Самі втікачі з Волині стали важливим чинником формування польсько-українських стосунків в другій половині 1943 р. в Галичині. І це не дивно, адже їх тут з’явилося досить багато. Польські документи називають цифру 7200 осіб, які були розміщені в такий спосіб: 2000 — у Львові, 2000 — у Бродівському повіті, 1100 — у Збаразькому, 800 — у Тернопільському і решта дрібнішими групами в інших галицьких повітах. Постраждалі від українців, вони не сприяли примиренню між обома народами, а, навпаки, провокували загострення стосунків між ними.
Загалом у розпалюванні польсько-українського конфлікту в 1942—1944 рр. спостерігаємо своєрідний ефект доміно: інформація про антиукраїнські акції на Холмщині проникає на Волинь і провокує там масові антипольські виступи, відомості про які, своєю чергою, активізують польське підпілля Галичини в напрямку антиукраїнських дій.
Про суттєве напруження в польсько-українських стосунках у Галичині другої половини 1943 р. читаємо у повстанських звітах: «Українство, навпаки, чим раз більше накипає ненавистю до поляків до тої міри, що кожної хвилини готові вирізати поляків до кореня і не буде засміливим твердженням, коли скажу, що якраз на тому відтинку українські маси здібні перевести в чин». В інших документах не раз знаходимо інформацію, що у відповідь на польські вбивства українці домагаються проведення антипольських акцій.
Стримувальна політика ОУН не завжди знаходила розуміння. У звіті українського підпілля читаємо: «Тяжко нам говорити, а тим більше щось конкретного зробити по злагідненні відносин на польсько-українському відтинку. Українське суспільство зараз цього зрозуміти не може, бо воно бачить, як сильно поляки в наступі активні. Це може статися тоді, коли б поляки з зайнятих дотепер своїх позицій відступили».
«Думка про спільний фронт боротьби, — читаємо в іншому документі, — не знаходить серед загалу свідомого українства жодного зрозуміння <…> В таких умовинах тяжко провадити тактичну лінію на протипольському відтинку, а це головне наслідком її зламання на терені Волині і шовіністичного наставлення польської поліції, якій все сниться імперіялістична Польща і яка не хоче бачити зросту сили українського народу на ЗУЗ, та хиба могла б бути переконана реальним аргументом п’ястука».
Отож, звітодавець стверджує, що існувала певна «тактична лінія» щодо поляків, принаймні в Галичині, більше того, визнає, що її не вдалося дотримати на Волині. На нашу думку, це є додатковим доказом того, що антипольські акції на Волині мали стихійний, неконтрольований характер.
У звіті польського підпілля за літо 1943 р. теж відзначається як важливий факт, «що території, які, вважалось, найбільше опановані Бандерою, не виказують сигналів виступів проти поляків (Бережани, Перемишляни, Сколівщина, Дрогобиччина, Яворівщина)». Попри труднощі, лінію, спрямовану на нерозгортання конфлікту в Галичині, стримування «третього непотрібного» фронту протягом 1943 р. тут загалом вдалося реалізувати.
Одним із заходів утримання під контролем ситуації в Галичині після надходження вісток із Волині стало оголошення в липні 1943 р. через спеціальну листівку позиції Проводу ОУН до польського населення. «Спільна доля, яка злучила нас сьогодні, — читаємо в листівці «Поляки» за липень 1943 р., — і наша спільна боротьба проти загарбників Берліна і Москви за власні держави вимагають порозуміння обох народів. Український нарід є завжди готовий до такого порозуміння. Ми не маємо ворожих намірів по відношенні до польського народу і не хочемо ані одної п’яди польської землі. Ми визнаємо право кожного народу на самоозначення і на власну державу. Наше відношення до польського народу є сперте на приязні й бажанню співжиття». Проте польське підпілля не сприйняло цієї заяви ОУН як спроби залагодити протистояння. «В час, коли на Волині, в Східній Малопольщі, на Поліссі і Холмщині лилася кров тисяч безборонних польських родин, — читаємо у виданні «Nasze Ziemie Wschodnie», — мордованих українцями, серед яких бойовики ОУН відігравали ганебну роль провідників, «Організація Українських Націоналістів Самостійників» у відозві з повним цинізмом намагається довести, що не українці мордували поляків, а поляки українців, що поляки, а не українці вислуговуються перед німцями». Польська «Крайова репрезентація політична» 30 липня того ж року й собі опублікувала відозву до українського народу. Документ сповнений докорів на адресу українців за співпрацю з німцями, а також погрозами покарати повстанців, щойно буде відновлено Польську державу.
Єдиним сприятливим моментом можна вважати заяву польського уряду, де було позитивно оцінено прагнення українців власної державності. Але разом із тим зазначалося: «Освідчуємо, що не відмовимося від східних земель Речі Посполитої, у південній частині якої одвіку мешкають поляки поруч з українцями, де Польська Нація упродовж століть чинила велетенський цивілізаційний та економічний внесок». Звичайно, така заява не сприяла залагодженню стосунків між двома народами, її не сприйняли ні українські кола, ні шовіністично налаштовані поляки.
