Вій-ник

У великому хліву мешкало багато домашньої животини. Більша частина будівлі призначалась для великого рогатого скоту, поруч із загоном для корів, господарі прилаштували малесенькі ясла, щедро набиті пахучим сіном. Велет задоволено посміхнувся, староста тільки що трішки виправився у його очах. Прямісінько у тих яслах ворожбит і розстелив хустинку. Виклав дарунки та прочитав замовляння.

Цього разу не довелось чекати ні одної зайвої хвилини. Розміром із трьох річну дитину, чоловічок із потворною козячою головою з'явився по ту сторону від подарунків, та не кваплячись відломив окраєць хліба.

— Густомлин дякує за гостинці, — важко вимовляючи слова вимовив чоловічок. — Що бажає за них молодий ворожбит?

— Радий що задобрив тебе, — промовив Велет та кивнув, вказуючи на округлий животик створіння. — Бачу що щедрі господарі, не забувають про свого багана.

Покровитель домашнього рогатого скота почесав пузо та задоволено покивав головою:

— Правду каже молодий ворожбит, не пам'ятає Густомлин аби господарі слово погане в його сторону сказали. Отож і Густомлин на доброту тим самим відповідає, і про свої обов'язки не забуває. Відганяє від худоби хвороби, слідкує за малечею та на пасовищі хижаків відваджує.

— Радий чути це. Та чи знає добрий Густомлин що недавно у господарів його лихо сталось?

Чоловічок із головою козла похмурнів, засовав ногами, посмикав себе за борідку, та врешті решт неохоче кивнув.

— Знає Густомлин що лазня згоріла, а з нею і Мстимед ледь не обгорів до кісток.

— Якщо відомо про це доброму багану, то чи не знає він про те що стало причиною пожежі?

Володар хліву зиркнув на Велета із під лоба, та відламав ще кусок від хлібиня. Посипав його сіллю та без видимої насолоди проковтнув.

— Густомлин не впевнений, — нарешті відізвався чоловічок. Темно тоді було, не розгледіли його очі, постаті палія.

Хлопець подумки скривився та постарався не показати цього. Баган йшов на контакт та більш-менш охоче відповідав на питання, особливо після того як ворожбит запропонував поділитись із володарем частинкою сили. Та він справді не надто багато бачив і не міг точно сказати на кого Велету думати.

Дізнавшись усе що можна було, Драк залишив багана, та повернувся до будинку.

Староста, його дружина, їх діти, та Шумен згорали від цікавості, та Котик не став переказувати їм подробиці. Занадто незначними вони здавались. Замість того він ще трішки порозпитував старосту, та вирішив що на сьогодні досить. Завтра з ранку він візьмиться за цю справу із новими силами.

Після денного сну, спати не хотілось. Велет довго крутився на місці, Шумен також не спала.

— А ти знаєш якісь казки? — раптом запитала дівчина.

Драк напружив пам'ять але нічого цікавого не пригадав. Коли він був малий, мама розповідала йому якісь казки, та потім її не стало. Віт не був тією людино котра здатна розповідати казки. Хоча, якщо подумати, і дещо переробити одну історію...

— Можу розповісти дещо, але це не казка, — попередив хлопець. — Мені її вчитель колись розказував.

— Давай.

— В одного старого Чернігівського купця було два сина та меншенька дочка. Старший із дітей весь у батька пішов, до торгівлі мав великий хист. Водив каравани із товаром, та непогано заробляв. Так вже склалось що доводилось йому на одній дорозі з лихими людьми зустрічатись не часто. От він і увірувався у тому що доля підігрує йому. Почав ходити зовсім із крихітною охороною. За що і поплатився. Хоча відверто кажучи навіть колишня кількість його охоронців у тому випадку йому би не допомогла...

— Гей, так в казці би не сказали! — обурилась Шумен.

— Так я ж одразу сказав що це не казка. Розповідати далі чи ні?

— Вибач-вибач, продовжуй.

