317 Кривошея І. Неурядова старшина. — С. 49-73; її ж. Польський інститут “товаришів хоругв” і запорозька традиція. — С. 29; Панашенко В. Бунчукові, війькові та значкові товарищі в Гетьманщині //Істину встановлює суд історії: Збірник на пошану Ф.П.Шевченка. — К., 2004. — Т.2. — С. 291-347.
141
Як випливає з реєстру 1649 р., полково-сотенна структура війська не мала
жодної уніфікації та усталеності. Наприклад, в Чигиринському полку існував
особливий Осавульський курінь, судячи з усього, підпорядкований вищій
(гетьмана або генерального осавула), а не полковій владі; частина сотень і
куренів іменувалася (і можливо, формувалася) не за територіальним принципом,
а по прізвищах командирів. Наприкінці XVII ст. виникли військово-
територіальні формування, що виконували якісь спеціальні функції й відтак мали
статус своєрідних еґземпцій. Найбільшим з них були т.зв. засеймські сотні
Ніжинського полку (Воронізька, Глухівська, Коропська, Кролевецька,
Новомлинська і Ямпільська). Засеймські сотні (назва походить від їхнього
розташування на правому березі р.Сейм) утворювали компактний
територіальний комплекс, витоки якого, сягають початків інтенсивної колонізації
Чернігівщини першої половини XVІІ ст. Залюднення цих земель, що утворювали
неспокійний рубіж із Московською державою, набуло характеру військової
колонізації. Королівські консенси (надавчі акти) виділяли земельні ділянки
шляхті та жовнірам козацьких хоругов коронного війська з умовою воєнної
служби та будівництва укріплених замків 318. Початки окремішності сотень в
адміністративно-територіальному устрої Гетьманату сягають часів Руїни 319. За
наказом І.Брюховецького 1663 р., їх було виділено в окремий Глухівський полк.
У такий спосіб гетьман прагнув позбавити своїх опонентів, очолюваних
ніжинським полковником В.Золотаренком, головної ресурсної та військової бази,
яку являла собою Ніжинщина 320. 1665 р. Глухівський полк було ліквідовано, а
засеймські сотні повернено до складу Ніжинського полку. У 1668—1669 рр., сотні
вилучили зі складу полку, передавши їх до відновленого Дорошенком
318 Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої. 1618—1648. — К., 2006. — С. 80—96.
319 Токарєв С. Засеймські сотні Ніжинського полку у суспільно-політичному житті Гетьманщини другої половини XVII—XVIII ст. //Література та культура Полісся: Збірник наукових праць. — Ніжин, 2011. — Вип.61. — С. 56—67.
320 Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації. — С.400— 401.
142
Новгородського полку, звідки вони були повернені Д.Ігнатовичем назад у 1669 р.
Невдовзі довкола адміністративної реорганізації сотень заходився
І.Скоропадський, котрий 1713 р. хотів подарувати своєму швагрові, глухівському
сотнику А.Марковичу, окреме полковництво 321.
Пильна увага до засеймських сотень з боку гетьманів зумовлювалася
кількома обставинами: розташуванням тут двох столиць (Батурина та Глухова), а
також територіальною близькістю до них рангових володінь гетьманів і
«генеральних» установ, кордони яких дорівнювали адміністративним межам
сотень322. Статус сотень як військово-територіальної спільноти простежується в
їх компактному використанні у воєнних кампаніях часів І.Мазепи. Сукупна
чисельність козаків у 6 сотнях рубежу XVІІ—XVІІІ ст. становила близько 2000
товаришів323. За характером виконуваних завдань їх можна ідентифікувати як
своєрідний гетьманський резерв, котрий швидко мобілізовувався та висувався в
найбільш загрожені ділянки оперативного театру324. У XVIII ст. до найбільш
поширених видів служби засеймців належало несення почесної варти при
гетьманських виїздах, супровід та зустріч двору ясновельможного, караульна та
кур’єрська служба при Генеральній військовій канцелярії, охорона Глухівської
в’язниці, охорона та супровід Генеральної артилерії325.
В кожному реєстровому полку існували формування т.зв. «полкових
служителів», котрі виконували допоміжні функції й знаходилися в юрисдикції
полковника та полкової канцелярії. До них належали музиканти, артилеристи,
польові сторожі, а також деякі категорії ремісників (цирюльники, коновали,
321 Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — С. 196.
322 Токарєв С. Коропська сотня Нiжинського полку у другiй половинi XVII—XVIII століть //Сіверянський літопис. — 2007. — №2. — С. 36—43.
323 Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України. — С. 420.
324 Сокирко О. На варті булави. Надвірні війська українських гетьманів середини XVII — другої половини XVIII ст. — К., 2018. — С.95-100.
325 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.4046. — Арк.6; Токарєв С. — С. 57—59.
143
ковалі, слюсарі та ін.)326. Частина з них утворювала окремі територіальні
громади, частина жила розсіяно, але в мирний час вони не були виділенні в
окремі організаційні формації (за винятком артилеристів і польових сторожів).
Кошти на утримання полкових служителів визискувалися з різних джерел, в
залежності від звичаєвої практики, котра склалася в кожному полку. В одному
випадку їм виплачували жалування, іноді «барву» й продовольчі «датки», котрі
стягувалися натурою або ж йшли з оренд, покуховного, зборів з млинів,
солодовень або спеціальних зборів 327.
