Наступний день судового розгляду розпочався зачитуванням решти частин обвинувального акту. Всі підсудні, за винятком Карпинця, були апатичні. Спеціально до суду прибув Василь Мудрий, політик УНДО та віце-маршалок [віце-спікер] Сейму. На засідання, як експерта, але не перекладача, запросили також Леона Ярославського, фахівця з української мови[490]. Цього дня в суді детально виклали обставини, пов’язані з іншими вбивствами та терактами, вчиненими ОУН. Цей перелік розпочинався з опису невдалого замаху на вбивство «вождя нації» Юзефа Пілсудського, який УВО (попередниця ОУН) організувала у Львові 25 жовтня 1921р. (іл. 54), та закінчувався подробицями вбивства українців Бачинського і Бабія. Останнього вбили вже тоді, коли у червні 1934-го взяли під варту майже всіх провідних членів ОУН[491]'.
Деякі члени ОУН — Спольський, Макарушка та Мигаль, чиї заяви під час допитів зачитали у суді, — зізналися у тому, що відносно деяких наказів ОУН вони відчували моральні сумніви, особливо у тих випадках, які стосувалися вбивств українців. Чи під час слідства, чи ще до арешту їхнє ставлення до ОУН змінилося. Спольський, член ОУН, якого не було поміж обвинувачених, під час розслідування заявив, що він розкриє інформацію, яка допоможе органам безпеки «ліквідувати ОУН, чию діяльність він вважає дуже шкідливою для українського народу». Макарушка, у свою чергу запевняв, що ОУН робить молодих українців «песимістичними, впертими, обмеженими, відлюдькуватими й підступними»[492], а Мигаль заявив, що готовий померти за свої свідчення, якщо це сприятиме ліквідації ОУН[493]. О 16:30 голова закінчив читати акт обвинувачення і члени суду вийшли із зали, після чого Лебедь зірвався з місця та спробував щось викрикнути, але йому стали на заваді — спочатку охоронець, а потім Карпинець, який наказав йому сісти[494].
Кореспондент Gazeta Polska написав у репортажі, що в тексті обвинувачення міститься приголомшлива інформація про «діяльність ОУН у Польщі та інших країнах, а також про допомогу, яку українські терористи отримували від уряду Литви»[495]. Свої репортажі на цю тему кілька газет надрукували із заголовками: «Литва підбурює вбивць із ОУН!», «Коли міністри підтримують зв’язок з убивцями…» та «Лідерів і бойовиків ОУН фінансувала Литва: неймовірні одкровення в суді Варшави»[496].
На третій день судового розгляду, 20 листопада 1935р., репортер Gazeta Polska помітив у залі югославського журналіста, який, судячи з усього, хотів дізнатися про подробиці співпраці між ОУН та усташами.
Польський репортер також згадав, що до судової зали прийшла мати Лебедя, яку він назвав «простою селянкою». Голова Посемкевич звернувся до підсудних. Він прочитав акт обвинувачення та запитав Бандеру, чи визнає він себе винним. Бандера почав відповідати українською: «Мені яко українському…» За словами прокурора Желенського, Бандера повідомив суд, що є громадянином України і, відповідно, не підпадає під чинність польського законодавства. Голова перервав його, нагадавши, що треба говорити польською. Бандера голосно продовжив українською, ще раз пояснивши, що польське законодавство його не стосується. Голова повідомив відповідачу: якщо той говоритиме «не польською», суд сприйме це як відмову давати свідчення і його виведуть з судової зали, а відповідну інформацію про нього візьмуть з протоколу допиту. Бандера розпочав відповідати українською: «Я хочу вияснити…». Голова сказав йому, щоб він припинив кричати, інакше його виведуть. Бандера не дослухався, і голова наказав його вивести[497]. У своїх мемуарах Желенський прокоментував цю сцену так: «Бандера чинив опір, тож поліція силоміць його вивела. Судомні помахи руками й ногами цієї маленької людини виглядали досить кумедно. Але від нього била невичерпна енергія та фантастична сила». У залі суду всі зрозуміли, що Бандера насправді є лідером звинувачених та має над ними владу[498]. Репортер популярної газети Ilustrowany Express Рогаппу, який також спостерігав за тим, що відбувалося, написав, що Бандера планував виступити з підготовленою промовою, але видавався нервовим та злим, тому його короткий виступ вийшов невиразним і не зовсім зрозумілим[499].
