Сергій Саркісов ознайомив Богдана з програмою підготовки. Він мав опановувати з репетитором німецьку й англійську, пройти німецьку шкільну програму й начитатися сучасної західної літератури, щоб успішно інтегруватися в нове середовище. Богдан мав опанувати радіосправу, фотографію і здобути якусь професію, щоб створити прикриття й заробляти на життя на Заході. До підготовки нелегальних агентів КДБ ставився дуже серйозно. «Радянський Союз вкладав колосальні ресурси в підготовку нелегальних агентів, — писав Вільям Гуд. — Агенти роками вивчали основи конспірації, підпільні канали зв’язку, мову і звичаї відповідних галузей. Нелегали мали опанувати професію і навички, потрібні для роботи за кордоном». Гуд писав, що КДБ використовував нелегалів, коли існував ризик засвітити оперативників, які працювали під легальним посольським прикриттям. Нелегали також служили каналами передання інформації в центр від агентів на місцях[175].
Саме це, як натякав генерал Крохін, Сташинський виконуватиме в майбутньому. Ну, і ліквідуватиме ворогів Країни Рад. Сташинського готували до ролі, яка Гуду й на думку не спадала, — глибоко законспірований кілер, у будь-який момент готовий до завдання. Рівень підготовки агентури завжди вважався сильною стороною КДБ у змаганні з американською розвідкою, яка робила ставку на технології. На кухонних дебатах влітку 1959-го Ніксон визнав, що СРСР веде перед у ракетній техніці, але парирував, що американці лідирують в інших сферах, зокрема в телекомунікаціях, про що свідчили кольорові телекамери, які знімали розмову[176].
У травні 1960-го, коли Богдан з Інґе приїхали у Москву на підготовку, радянські ракетники, схоже, зрівняли рахунок з американськими телевізійниками. Сталася незвичайна подія, яка сильно зашкодила міжнародним відносинам. Першого травня, на Міжнародний день солідарності трудящих (друге за значенням свято в СРСР після 7 листопада, річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції), з американської бази під Пешаваром у Пакістані піднявся літак-шпигун «Локхід У-2». Пілоти називали цю модель «Леді Дракон» (Dragon Lady). За штурвалом сидів тридцятидворічний капітан спецавіації ЦРУ Френсіс Пауерс. Він летів на базу Будо в Норвегії через територію Радянського Союзу. Літак було обладнано спеціальною фотоапаратурою, яка мала засікти радянські ракетні шахти і оборонні заводи. На висоті двадцять кілометрів він був недосяжний для радянських перехоплювачів. Попередній політ над територією СРСР відбувся у квітні 1960-го. Тоді ЦРУ отримало прекрасні фотографії, а радянські літаки не змогли перехопити висотну «Леді Дракон». Радянський Союз знав про ці польоти, але, крім дипломатичних протестів, нічого не міг вдіяти.
Усе змінилося після польоту Пауерса. Щойно протиповітряна оборона засікла «У-2», було піднято радянські перехоплювачі і запущено кілька ракет «земля — повітря». Ракета С-75 «Двіна», запущена з-під Свердловська, досягнула заданої висоти і вибухнула біля літака. «У-2» дістав пошкодження і почав падати, капітан Пауерс мусив катапультуватися. Він врятувався, але вціліли й частини літака з фотоапаратурою і плівками. Радянські спецслужби затримали пілота і зібрали залишки літака. Американців спіймали на гарячому, хоч спершу вони все заперечували.
Через кілька днів після зникнення літального апарата над радянською територією НАСА оприлюднила прес-реліз із заявою про втрату свого літака на півночі Туреччини. Там ішлося, що перед обривом зв’язку з базою у пілота виникли проблеми з кисневим обладнанням. Журналістам показали «У-2», щойно пофарбований у кольори НАСА, на доказ того, що агентство використовує подібні літаки у своїй роботі. І тут козирну карту на стіл поклав Радянський Союз. 5 травня у промові до Верховної Ради СРСР Хрущов оголосив, що радянська протиповітряна оборона збила американський літак-шпигун. Президент Ейзенхауер, резонно припускаючи, що Пауерс загинув, рішуче заперечив радянські закиди у шпіонажі і заявив, що зниклий літак вів метеоспостереження. Хрущов радо спіймав американців на відвертій брехні. Знову виступаючи у Верховній Раді 7 травня, він сказав, що в першому повідомленні умисно не світив інформацію про живого пілота, а тепер, мовляв, подивіться, як брешуть американці[177].
