із цим більшовицька влада формувала потужний ідеологічний фундамент для свого панування над суспільством. Успішності цього процесу сприяв постійний моніторинг настроїв суспільства, що здійснювався як публічними каналами (ради, профспілки тощо) так і таємними (пов'язаними з діяльністю ЧК/ДПУ/НКВД).
Характеризуючи у доповіді III Всеукраїнському з'їзду рад (6—10 березня 1919 р.) тогочасну «соціалістичну міжнародну політику» і дещо перефразовуючи В. Леніна, тогочасний Наркомвоєн УСРР. Микола Подвойський підкреслював, що вона «вміє бути гнучкою, непередбачуваною, вміє лавірувати, відступати і нападати залежно від необхідності». Таке «лавірування» було однією з найхарактерніших рис більшовицької політики в Україні в період з листопада 1919 р. до березня 1921 р. У цей час комунізм як найближча перспектива ще не був знятий з порядку денного, однак шляхи досягнення мети в порівнянні з 1919 р. були дещо змінені.
Цього року більшовицьке керівництво спробувало максимально врахувати масові настрої у плануванні своїх дій та при безпосередньому запровадженні власної комуністичної програми. Реалізація деяких пунктів цієї програми, які могли завадити втриманню влади і здійснення яких не було першочерговою потребою, відкладалася на майбутнє. Завдяки цьому в широких мас населення створювалася ілюзія «народності» більшовицької влади. Такий підхід засадниче відрізнявся від ситуації 1919 р., коли комунізм будувався наскоком за принципом «усе й відразу».
Завдяки пропоміщицькій і відверто антиукраїнській політиці денікінців більшовики як їхні вороги знову набули популярності в суспільстві. Але тепер наміри втілення в життя усього комплексу заходів з комуністичного будівництва, що викликали незадоволення українського суспільства 1919 р. (великі земельні господарства, продовольчі реквізиції, нехтування українською мовою та культурою, централізація господарства та цілковите «злиття» України з Росією) були відхилені Кремлем як нереальні. Повторне застосування усіх цих заходів могло остаточно зруйнувати наявні в українському суспільстві ілюзії щодо більшовиків і спричинити остаточну втрату ними України. Постало питання: чим же таки поступитися? Частково воно було вирішене після тривалих дискусій у листопаді—грудні 1919 р., але певна корекція — у сенсі відносин між УСРР та РСФРР — сталася вже наприкінці 1920 р.
Одним із чільних завдань при цьому було знаходження порозуміння з впливовими в українському суспільстві боротьбистами, які теж були прихильниками комунізму та радянської влади. Нагадаємо, що із серпня 1919 р., після об'єднання УПСР (комуністи-боротьбисти) із УСДРП(незалежні-ліві), постала партія Українська комуністична партія (боротьбисти) — УКП(б). Суть розбіжностей більшовиків з оновленою партією лаконічно схарактеризував О. Шумський: «В тактиці аграрної політики, в поглядах на відносини радянських республік [...], в поглядах на розвиток української культури». Саме в цьому напрямку й було підрихтоване комуністичне будівництво в Україні 1920 р.
«Украинский язык не єсть язык Петлюри»: поступки комуністів у мовній сфері та пропаганді
1919 р. основною причиною поразки більшовиків в Україні став курс на комуністичне будівництво. Однак питання мовно-культурної уніфікації в Україні того року не було актуальним для Кремля. Це була внутрішньоукраїнська проблема, яка постала через те, що абсолютна більшість членів КП(б)У були російськомовними та російськокультурними. У спрямованих на підтримку української культури кроках більшість діячів КП(б)У, відповідно до комуністичної доктрини, вбачали повернення до вже подоланої «стрибком», як вони вважали, більшої частини капіталістичного етапу розвитку суспільних відносин. Відступати в той час, коли перемога здавалася близькою, не хотілося. Але поразка 1919 р. змусила переглянути плани.
Боротьбисти, які в умовах денікінської окупації стали головною підпільною партією, критикували більшовиків за зневагу до української культури. Те саме стверджувала й частина членів КП(б)У, що згуртувалася навколо української організації при Московському комітеті РКП(б), а відтак, коли до неї приєднався П. Попов, почала називатися «група Попова». Невдоволення українського суспільства комуністичним штурмом, в тому числі і його мовно-культурним аспектом, доводили й зведення з фронтів. Кремль погодився на деякі поступки у цій сфері.
Такими кроками Кремль намагався знизити актуальність національного питання і подолати рух за створення реально самостійної України, в тому числі й радянської. Ці поступки були розраховані передусім на українську інтелігенцію, адже, як зазначав. X. Раковський, рух за незалежність України «спирається на українську інтелігенцію, особливо на вчительську спілку, що має понад 20 000 членів, та на Український союз кооперативів, який є міцною економічною організацією, що охопила своєю мережею всю Україну, особливо правобережну». Ці люди формували процес непідконтрольної більшовицьким керманичам самоорганізації суспільства в Україні. Отже, вони були ворогами Кремля.
Керівництво РКП(б) наполягло на припиненні практики зверхнього ставлення до української мови та культури. Напередодні вигнання денікінців з України мовне питання не було предметом дискусій — з тим, що українська мова існує і має право на розвиток, формально погоджувалися як більшовики України, так і кремлівські керманичі. Принципово можливими такі поступки стали насамперед тому, що, на відміну від переважної частини керівників білогвардійського руху, компартійні керманичі не були біологічними шовіністами. У резолюції «Про Радянську владу на Україні», ухваленій 29 листопада пленумом ЦК РКП(б) і підтвердженій 2 грудня 1919 р. VIII конференцією РКП(б), наголошувалося: «4. Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. ін.) протягом століть придушувалися царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП(б) ставить в обов'язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню перешкод до вільного розвитку української мови і культури... Негайно ж повинні бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою». Зазначимо, що перший україномовний переклад назви резолюції звучав так: «Про Совітську владу на Україні».
