1502 р. Менглі Ґерай нарешті переміг та знищив Велику Орду. Це знизило цінність союзу Криму з Московською державою, і починаючи з 1510-х рр. Крим наїжджає на Московську державу так само, як і на Литву та Польщу.
Син Менглі Мехмед Ґерай (правив у 1515—1523 рр.) переніс свою увагу на здобуття гегемонії над іншими ханствами пост-золотоординського простору. Йому вдалося посадити на трон Казанського ханства свого брата (чи племінника) Сахіба Ґерая у 1521 р., а вже наступного року разом із ним з двох боків напасти на Московську державу, дійшовши до самої Москви та узявши (напевно за перебільшеними відомостями) триста тисяч ясиру. Мехмед Ґерай завда поразки ногаям та вирушив у похід на підкорення Астрахані. Але там його і його сина Багадура Ґерая підступом убили ногаї та знищили їхнє дванадцятитисячне військо.
Господарство у кримських татар розвивалося дуже повільно і вражало європейських мандрівників відсталістю. Ще в першій половині XVІ ст. татари були народом перш за все пастушим і через це кочовим, бо мусили невпинно подорожувати у пошуках пасовищ для своїх стад худоби. Навіть у 1530-х рр. кримські татари ще не знали осілого рільництва. Михалон Литвин з подивом писав, що «землю, навіть найбільш родючу, вони [татари] не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм дає, тобто травою для годівлі худоби».
Але вже на той час з’явилися ознаки переходу до рільництва як допоміжної галузі господарства. Продовжуючи кочувати, татари почали розорювати й засівати в степу ділянки землі, щоб повернутися до них восени й зібрати врожай. Таке примітивне рільництво, характерне для деяких відсталих кочових народів Середньої Азії, Північного Кавказу тощо, не могло задовольнити потреби населення у хлібі та інших продуктах харчування.
Замість того щоб підтримувати розвиток сільського господарства, татарські хани й мурзи значну частину продуктів добували шляхом набігів на сусідні землі. Ці походи часто суперечили інтересам Османської імперії, оскільки татари нападали і на держави, які уклали мир із султаном, і на союзників султана.
Варто відзначити, що у межах сфери впливу Османської імперії Кримське ханство користувалося великою самостійністю. Ханство не було завойоване османами, Ґераї лише визнавали владу османських султанів над собою та їхнє право призначати й усувати кримських ханів. При цьому кримські хани були повноправними суверенами на своїй території, мали право на самостійні міжнародні зв’язки, право призначати і збирати податки, видавати закони. Система права у Криму суттєво відрізнялася від правової системи решти Османської імперії.
Окрім права призначати й усувати ханів (при узгодженні з правлячою елітою Кримського ханства) османські султани також мали право викликати кримське військо на імперські воєнні кампанії, а іноді й для участі у громадянській війні всередині імперії, як, наприклад, у 1511 р., коли принц Селім (майбутній Селім І Явуз) повів кримське військо на війну проти свого батька султана Баязита ІІ. Поступово втручання султанського уряду у справи Криму ставало все частішим, і у більш пізній період свого існування ханство фактично перетворилося на османську провінцію.
Недивно, що хани прагнули проводити незалежний від Стамбула курс, подеколи вступаючи у відкритий конфлікт із султанами. На початку 1530-х рр. хан Сагіб-Ґерай переніс свою столицю із Солхата в Бахчисарай, подалі від турецького гарнізону Кафи й османського намісника. Невдовзі султан відібрав у Кримського ханства фортецю Очаків і поставив там турецький гарнізон для додаткового контролю над ханством.