— Старший син потрапив у халепу. На його караван вийшов загін одного бея із Кримського ханства. Яничари легко взяли верх над охороною та полонили старшого сина і всіх хто був із ним. Бей дізнавшись що до його рук потрапив успішний купець зажадав викупу і не маленького. Старий батько дізнавшись лиху звістку не витримав та захворів серцем. Помер. Та навіть якби не це грошей у нього не було, усе відав дітям. Менший син купця, таланту батькового не мав. Чи то пак його майстерність проявилась зовсім у іншому ремеслі. Був він воїном великим, да не простим а справжнім ворожбитом. У той час ходили про нього справжні легенди. Казали що тіло його не може поранити жоден клинок, а кулі він може ловити голими руками, тай у бою на шаблях не було рівного йому. От і вирішив той син врятувати брата. Узяв із собою свою вірну шаблю та відправився до маєтку бея. Не вигадуючи нічого, відважний хлопець підійшов до самих воріт бея та викликав того на двобій. Бій вийшов довгим. Бей не захотів схрещувати клинок свого ятагану із хлопцем, замість того відправив проти нього своїх яничар. Ті не могли подолати непереможного ворожбита, та було їх стільки як зірок на небі. Побачивши що його воїни безсилі перед одиночним ворогом, бей наказав скувати найміцнішу сітку із металу і накинути її на ворожбита. План хитрого бея увінчався успіхом. Виснажений та зморений козак не зміг вберегтись від клятої сітки.

Велет замовк та підвівшись із ліжка узяв глечик із водою. Від довгої розповіді у нього в роті добряче пересохло.

— Так що там далі було? — нетерпляче запитала Шумен зі своєї половини кімнати.

— Кхм... Таким чином у полоні у бея опинився ще один брат. Проте він не знав що робити із ними. Дійшла звістка що батько хлопців помер, тож очікувати на викуп було нерозумно. Це розуміла і найменша в їхній родині. Сестричка котра тільки збиралась виходити заміж аж коли на її тонкі плечі звалилась така низка нещасть. Весь час вона міркувала як може допомогти та коли дізналась що брат-ворожбит пішов виручати їхнього старшенького збагнула що скоро потрібно буде рятувати уже обох. Бо про братову прямоту вона дуже добре знала. Отож вона одразу відправилась слідом за ним. Однак не втигла його перехопити. Розуміючи що бей не стане довго думати і годувати непотрібних йому рабів, вона вирішила діяти рішуче.

— І що, що вона зробила? — підскакуючи на своєму ліжку поквапила Велета дівчина.

— Вона показалась на очі яничар, і ті схопили її.

— Що? Але навіщо вона так по дурному вчинила? — обурилась майя.

— Дослухай краще до кінця, — посміхнувся Драк. — Бей не збагнув що дівчина приходиться братам ріднею, і наказав дати покірній та вродливій дівчині роботу у його палаці. Отримавши те що хотіла, молодшенька сестричка підмовила інших служанок із гетьманщини, та разом вони напоїли усіх яничар палацу відваром із сон-трави, і поки турки спали, дівчата звільнили усіх полонених. Так молода та тендітна сестричка врятувала життя двом старшим але нетямущим братам.

— Неймовірно! Це дуже гарна казка! — збуджено промовила Шумен. — Якби ти ще навчився трішки краще розповідати!

— Тихіше, — посміхнувся хлопець, знову відпивши води. — А то розбудиш усіх. До того ж я одразу казав що це не казка, скоріше повчальна історія. Тут головне зрозуміти мораль.

— Я! Я зрозуміла! В цій казці йдеться про те що дівчата можуть бути куди як кмітливішими за хлопців! І що навіть тендітна дівчина може виконати те що міцним хлопцям не під силу!

— Майже, — посміхнувся Драк. — Тільки стать не важлива. Головне це в будь якій ситуації покладатись на розум а не на самовпевненість чи власну силу.

Прокинулись вони пізно, адже до півночі розповідали одне одному різні історії корі якщо не сильно вдумуватись можна було прийняти за казки. Поснідавши, Велет вирішив не відкладати у довгий ящик а зайнятись справою. Катря провела хлопця і Шумен до будинку сім'ї в котрої напередодні згоріла лазня.