Інцидент з літаком-шпигуном стався за два тижні до запланованої зустрічі, на якій Ейзенхауер і Хрущов за участі британського прем’єра Гарольда Макміллана і французького президента де Голля мали шукати вихід з берлінської кризи. Радянський Союз хотів, щоб союзники залишили Західний Берлін. Хрущов покладав великі надії на ці переговори, але тепер, коли американців спіймали на шпіонажі й брехні, прихильники жорсткої лінії в Кремлі тиснули на генсека, щоб він скасував поїздку. Приїхавши 15 травня 1960 року до Парижа на переговори, президент Ейзенхауер дізнався, що радянський лідер вимагає вибачень за інцидент. Хрущов хотів, щоб Ейзенхауер покарав відповідальних за шпіонаж і припинив польоти «У-2» над радянською територією. Ейзенхауер міг перекласти все на ЦРУ і вашингтонських яструбів, але не став цього робити. Президент пообіцяв припинити польоти, але підлеглих ні в чому не звинувачував, не кажучи вже про покарання.
Хрущов відчував тиск через надто м’яке ставлення до американців, і йому не лишилося іншого вибору, крім як скасувати участь у переговорах, що спричинило безпрецедентний міжнародний скандал. Він відкликав запрошення Ейзенхауеру відвідати в червні місяці Радянський Союз. Зірвалася угода по Берліну, а Хрущов сподівався, що вона змусить західні країни визнати Східну Німеччину й уповільнить гонку озброєнь. Радянські дипломати подали скаргу на порушення американцями радянського повітряного простору в Раду безпеки ООН. Вони намагалися використати прокол американців з максимальною пропагандистською користю. СРСР за всяку ціну хотів припинити розвідувальні польоти. Американці могли з’ясувати, що Хрущов блефує, погрожуючи США новими ракетами, що їх СРСР нібито виготовляє «мов сосиски» — генсек не міг цього допустити. Багато людей у Сполучених Штатах, зокрема Джон Кеннеді, молодий сенатор від штату Массачусетс, який примірявся до президентського крісла, вважали, що між Радянським Союзом і США існує диспаритет за кількістю ракет. Диспаритет справді існував, але на користь США, і авіарозвідка могла це довести. Саме тому СРСР прагнув припинити польоти[178].
Хрущов не був певен, що для цього вистачить самих ракет. Він хотів поставити американську адміністрацію у незручне становище і змусити США відмовитися від шпигунських польотів. «Бог свідок, — сказав Хрущов у Парижі про шпигунську діяльність СРСР проти Сполучених Штатів, — що мої руки чисті, а совість спокійна». Хрущов знову блефував. Після скасованих переговорів і публічного приниження скандалом з «У-2» Білий дім і ЦРУ запустили контрпропагандистську кампанію, доводячи світу, що шпіонаж — природний аспект міжнародних відносин: радянський ядерний арсенал не можна лишати без контролю. США також доводили, що Радянський Союз веде шпіонаж не меншою мірою. Держсекретар Крістіан Гертер повідомив Конгресу, що у 27 країнах світу працює 300 000 радянських агентів. З них 10—12 тисяч — це так звані «резиденти». Влада Федеративної Республіки Німеччини навела свою статистику: за вісім років було проведено 18 300 арештів у зв’язку з радянським шпіонажем, оголосили західні німці напередодні паризької зустрічі. На цьому одкровення Бонна не закінчилися[179].