Бандеру вивели із судової зали, і голова зачитав його свідчення, отримані раніше під час тривалих допитів. Зі слів кореспондента Gazeta Polska, Бандера спочатку відкидав свою належність до ОУН, підготовки вбивства Перацького та інших терактів. На питання про поїздку до Ґданська Бандера відповів, що їздив туди не на зустріч з іншими членами ОУН, а щоб запросити двоюрідного брата на весілля своєї сестри. У результаті на весілля він не потрапив, оскільки цілий тиждень хворів, застудившись після купання у Балтійському морі. Усі свідчення Підгайного та Малюци, які розкривали причетність Бандери до терористичної діяльності ОУН, Бандера назвав безпідставними[500].
У мовному питанні Лебедь застосував таку саму тактику, як і Бандера, що викликало суперечку між захистом та звинуваченням. Прокурор Казимир Рудницький пояснив: якби звинувачені не знали польської мови, то суд запросив би перекладача, щоб зрозуміти їхні свідчення, як це робиться для всіх, хто не володіє польською мовою, незалежно від національності. Але оскільки звинувачені навчалися в польських університетах і добре знають цю мову, очевидно, що їхнє бажання говорити тільки українською свідчить про намір влаштувати політичну демонстрацію, якої суд не допустить. Захисник Ганкевич повідомив, що Лебедь не вчився в польському університеті, як інші звинувачені, й тому відмовляється говорити польською, аби не псувати мову. На це прокурор Желенський заперечив і сказав, що Лебедь знає польську з часів навчання у гімназії. Тому Лебедя попросили відповідати польською. Голова надав йому слово, але підсудний знову заговорив українською. Лебедя зупинили, і голова зачитав його свідчення з протоколу допиту[501].
Наступна підсудна Гнатківська також заперечувала свою належність до ОУН і заявила голові, що свідчитиме тільки українською. Голова дозволив їй сісти, а потім зачитав її покази з матеріалів розслідування[502]. Аналогічним чином трималися Карпинець, Підгайний, Малюца, Качмар-ський, Зарицька та Рак. Голова зупиняв звинувачених одного за одним та читав їхні свідчення з протоколу слідства[503]. Климишин, як і під час допиту, на кожне запитання відповідав мовчанкою[504]. Дехто зі звинувачених застосовував тактику з мовою й під час слідства. Наприклад, Бандера заявляв, що він «вміє говорити та писати польською мовою, але відмовляється її використовувати»[505]. Інші звинувачені також запевняли, що вони знають польську мову, але не будуть її вживати, бо це мова їхніх «ворогів та окупантів»[506]. Про ці лінгвістичні суперечки в Ilustrowany Express Codzienny вийшла «сенсаційна» стаття під назвою «Провокація: підсудні не хочуть свідчити польською мовою!»[507]
Першим звинуваченим, який свідчив польською, був Мигаль. Він виправдав своє рішення нагадуванням того, що Варшава не розміщена на території України, а тому він, коли свідчить польською мовою, не шкодить українському народу[508]. Він визнав свою провину та заявив, що хоче розповісти про всі свої злочини, серед яких і вбивство Бачинського, і про злочини, які вчинили інші звинувачені (про про що він свідчив ще на допитах)[509]. Однак у своїх свідченнях він не відкрив всієї інформації, якою володів, та інколи надавав неповні або неправдиві свідчення, тим самим вигороджуючи від можливих звинувачень деяких членів ОУН[510]. Адвокат захисту Ганкевич запитав Мигаля: «Чому ви з таким задоволенням підкреслюєте свою провину і цим самим штовхаєте себе до гільйотини?» Мигаль відповів, що хоче виправити помилки — загибель Бачинського та Бабія[511]. Свідчення Мигаля, які зачитали в залі суду 26 листопада 1935р., викликали в інших звинувачених подив, хвилювання та стурбованість. Два дні потому газета Express Ilustrowany надрукувала статтю під назвою «Приголомшливі одкровення Мигаля: звинувачені українці слухають затамувавши подих»[512].