У другій чверті XVI ст. ханство переживало період нестабільності. Наступник Мехмеда Ґерая Саадет боровся із сином Мехмеда Іслямом і врешті зрікся престолу. Ханом став Сахіб Ґерай, при якому Іслям Ґерай став калгою (цей титул заступника і спадкоємця хана впровадив Менґлі Ґерай), але продовжив прагнути ханського престолу, поки не був убитий у 1537 р. Сам Сахіб Ґерай також був убитий 1551 р., коли ханом став Девлет Ґерай. Нестабільністю в Криму скористалася Московська держава, розпочавши процес поглинання держав-спадкоємців Золотої Орди. 1552 р. було захоплено Казань, 1556 р. — Астрахань, Сибірське ханство було підкорене у 1580-х рр. Девлет Ґерай разом із Османською імперією чинив затятий опір московській експансії, часом добиваючись значних успіхів (спалення Москви 1571 р.), але повернути захоплені Москвою ханства йому не вдалося, а починаючи з 1570-х рр. кримські війська повністю поглинає участь у війні з Персією, а у 1593—1606 рр. вони беруть участь у важкій війні з імперією Габсбургів (хоча за два роки до початку цієї війни хан Ґази Ґерай робить останню спробу походу на Москву, але його орда зазнає поразки під її стінами.
Наприкінці XVI ст. виникає ще одна посада в ханській ієрархії, нурадин-султан, друга після калги-султана особа у ханстві. Цю посаду створив хан Мехмед ІІ Ґерай, коли султанський уряд відмовився затвердити калгою його сина. Мехмед ІІ остерігався не даремно, бо саме калга наказав його вбити. Султанський уряд опирався спробам ханів змінити принцип наслідування від родового старшинства на передачу престолу у спадок від батька синові, бо це зменшило б ступінь контролю з боку Стамбула над ханами. Після смерті вже згаданого Ґази Ґерая султан не затвердив ханом його сина, і в Кримському ханстві почався довгий період внутрішньої нестабільності й громадянської війни, у якій взяли участь у тому числі й запорізькі козаки. Коли після низки слабких ханів на престол зійшов Іслям ІІІ Ґерай (правив у 1644—1654 рр.), Османська імперія якраз переживала період труднощів у зв’язку із довгою і на той час неуспішною війною з Венеційською Республікою (закінчилася у 1669 р. відвоюванням у Венеції острова Крит), і Іслям Ґерай міг собі дозволити проводити практично зовсім незалежну від Стамбула політику. Особливо це проявилося під час Хмельниччини, коли Кримське ханство розпочало війну проти Речі Посполитої, що мала мирну угоду з Османською імперією. Як тільки Стамбулу вдалося переламати хід війни з Венецією на свою користь, а з приходом до влади великих візирів з роду Кепрюлю посилилося й покращилося управління імперією, султанський уряд швидко відновив контроль над Кримським ханством. Перелік правителів Криму у другій половині XVII ст. та у XVIII ст. нагадує калейдоскоп: один хан змінює іншого через кілька років чи навіть рік, хани призначаються й знімаються з трону по кілька разів підряд (Селім І Ґерай правив чотири рази протягом періоду 1670—1704 рр.), стають маріонетками в руках різних угруповань татарських мурз.
Тим часом Московська держава, що згодом перетворилася на Російську імперію, розпочала невпинний тиск на Кримське ханство. І хоча Кримські походи 1687 і 1689 рр. закінчилися невдачею, а захоплення Азова 1696 р. виявилося недовготривалим після катастрофічного для російського царя Петра І Прутського походу 1711 р., знищення Кримського ханства стає одним з пріоритетів російської зовнішньої політики. Російські війська двічі вриваються у Крим у 1730-х рр. і спалюють Бахчисарай, після наступної Російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Крим фактично стає російським протекторатом, і нарешті у 1783 р. Кримське ханство було остаточно поглинене Російською імперією.
Військо Кримського ханства
Кримське ханство у XV—XVII ст. було достатньо сильним військово. Окрім Кримського півострова, під владою хана перебували великі степові землі. На заході вони сягали Очакова й Білгорода (хоча західний берег Дніпра продовжував називатися «литовським», на відміну від східного, «татарського»), на півночі досягали Іслам-кермена і Кінських вод, а на сході володіння Кримського юрта на початку XVI ст. доходили до річки Молочної, а пізніше тягнулися на Кубань та до підніж Кавказу.
