Вільгельм весь віддався цьому задуму. Він не надто добре тямив у розрахунках, але знав, як обіцяти все всім. Він об’їжджав західну Європу в пошуках інвесторів; шукав і легко знаходив розголос для свого задуму. Він мав відоме ім’я і вмів привертати увагу. Преса повідомляла, що Вільгельм обіцяв американським євреям, що його майбутня Україна стане «обіцяною землею» для східноєвропейського єврейства. Вільгельмове минуле було у певному сенсі філосемітським. Його улюблений викладач у військовій академії у Вінер-Нойштадті був юдеєм, юдеєм був і його улюблений лікар у роки війни. Він порвав із Українською Народною Республікою в часи найгірших погромів в Україні й критикував Польщу за погром у Львові. Тим не менш, зухвалість людини, що брала гроші від баварських антисемітів на те, щоб побудувати в Україні Сіон, неабияк дивує[176].
Український синдикат підпорядковувався баварській інтризі. Вільгельм робив своє, щоб зібрати солдатів та кошти, але німці його старання сприймали як частину ширшого багатонаціонального союзу, підпорядкованого німецькому проводові. Восени 1921 року німецькі змовники уявляли собі, що загальним командувачем наступального війська з вояків різних національностей буде Людендорф. Той плекав ілюзії про те, що якимось чином ряди його армії наповнять два мільйона осіб — німців, українців та інших ревізіоністських союзників. Сформувавшись, ця армія увійде в большевицьку Росію, знищить комунізм у Європі, перекує повоєнний лад і створить українську державу. Майбутнім чільником України Людендорф бачив Вільгельма. Разом вони, схоже, спільно займалися контрабандою зброї для українців у східній Галичині.
Осінь та зиму 1921 року Вільгельм провів у вербуванні солдатів для вступу в Україну наступної весни. Він подорожував від одного табору ув’язнених до іншого, від міста до міста, пропонуючи українським солдатам ще одну нагоду визволити їхню країну. Він говорив про «Зелений Інтернаціонал», про соціалістичну Україну робітників та селян, якою правитиме монарх. Новобранців, яким давали коня, рушницю й одяг, що дозволяв видавати себе за лісничих, відправляли на вишкіл у Баварію. Крім цього, Вільгельм підтримував зв’язки з німецькими поселенцями в Україні, які обіцяли допомогти йому визволити «нашу любу батьківщину» наступної весни[177].
Годі було завербувати тисячі солдатів на весняне вторгнення в большевицьку Росію, не привернувши до себе певної уваги. Австрійська преса писала про Вільгельма як людину майбутнього для України. Французька розвідка називала його беззаперечним очільником українців. Таємна служба большевиків завважувала його успішне вербування українських ветеранів у Чехословаччині. Чехословацькі шпигуни, дещо перебільшуючи, звітували, що Вільгельм входив до великої монархістської змови, яку підтримував Ватикан. Мабуть, найкраще поінформована польська розвідка бачила у Вільгельмові можливого кандидата на український трон і знала, що він матиме підтримку у східній Галичині. Ті, що мали підстави знати і перейматися, розглядали повернення Вільгельма в Україну як щось справді можливе й лячне[178].
Українська Народна Республіка мала Вільгельма за суперника. Після невдалої спроби звільнити Україну в союзі з Польщею, від УНР залишилося не більше, ніж уряд у польському екзилі, що залежав від польських грошей. Її чільники також хотіли зорганізувати військову інтервенцію у совєтську Україну, щоб повернути собі владу. Вільгельмів союз із ними унеможливлювала їхня польська орієнтація. Крім цього, Вільгельм виразно прагнув бути українським монархом, а таку мету годі було узгодити зі встановленням республіки. У вересні 1921 року Вільгельм відмовився від запрошення до співпраці з УНР. Тоді її чільники вирішили здискредитувати його закордоном. Видано наказ, який повідомляв західним урядам та інвесторам, що Вільгельм — «невідома фігура», саме тому, що насправді було навпаки. Українські суперники Вільгельма знали, що він тішиться серед українських ветеранів більшою увагою, аніж будь-який інший командувач[179].
Після цього, чільники Української Народної Республіки вдалися до єдиної дії, яка з певністю здискредитувала б саму думку про потаємний план вторгнення у большевицьку Росію: вони самі здійснили таке вторгнення. За підтримки польського та румунського урядів декілька тисяч українців 4 листопада 1921 року прослизнули через кордон на схід. У совєтській Україні вони знайшли виснажене війною та річним голодом місцеве населення, а також повністю готову до їхнього прибуття Червону армію. їхні плани викрили большевицькі агенти. За декілька швидких битв українські сили порубано на шматки. Большевики стратили військовополонених, спалили низку сіл і вийшли із сутичок із легко здобутою перемогою.
Українська Народна Республіка не прагнула нашкодити Вільгельмові, а лише випередити його наступний крок. Однак після листопадового фіаско у 1921 році, баварські інвестори більше не вірили в те, що большевиків зможе подолати військове втручання. Піттінгер, який досі перебував у Мюнхені, припинив постачання коштів Вільгельмові у лютому 1922 року. Вільгельмова газета закрилася у травні, а Вільні Козаки розкололися на групи. Вільгельмів союз із Німеччиною розвалився[180].
За відсутности українських союзників, німці розсварилися між собою. Бауер, який вважав, що в українського проекту було майбутнє, лютував на Піттінгера. Вільгельм і справді тішився підтримкою в середовищі українських партизанів, і підтримка ця згодом ще якийсь час тривала. Бауер писав Людендорфові, що припинення баварської підтримки для Вільгельма було кроком «катастрофічним, оскільки цілу українську справу, з її чимраз більш упливовим журналом, її прес-службою та її зв’язками з українцями, збудовано винятково з баварською допомогою, від якої ця справа була цілком залежною». Він поскаржився Людендорфу на те, що українці пам’ятатимуть «німецьке віроломство»[181].