Більшість членів ОУН, яких викликали як свідків, теж відмовилися свідчити польською мовою. Суд сприйняв таку поведінку як політичну демонстрацію. Тим, хто знав польську, але відмовлявся говорити нею, присудили штраф чи утримання під вартою (в разі несплати штрафу). Зокрема, за виступ у суді українською мовою свідка Ірену Хом’як покарали штрафом у 100 злотих (або десятиденним ув’язненням)[513]. Роману Чорну, Романа Шухевича, Олександра Пашкевича, Осипа Мащака, Дмитра Мирона та Осипа Нидзу оштрафували на 200 злотих (або 10 днів утримання під вартою)[514]. 5 грудня 1935 р. Олені Чайковській присудили 300 злотих штрафу (або 10 днів утримання під вартою); за наказом голови суду її силою вивели з зали суду, оскільки вона не припиняла говорити з ним українською. Втім, наступного дня вона вирішила свідчити польською мовою[515]. Свідок Андріян Горницький заявив, що під час допиту він вимушено свідчив проти своїх товаришів, оскільки з нього знущалися, утримуючи тривалий час на морозі. Незважаючи на спроби прокурора заспокоїти його, Горницький сказав, що схиляється перед ОУН, та підкреслив, що він «належав до ОУН і буде їй вірний до смерти». За таку політичну заяву його засудили до двох днів карцеру. Прокурор Желенський встановив, що Горницького допитували 7 та 8 вересня. Прокурор Рудниць-кий прокоментував, що у ці дні «могло й не бути гарної погоди, але точно не було морозів», та ініціював окреме розслідування стосовно Горницького (за неправдиві свідчення)[516].
Найефектнішим свідком того дня стала Віра Свєнціцька (іл. 100), зовсім молода представниця ОУН. Вона повідомила суду, говорячи українською мовою, що знає польську, але свідчитиме винятково українською. За таку заяву голова оштрафував її на 200 злотих (або 10 днів утримання під вартою) та наказав охороні вивести її з судової зали. Коли Свєнціцька проходила повз лаву підсудних, вона повернулася до них, підняла праву руку і вигукнула: «Слава Україні!» На що підсудний Карпинець встав, теж підняв руку та відповів: «Слава Україні!» Це був перший задокументований випадок демонстрації фашистського салюту, який члени ОУН виконали публічно. За подібні дії Свєнціцьку покарали одним днем утримання в карцері[517].
29 листопада 1935р. начальник тюрми Войцех Зігала, якого голова також допитав як свідка обвинувачення, надав цікаву інформацію про поведінку Бандери у львівській в’язниці «Бригідки». Зігала виявив у їдальні, де обідав Бандера, напис українською мовою «Помри, але не зраджуй», підписаний іменем Бандери. Ввечері він побачив такий самий напис на іншому столі, де Бандера вечеряв. Кілька днів потому Зігала почув, як Бандера намагався спілкуватися з іншими ув’язненими, щось відстукуючи по стіні за допомогою азбуки Морзе. Зігала постукав у відповідь, а Бандера запитав, стукаючи: «Хто перебуває у сусідніх камерах? Дайте їхні імена». Зігала не відповів, але підійшов до камери Бандери і сказав: «Я знаю азбуку Морзе та розумію Ваші повідомлення. Я сповіщу про це прокурора». Бандера відповів: «Я просто простукував навколо»[518].
Показання свідка надав Ентоні Фік, один із тих посадовців, які допитували Бандеру. Адвокат Ганкевич запитав його, чи правда, що з 6 по 11 вересня та з 13 по 16 вересня 1934-го Бандеру допитували без перерви. Фік відповів, що він допитував його тільки вдень і йому невідомо, чи допитували Бандеру вночі[519]. Член ОУН Ярослав Спольський також натякнув, що під час допитів співробітники слідчих органів застосовували силу. Коли голова запитав, чому його доводи у суді різняться з тими, які він давав під час допитів, Спольський пояснив це тим, що під час допиту він зазнав побиття (від особи, яка проводила дізнання). Така заява викликала невдоволення прокурора Желенського, який зажадав дізнатися, чи є у Спольського якісь додаткові докази цього факту: хто, яким предметом його побив та по яких частинах тіла, і чому раніше він про це нікому не повідомив? Спольський не зміг дати правдоподібної відповіді на жодне з перелічених питань. Прокурор запевняв, що Спольський вирішив змінити свої свідчення, тому що боявся репресій з боку ОУН (за викриття інших обвинувачених). Пізніше, щоб з’ясувати усі обставини цього інциденту, Желенський звернувся до суду з проханням викликати Лючинського, начальника львівської в’язниці (відповідальність за побиття Спольський покладав саме на Лючинського)[520]. Наступного дня, 3 грудня 1935р., Лючинський постав перед судом та заявив, що не бив Спольського, а покарав його двома днями карцеру — за те, що той під час голодування видряпав своє ім’я на ложці. Спольський це підтвердив[521].