Питання про загальну чисельність війська кримського хана достатньо складне, і в популярній літературі називають цифри від 15 до 100 тис. Сам кримський хан Менглі Ґерай в листі до московського великого князя Василя III від 12 вересня 1509 р. повідомляв, що ним зібрано для походу «двісті тисяч і п’ятдесят тисяч раті». Але така цифра, звичайно, сильно перебільшена. Мабуть, ближче до істини свідоцтва сучасників, що хоча й належать до пізнішого часу, але їх можна перенести й на початок XVI ст.
Наприкінці XV ст. венеціанський дипломат Йоасафат Барбаро, описуючи своє перебування у Причорномор’ї близько середини XV ст., відзначав, що кочові татари Криму можуть виставити військо в три-чотири тисячі вершників. У середині XVI ст. Михалон Литвин у своєму трактаті про Кримське ханство відзначав, що кримські татари в змозі «виставити на війну до тридцяти тисяч війська, якщо піднімуться за наказом узагалі усі, навіть незвичні до військової служби, аби лише могли сидіти на коні». Посол московського великого князя до Менглі Ґерая оцінював сили хана у двадцять п’ять тисяч.
Ще пізніше Еріх Лясота, моравський дворянин, дипломатичний представник ерцгерцога Максиміліана в Польщі, писав у своєму щоденнику, що охоплює майже всю останню чверть XVI ст., що кримський хан «виступив в похід з двома царевичами і вісімдесятьма тисячами чоловік, з яких, утім, не більше двадцяти тисяч озброєних і здібних до війни, причому в Криму залишилося більше п’ятнадцяти тисяч чоловік». Ще більші цифри наводив англієць Джайлз Флетчер, що у 1588 р. побував як англійський посол у Московській державі. Флетчер писав: «Коли йде війною сам Великий або Кримський хан, то веде він із собою величезну армію в сто чи двісті тисяч чоловік, а окремі мурзи мають орди, що складаються з десяти, двадцяти чи й сорока тисяч чоловік».
Ще через п’ятдесят років французький інженер і картограф Гійом Ле Вассер де Боплан, добре знайомий із тогочасною ситуацією в Дикому Полі, відзначав, що у війську кримського хана «вісімдесят тисяч чоловік, якщо сам він бере участь у поході; в іншому разі татарське військо сягає не більш як сорок чи п’ятдесят тисяч, і тоді головує над ними який-небудь мурза».
Є сумніви щодо вірогідності свідчень про сто— чи двохсоттисячні татарські армії. Більшість істориків вважає, що для кочовиків співвідношення кількості воїнів до всього населення у випадку тотальної мобілізації становить приблизно 1:5 (хоча треба зауважити, що деякі дослідники дотримуються думки, що пропорція має бути ближчою до 1:10). Отже, якщо вважати за правду можливість кримського хана виставити військо у вісімдесят чи сто тисяч воїнів (нехай навіть частково «незвичних до війни»), то загальне населення Кримського ханства в XVI ст. мало складатися не менш ніж із 400 тис. чол. Однак така чисельність населення Кримського ханства для цього часу є істотно завищеною. При збереженні чисто кочового способу життя власне кримський степ міг прогодувати не більше 25—30 тис. кочовиків (тому стає зрозумілим, чому кримські татари досить рано стали переходити спершу до напівосілого, а потім і до осілого способу життя і до рільництва: ресурси кримського степу не дозволяли зберігати колишній звичний кочовий спосіб життя при зростанні населення). Примітно, що ці розрахунки стикаються із згаданими вище відомостями венеційця Барбаро. Якщо ж взяти до уваги ще й степи Північного Причорномор’я й частково Північного Кавказу, то чисельність кочового населення тут зростає до приблизно 200—250 тис. Це число й можна взяти як верхню межу підвладного кримському ханові населення для більшої частини XVI та XVIІ ст. Виходячи з пропорції 1:5, татарське військо не могло перевищувати 40—50 тис. воїнів.