Останні видали навіть спеціальний «Відкритий лист до “Крайової репрезентації політичної”», де дуже гостро засудили будь-які спроби звернення до українців у принципі. «Ще не поросли травою могили тисяч помордованих українською рукою наших братів і сестер, — читаємо тут, — ще не поглинула земля крові свіжих жертв Волині /.../, а тут звучать із ваших вуст слова про забування кривди». Далі автори листівки, підписаної «голоси малополян», наводять типові для польського шовіністичного дискурсу тези про українців як вигадку австріяків, про їхню готовність співпрацювати з тихими і спокійними русинами і необхідність виселення всіх, хто вважає себе українцями, до Росії. Тож цілком можна погодитися з польським дослідником Тожецьким, який назвав звернення «Крайової репрезентації політичної» забавами з вогнем і провокацією, яка тільки долила оливи до вогню українсько-польського конфлікту.
Ще одна невдала спроба порозуміння
Відносно спокійніші польсько-українські стосунки в Галичині створювали передумови для налагодження контактів між підпільними рухами обох народів. У серпні—жовтні 1943 р. у Львові, цього разу з польської ініціативи, відновлено переговорний процес. Його учасниками з українського боку були представники Проводу ОУН Михайло Степаняк, Іван Гриньох та Євген Врецьона, з польського — уповноважені комендантом «Збройних сил краю», підпорядкованих лондонському еміграційному уряду. Під час проведення цих перемовин для засвідчення власної офіційної позиції у польському питанні Провід ОУН опублікував спеціальний комунікат. «Польсько-українська різня, — читаємо в цьому документі, — лежить сьогодні в інтересі Німеччини, а в першу чергу в інтересі большевицької Москви, яка шляхом взаємного фізичного винищування українців і поляків змагає до тим легшого поневолення обох народів та заволодіння їхніми землями. Провід ОУН самостійників-державників осуджує акти взаємних масових убивств, звідки вони не походили б, і взиває все українське громадянство бути чутким на ворожу інспірацію та дотримуватись постави, яку диктує інтерес національно-визвольних змагань українського народу».
Керівництво українського визвольного руху не обмежилося декларативними документами. Тоді ж, у жовтні 1943 р., у вказівках Крайового проводу зазначалося: «Категорично припинити всякі протипольські виступи й акції, що являються відхиленням від політичної лінії Організації та не виеліміновують, а посилюють проти нас другорядний фронт боротьби. Ініціювання і виконування заборонених актів трактуватиму як саботаж і провалювання політики ОУН, а виновників каратиму по законам найвищого революційного порядку. Виїмок становлять спецвідділи, що в індивідуальних випадках стосують заходи ліквідації, і то тільки за попередньою апробатою Краєвого Провідника».
За інформацією, яка була у розпорядженні НКВД, після переговорів наприкінці 1943 р. підписано письмову угоду про припинення боротьби. На жаль, інших документів (польських чи українських), які підтверджували б цей факт, поки не знайдено. «Представники АК, — читаємо у повідомленні НКВД, — визнали право дій УПА на західноукраїнських землях і погодилися загони АК, що діють на території Галичини і Волині на схід від рік Буг і Сян, підпорядкувати головному штабу УПА. Представники УПА і собі зобов’язалися підпорядкувати командуванню АК загони УПА, що діють на захід від ріки Буг і Сян».
У липні 1943 р. відбулися ще одні дуже цікаві українсько-польські переговори. Їхніми учасниками були керівники українського та польського рухів, Степан Бандера, провідник ОУН, та Стефан Ровецький, Головний Комендант Армії Крайової. Жодного впливу на перебіг війни в Україні ці перемовини мати не могли, адже відбувалися далеко від її теренів — у Німеччині, у концтаборі Заксенгаузен, де перебували обидва лідери. Тому вони стали радше символом того, за яких обставин тодішні українці та поляки таки змогли домовитися.
Тим часом переговори в Галичині не дали жодного результату. Зі свідчень одного з керівників польського підпілля на західноукраїнських землях і учасника цих зустрічей Адама Островського дізнаємося, що польська сторона, йдучи на перемовини восени 1943 р., ставила собі такі завдання: «Розвідка і диверсія в ОУН; спроба таким чином припинити вбивства польського населення, припинити братовбивчу боротьбу, що йде на руку лише німцям; у випадку домовленості відкриття спільного, антинімецького фронту». Як бачимо, спроба конструктивного вирішення конфлікту була далеко не головною метою, навіть більше, першим завданням ставилося використання переговорів для боротьби з іншою переговорною стороною. Поляки були впевнені в нещирості українських партнерів, які, на їхню думку, прагнули «притуплення нашої чуйності й послаблення нашої самооборони; скомпрометувати нашу політику і втягнути нас в антирадянський блок у випадку якщо б їм вдалося отримати нашу згоду про підтримку їхніх прагнень до незалежності».
Взаємна недовіра не могла не вплинути на хід переговорів, які знову завершилися нічим і не зупинили обопільну підготовку до можливого переходу протистояння у масовий збройний конфлікт. Обидві сторони проводили акції одна проти одної, які вони оцінювали як превентивні дії.
У звіті польського Міністерства внутрішніх справ для уряду в Лондоні зазначається, що у вересні—жовтні активізувалися антипольські дії українського підпілля. Найбільш небезпечними теренами називають Бережанщину, Підгаєччину, Рогатинщину, прикордонні з Волинню галицькі землі, а також гірські райони поблизу Станіславова та Стрия.
Продовжували свої дії й польські підпільники. Проти ночі з 20 на 21 жовтня невідомі польські формування напали на українські села Сіде, Блажів, Гуменець на Самбірщині. Крім того, протягом останніх місяців 1943 р. тривали вбивства активістів ОУН, організовані польським підпіллям. На теренах одного з інспекторатів АК «Кремінь» на Тернопільщині спеціально призначені для цього польські боївки протягом жовтня—листопада ліквідували десятьох оунівців.