Артилеристи й музиканти згадуються в запорозьких, а згодом і в
реєстрових козаків ще в XVI ст. Музиканти (довбиші (литавристи), трубачі
(трембачі) та сурмачі) були кількісно невеликими спільнотами, але зазвичай
посідали привілейоване місце з-посеред інших категорій військових служителів,
оскільки знаходилися в прямому підпорядкуванні полкових канцелярій і
особистій протекції полковників, що часто використовували музикантів у
приватних потребах328. Окреме загальновійськове формування, подібно до
артилерії, творила Генеральна військова музика, що підпорядковувалася
рейментарському двору й Генеральній військовій канцелярії 329. Невеликі відділи
музикантів існували в реєстрових полках ще в першій половині XVII ст., а сама
“войскова музика” — котли (литаври) — разом із булавою, прапорами й
326 Горобець В. Малі соціальні та соціопрофесійні групи Гетьманату: «курінчики», «стрільці», «протекціянти», «дворяни» etc.» //Соціум: Альманах соціальної історії. — К., 2008. — Вип.8. — С. 184-201; Дядиченко В. Нариси суспільно політичного устрою Лівобережної України. — С. 300-305, 433-439, 463-466.
327 Российский государственный военно-исторический архив. — Ф.44. — Оп.1. — Д.1. — Л.2 об.
328 Богданов В. Організація, інструментарій та склади полкової музики
лівобережного козацтва в Україні (друга половина ХVII — 80-ті рр. XVIII cт.) // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Мистецтвознавство. Архітектура. — Харків, 2005. — Вип.7. — С. 55-69.
329 Багалей Д. Реестр заслуги музыки войсковой року 1711 октоврия //Киевская старина. — 1892. — №11. — С. 296; Хармак М. Військова музика — гвардія гетьманського уряду //Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірник наукових праць. — К., 2012. — Вип.21, ч.2. — С. 245-248.
144
гарматами, належала до категорії військових клейнодів. В ході формування
військових інститутів Гетьманщини поступово усталився й перелік музикантів.
До них належали довбиші (добоші) (литавристи, що грали на мідних ударних
інструментах— ”котлах”), бубонисти (гравці на невеликих дерев’яних чи мідних
литаврах-бубнах), трубачі (трембачі) (гравці на дерев’яних духових інструментах
типу кларнетів), сурмачі (гравці на мідних духових сурмах) та “пищалки”
(гобоїсти або роговики). Полкові музики були окремою від музикантських цехів
соціо-професійною корпорацією, мали власного отамана, зазвичай
підпорядковуючись полковій канцелярії, городовому отаману або ж
безпосередньо полковнику. Кількість музик була різною, від 5 до 12 осіб,
очевидно залежачи від амбіцій полкових влад та засобів на їхнє фінансування 330.
В частині полків на їх утримання стягувався спеціальний збір, платниками якого
могли бути навіть козаки, або ж виділялася частка з військових полкових
доходів331. Музиканти отримували доволі високе річне жалування, продуктові
дачі, «барву» (одяг) й іноді навіть дрова. За даними В.Дядиченка, що походять з
“Ведения” лівобережних полків 1722-1723 рр., грошове жалування становило від
10 до 20 руб. на рік, що в декілька разів перевищувало грошові оклади старшин
компанійських і сердюцьких полків, що фінансувалися з гетьманського скарбу 332.
Іншу привілейовану категорію слуг складали “цирюлики” або “лекаре”. Фах
і спеціалізація цих врачевателів у ранньомодерній Європі були різновидом
фельдшерства, яке передбачало елементарну грамотність і обізнаність із
найбільш поширеними методами маніпуляційної медицини: лікування ран,
переломів, вивихів, нескладних хвороб і гігієнічних операцій. Військові
цирюльники, подібно до музикантів, не належали до цехової організації,
підпорядковуючись полковій владі, що ставило їх у значно вигідніше становище.
330 Багалей Д. Реестр заслуги музыки войсковой року 1711 октоврия. — С. 296.
331 Дядиченко В. Нариси суспільно політичного устрою Лівобережної України. — С. 463-466.
332 Там само. — С. 464-465.
145
Їх служба оплачувалася із загально полкових зборів або ж спеціальними зборами,
становлячи від 10 до 25 руб. на рік до яких долучалося продуктове утримання333.
Менш привабливою, з погляду соціального престижу й доходів, була служба
сторожів — козаків, що займалися розвідкою та бойовою охороною прилеглою
до теренів полку степової периферії та прикордоння. Цей уряд у переліку
козацьких служб, очевидно, з’явився лише із середини XVII ст., хоча можна
припустити, що він був спадкоємцем якихось давніших замкових слуг. Сторожі,
за родом служби, поділялися на три категорії: 1) пляцових, які відправляли
поліційні обов'язки в ратушних містах, 2) брамних, котрі охороняли вї'здні
ворота до міста, 3) польових334. Власне перші два типи сторожів були швидше
поліційними урядниками, і лише останній — польовий — був власне військовим
старшиною, який відав козацькими відділами, що відбували під'їзди й чати в
степу, стежачи за пересуваннями татар, займалися розвідкою та оповіщенням.
Польових сторожів у південних регіонах утримували не лише при полкових
центрах, але й у сотнях. Судячи з усього, на цю службу добиралися козаки, що
мали значний бойовий досвід і добре озброєння.
Частина корпорацій військових слуг постала на місці колишніх замкових
служб, місце яких посіли полкові й сотенні правління та козацькі старшини. На
думку В.Горобця, правовий статус військових слуг не був чітко визначеним.