Котик розпитав домашніх чи не бачили вони чогось дивного. Як і в випадку із старостою ніхто нічого не знав і не бачив. Отримавши від господині гостинці для лазника, вони удвох із Шумен відправились до попелища. Як він і думав господарі не встигли ще прибрати місце. Переступаючи обгорілі колоди, хлопець почував себе дещо недобре. У пам'яті спливали давні та майже забуті спогади із тої клятої пожежі що забрала життя його батьків.

Подолавши смутні спогади, він розстелив червону хустинку та розклав на ній підношення. Лазник не хотів показуватись, хоча Велет готовий був заприсягтися що чув чиєсь скиглення та тихий плач. Розуміючи що володар місцевості десь поруч, і просто не бажає показуватись, Велет почав вмовляти істоту. Вкладаючи у свої слова малесеньку краплинку сили він просив лазника показатись та розповісти усе що він бачив, аби ворожбит мав можливість покарати винного.

Володар показався тільки через півгодини. Та особливої користі від того не було. Після втрати своїх володінь, лазник злегка з'їхав з глузду. Не доторкаючись до підношення він просто сидів у центрі згарища та розкачувався із сторони у сторону. Часом він говорив не зв'язані одне з одним слова, чи то просто заходився у протяжному підвиванні. Розговорити бідолаху було майже неможливо, проте Велету вдалось дізнатись деякі подробиці.

Залишивши лазника у його горі, Велет вирішив оглянути округу. Шумен та Катря, звісно ж, вирішили зіставити йому компанію. Дочка старости крутилась біля лазні до цього, та близько не підходила. Боялась володаря.

— Так що ви дізнались, пане? — запитала вона.

Драк уважно розглядаючи підступи лазні, відповів:

— Володар у розпачі, нічого вагомого із нього я витягнути не зміг. Проте маю підозру що винним у всіх підпалах можна назвати жировика.

— Жировика? — здивовано перепитала дівчина. — А хто це?

— Цих істот частіше називають лизунами, за довгий язик та любов злизувати гарячі млинці із тарілки.

— Стривайте, ви маєте на увазі домовика?

— Ні. Цих істот часто путають, але спільного вони мають не так вже й багато. Домовик зазвичай добрий дух-помічник. Жировик — істота вкрай лиха. Вони полюбляють оселятись у теплих місцинах, у пічках наприклад. Але якщо в будинку живе сильний домовий, то вони шукають біль затишне житло. У нашому випадку лазні.

Катря трішки помовчала, та невпевнено запитала:

— Тобто ви думаєте що це жировик підпалював усі наші лазні?

— Угу, я ж кажу, вони полюбляють теплі місцини. Інколи вони зовсім розум втрачають та підпалюють власний дім, аби стало ще тепліше. Певно він посилився у вас у селі після того як помер Гордій. Відчув що ніхто його звідси не вижене от і робить що заманеться.

— Дивовижно...

Драк кинув на дівчину погляд та вказавши рукою на тонкий шар снігу, запитав у неї:

— Ти сліди добре вмієш читати?

— Що? — здивувалась вона. — Т-так, умію.

— Тоді що про ці можеш сказати?

Дочка старости оглянула сліди на снігу та дещо невпевнено промовила:

— Схоже на собак.

— Або на вовків, — додав Велет на що дівчина здригнулась. — Нічого дивного, якщо подумати. Жировики уміють підробляти сліди, та маскуватись під тварин. Судячи з усього наш негідник після пожежі сховався в тутешньому лісі. Ходімо, знайдемо його. Жировики не надто сильні противники як для ворожбита, ми скоро обернимось.

Так у трьох вони і вирушили до лісу. Дорога не зайняла багато часу. Десь годинку вони йшли по чітко помітним слідам залишеними лапами невеликої зграї вовків. У дорозі Драк переповідав Шумен усе те до чого додумався. Катря не розуміла іспанської, і тому насторожено зиркала на двох чужинців. Зрештою вони побачили перед собою відблиски кострища.