Після цього німецькі націоналісти розійшлися кожне своїм шляхом: Піттінгер зосередив свою діяльність на Баварії, Бауер підтримав австрійський монархістський рух, а Людендорф зблизився з німецьким націонал-соціалістичним рухом — нацистами. У квітні 1922 року Німеччина уклала договір із большевицькою Росією. І так дедалі відчайдушніші українські надії на національне визволення остаточно виснажилися. Німці та Габсбурги покинули Українську Народну Республіку 1918 року. Переможні союзники не принесли з собою самовизначення. Польща уклала союз із У HP 1919 року й не надала незалежності жодній частині України. Тоді настала черга останньої спроби — співпраці з німцями проти большевицької Росії. Тепер ревізіоністи покинули свої інвазивні наміри, а німецька держава змирилася з дійсністю совєтської влади.
Що було діяти Вільгельмові? Він завершив свій бунт проти авторитету, який змусив його спершу розірвати стосунки з батьком, щоб заснувати власну монархію, а згодом боротися за відновлення влади Габсбургів, вступивши в імпліцитне змагання проти свого колишнього володаря Карла. Вільгельм удався до власних дій і уклав власні компроміси. Коли він закінчив, не залишалося нікого, хто б його судив, нікого, з ким би він мав боротися. Він прорвався через незамкнені двері й не знайшов з іншого боку нічого, крім пустки. Його колишній володар Карл, який дав Вільгельмові український шанс, захворів і помер в екзилі на Мадейрі у квітні 1922 року. Його батько Штефан, який зростив Вільгельма на правління Польщею, 1923 року пережив жахливий інсульт. Йому відняло ноги, а згодом він втратив змогу читати й писати. Вільгельм більше не міг помиритися з батьком, навіть якби хотів цього. Разом із Габсбургами впали і його амбіції. Україна стала совєтською; Польща стала республікою; в Австрії відібрано імперські володіння; Угорщина зреклася свого Габсбурзького короля.
Ким Вільгельмові було ставати? Бути молодим Габсбургом у цю мить було нелегко. Вільгельм дійшов повноліття у вік, який не хотів прийти до нього. Минуле зненацька стало нерозбірливим, майбутнє — невідомим. Вільгельм втратив безпечну певність у тому, що час був вічністю блакитного кольору — чи бодай зеленим дозріванням до влади, чи криваво-червоною ходою до перемоги. Він навчився мислити інструментально й сам перетворився на знаряддя. Єдиний його успіх полягав у тому, що він посилив білу політику миттєвости, європейську контрреволюцію, яка вже починала коричневіти на краях. У тій Європі, в якій республіки не могли розраховувати на підтримку Заходу, в якій Схід завоювали большевики, ідея визволення України привела Вільгельма до німецьких ревізіоністів глибоко правих переконань. Двоє із Вільгельмових партнерів долучаться до Гітлера в його першій спробі захопити владу — Мюнхенського пивного путчу 1923 року[182].
Нацистський рух був національним самовизначенням, доведеним до шаленства, збоченим через хибно витлумачену поразку, отруєним расовим містицизмом. Гітлер не спромігся захопити владу, але роком раніше Беніто Муссоліні привів до влади в Римі свій фашистський рух. Італія була переможницею Першої світової війни, але фашисти однаково стверджували, що вона потребувала більших територій. Національне самовизначення перестало бути принципом, що його після завершення війни застосовують держави-переможниці, а стало постійною боротьбою нацистів та фашистів за перековування своїх націй у неспокої масової мобілізації та жорстокості нової війни. Хоча переможці не визнали б цього, національне самовизначення від початку було отруєне владними міркуваннями. Тепер фашисти чи нацисти шукатимуть владу, потрібну їм для того, щоб перемінити Європу на своє уподобання, ні на мить не полишаючи розмов про національну справедливість і національні права.
Самовизначення було справою непевною не лише на практиці, а й у теорії. Воно виходило з припущення, що нації були подібні до особистостей, що в них були права, які можна було якимось чином зреалізувати. Але як тоді бути із власне особистостями та їхніми індивідуальними правами? Вільгельм був особливо яскравою постаттю, але він був лише одним із мільйонів східних європейців, чию національність було нелегко встановити. Як Габсбург він представляв складну соціальну дійсність, що її самовизначення заперечувало. Стара Європа багатонаціональних імперій залишала багато невизначености щодо національної ідентичности, і ця невизначеність скидалася на певного штибу людську свободу. Якщо національна ідентичність передається через народження або через державу, то аж ніяк не визволяє особистість. Якщо ж натомість національність визнавати питанням еволюцій чи переконання, то вона може дозволити особі зростати й мінятися. Національність тоді, як і тепер, була справою непростою, дуже часто справою вибору — як особистого, так і політичного; часом вогкою — як молоді й сповнені життя тіла, часом сухою — як чорнило підписів на договорах.
Улітку 1922 року покинутий усіма союзниками Вільгельм уже не міг сидіти у Café Reichsrat й чекати пропозицій. Він уже забагато пропозицій прийняв. Бауер наприкінці баварської авантури дав йому трохи грошей. Вільгельм, що не опанував якогось фаху і не підтримував стосунків зі своїм багатим батьком, мабуть, вирішив, що наймудрішим кроком було б покинути Австрію, поки в кишені ще є трохи грошей[183]. У нього не було громадянства, не було юридичної тожсамости, не було паспорта. Він роздобув порожній австрійський паспорт і прийняв певне рішення. У листопаді 1922 року він покинув країну під своїм українським іменем — як Василь Вишиваний.