Наприкінці травня 1960 року, після провалу переговорів, влада ФРН повідомила про нелегальну діяльність аташе радянського посольства в Бонні Ніколая Лєвінова. Тоді ж західнонімецька розвідка заявила, що Степана Бандеру убили за наказом КДБ і це не самогубство. Публічну інформацію про зв’язок Лєвінова зі смертю Бандери німці запустили спільно з ЦРУ. У середині травня оперативники ЦРУ у Вашингтоні підготували заяву, що Бандеру ліквідували в ході таємної операції під керівництвом полковника КДБ з кодовим ім’ям «Пауль». У документі йшлося, що «Пауль» наперед підготував агента в оточенні Бандери, який мав посісти його місце в організації, якщо із самим Бандерою щось трапиться. Убивство здійснив оперативник КДБ, якого агент «Пауля» відрекомендував Бандері як радянського перебіжчика. «Перебіжчик» або підлив отруту в каву під час зустрічі з Бандерою, або наніс її на шкіру жертві, що й спричинило смерть.
Ніколай Лєвінов, очевидно, має стосунок до цього вбивства, йшлося у статті, адже відомо, що він причетний до заходів, спрямованих проти української еміграції. Статті мала на меті не тільки заплямувати Лєвінова, а й засвітити гіпотетичного агента КДБ в оточенні Бандери: «Буде цікаво, якщо агенту зрадять нерви і він втече на схід, прочитавши цю статтю. А якщо не втече, то його скоро затримають». Текст статті передали з Вашінгтона на бази ЦРУ у Франкфурті, Бонні, Берліні й Мюнхені 16 травня 1960 року з інструкціями розмістити матеріал у французькій пресі, щоб його помітили в Західній Німеччині. Матеріал містив як елементи правди, так і дезінформацію. Статтю підготували на основі відомостей, що їх передав один з найкращих агентів ЦРУ в радянському блоці під кодовим ім’ям «Снайпер»[180].
З початку 1959 року «Снайпер» постачав на Захід першокласну інформацію, але так і не відкрив ні свого справжнього імені, ні професії. За цим позивним ховався 37-річний начальник технічного відділу польської розвідки підполковник Міхал Голеневський. Багато років він був інформатором КДБ у польській розвідці, а потім вирішив відкрити ще один таємний фронт і почав працювати на ЦРУ — постачав інформацію про СРСР і соціалістичну Польщу. Він втече на Захід на початку 1961 року, і тільки тоді ЦРУ дізнається справжнє ім’я Голеневського. Принаймні на той момент. Через кілька років він назветься царевичем Олексієм, сином останнього російського царя Миколи ІІ, який нібито дивом уникнув більшовицької кулі. Багато хто вважав, що Голеневський просто збожеволів. Але перед тим як втекти на Захід, а заразом і від реальності, він постачав ЦРУ важливу інформацію, зокрема про кількість радянських шпигунів на Заході. Найціннішим таким агентом був Джордж Блек, радянський кріт на базі МІ6 у Берліні. Голеневський також передав ЦРУ, що чув про приналежність КДБ до вбивства Бандери[181].
На початку 1960 року база ЦРУ у Франкфурті отримала звіт на основі інформації Голеневського. У ньому було сказано: «Немає сумнівів, що українського лідера Бандеру ліквідував КДБ. Впродовж останніх 15 років КДБ і Відділ ІІ [польська розвідка] мають сильних агентів в українському націоналістичному русі. Управління КДБ у Москві і Києві багато років стежили за Бандерою і чекали слушного моменту, щоб його прибрати. Операцією керував полковник “Пєрогов” (кодове ім’я офіцера КДБ у Карлсхорсті). Крім цього, операцію підтримували через канали КДБ у Празі. Прийом використано простий. Агент КДБ у близькому оточенні Бандери сказав йому, що з СРСР втекла людина, яка може зацікавити американську військову розвідку. Бандера прийшов на зустріч з цією людиною в ресторан у Мюнхені. Короткої розмови вистачило, що капнути в чашку кави отрути, яка подіяла через 10—15 годин. Це був не ціанід, а спеціальна отрута, зроблена КДБ для “особливих цілей”»[182].