— Ми вже близько, — тихо промовив Велет, та прискорив крок. Шумен поспішила за ним. Катря трішки відстала.

Через декілька хвилин компанію вийшла на велику безсніжну поляну. На тому кінці, навпроти них горіло велике багаття біля котрого спиною до них сидів якийсь чоловік. Він кутався у темний, оторочений хутром плащ, та здавалось не міг нагрітись, бо ж надто близько підсувався до вогню.

Він вочевидь почув гостей ще давно. Важко не скрипіти ногами об сніг. Проте відреагував незнайомець на їхню появу тільки коли вони підійшли ближче. Підвівшись з місця він обернувся до компанії та дав їм себе розгледіти. Високий чоловік, без вусів та бороди, він мав досить привабливі та навіть тендітні риси обличчя. Чоловіка легко можна було назвати красунчиком, якби тільки не бліде як у покійника лице, та очі в котрих немов би горіло полум'я.

— Це не жировик! — розпачливо промовив Велет.

— Ха! Ну ти ї йолоп! — нервово викрикнула Катря за його спиною. — Який у біса жировик? Що ти там собі вигадав? Ніколи не існувало ніякого жировика!

Велет розвернувся до дочки старости та сконцентрував погляд ні кінчику стріли котра була спрямована на нього.

— Що ти...?

Катря відпустила стрілу і та увійшла хлопцеві прямісінько у груди. Велет невіруючим поглядом подивився на те місце куди увійшов металевий наконечник. Декілька секунд він так простояв аж поки його лице не скривилось в гримасі болю. Драк похитнувся та завалився на спину.

Лице Катрі спотворилось у страшній усмішці.

— Не існувало ніякого жировика, — повторила вона. — Завжди був тільки Гордій, мій Гордій!

— Гордій Милован? — перепитала Шумен. — Померлий ворожбит?

— Він не помер! — запротестувала Катря. — Гордій безсмертний!

— Ох, люба, — похитала головою Шумен, і дочка старости нахмурилась, відчуваючи що відбувається щось не те. — Не існує безсмертних людей. Навіть серед ворожбитів. Це не твій Гордій, щоб ти там собі не думала.

— Щ-що ти верзеш? — опустивши лук вимовила мисливиця. Її голова зірвалась від різкого болю та запаморочення.

— ... трю! Катрю! — кричав чий знайомий голос. Голос її коханого. — Тікай звідси, Катрю!

Дівчина хитнула головою на мить переборюючи біль. Світ небезпечно хитнувся. Та перед тим як остаточно упасти на землю вона встигла побачити, що молодий чужинець-ворожбит стоїть на своїх двох, і ніякої рани у нього на грудях нема. Так само як в її руках не було лука. Точно. Як вона могла забути? Він же ш залишився удома...

— Хто ви такі? — прокричав Милован, шкірячи занадто довгі як для людини зуби. — Та що ви з нею зробили?

— Ти не хвилюйся, Гордій, — спокійно промовив Велет та повністю сконцентрував свою увагу на головному супротивнику. — Вона просто втратила свідомість. Таке трапляється якщо у людини вистачає сили духу вирватись із химородного видіння. Коли мозок не може збагнути де реальність а де брехня він просто виключається.

Покійний ворожбит трішки заспокоївся та гримаса злості на його блідому обличчі нікуди не ділась.

— Зрозуміло, значить колеги. Нащо ви взагалі привели її сюди? Ми б могли розібратись і без сторонніх людей.

— Ти вже вибач, та я хотів переконатись що вона причетна до твого "воскресіння". — знизав плечами Велет. — Тепер бачу що вона справді кохала тебе, у цьому то і біда, правда?

— Та що ти розумієш?! — проричав покійник. За його спиною рик підтримали вовки, повільно виходячи на поляну.

— Краще скажи як все було. Мені ще звіт писати, було б добре вказати всі деталі, — дещо нахабно промовив Драк.

— Напишеш, якщо залишишся живим.

— Ну, як знаєш, — зітхнув Велет та різко скинув руку, кидаючи в сторону покійника ніж.