Дещо складнішим вбачається механізм утворення пеньківської культури. Найбільш ранні пеньківські пам’ятки зосереджені у дніпровському лісостеповому лівобережжі, на стику ареалів київської та черняхівської культур. З київського боку в генезі цих пам’яток провідну роль відіграли носії старожитностей сейминсько-донецького локального варіанта, хоча участь брали і вихідці з Подесення, котрі принесли на південь зразки притаманної їм матеріальної культури. Однак найбільші відмінності між ранніми колочинськими та ранніми пеньківськими пам’ятками зумовлені участю в утворенні останніх черняхівського населення Лівобережжя. Слід зважати на те, що чималу частку цих «черняхівців» становили саме носії «черняхівських пам’яток київської традиції», себто населення, споріднене із киянами, як такими. Однак були серед «черняхівців», котрі піддавалися акультурації та, вірогідно, асиміляції, й носії інших традицій, сарматської та германської. В цьому процесі найбільш наочними були тенденції, що характеризують розпад черняхівської культури взагалі — технологічна деградація (насамперед зникнення традиції виготовлення посуду на гончарному крузі), спрощення агрикультури (відмова від експлуатації чорноземів та переорієнтація на легкі ґрунти) та, як наслідок, зміна способу життя в цілому та спрощення соціальної структури.
Ранньоколочинські та ранньопеньківські пам’ятки, особливо у зоні стику ареалів цих культур, вкрай важко розрізняються і за структурою поселень, і за типами будівель, і навіть за керамічними наборами. Щоправда, відмінності поступово наростали з огляду на напрямок та інтенсивність колонізаційної активності «пеньківців» та спрямованість їхніх культурних контактів. Рухаючись уздовж краю степу та лісостепу на захід, «пеньківці» не пізніше середини V ст. досягають Дніпра та переходять на правий берег, а протягом другої половини V ст. пеньківські пам’ятки вкривають південь лісостепу від Дніпра до межиріччя Дністра та Пруту. Згодом достатньо швидко (не пізніше перших десятиліть VI ст.) «пеньківці» з’являються на лівобережжі Дунаю, де стають відомі візантійським авторам як анти.
Зазначимо, що вже на Південному Бузі носії пенківської культури зіткнулися із носіями празької, на Дністрі ці контакти набули більшої інтенсивності, тож на Дунаї в ранній фазі присутності там мігрантів зі Східної Європи є пам’ятки як «чисті», із яскраво вираженим домінуванням чи то пеньківських, чи то празьких рис, так і «змішані», з проявами обох традицій одночасно. Ба більше, на лівобережжі Дунаю східноєвропейці-мігранти зіткнулися із місцевим населенням, тож поруч з пам’ятками «празько-пеньківської традиції» на середину VI ст. формуються пам’ятки культури Іпотешт — Кіндешт — Чурел, що поєднували риси побуту місцевого та прийшлого населення.
Як не парадоксально, але походження «найбільш слов’янської» серед археологічних культур самого початку середньовіччя, празької, котру доволі однозначно ототожнюють зі склавинами, є найбільш проблематичним на сучасному рівні вивченості. Генеза цих старожитностей пов’язана, як припускають, із поки що погано вивченою групою пам’яток типу Острів у Прип’ятському Поліссі. Ці пам’ятки також входять у культурне коло київської культури, але мають певні риси відмінності. Вже на ранньому етапі розвитку празьких пам’яток, близько рубежу IV—V ст. (точніше — у перші десятиліття V ст.), до процесу складання празької культури долучилися й носії пам’яток Верхнього Дністра (ймовірно, саме в цього населення була запозичена одна з найяскравіших етнографічних ознак носіїв празької культури — пічки-кам’янки, котрими опалювалися житла).
Опанувавши на середину V ст. весь південь лісової та північ лісостепової зони між Дніпром та Карпатами, «пражани» спрямували свою колонізаційну активність у двох напрямках. Один потік спускався на південь долинами Південного Бугу, Дністра та Пруту, а на рубіж V—VI ст. «вивів» празькі пам’ятки на Дунай. Цікаво, що якщо колонізаційна активність «пеньківців» у регіоні була пов’язана з лівобережжям пониззя Дунаю, то «пражани» опанували береги цієї річки здебільшого у середній та верхній течії. Другий колонізаційний потік «пражан» рухався, обходячи Карпати з півночі. Не пізніше того самого рубежу V—VI ст. вони заселили сучасні Малопольщу та Сілезію, а на середину VI ст. досягли Ельби. На вододілі Ельби та Дунаю обидва колонізаційні потоки «пражан» зімкнулися.
Подальший перебіг Великого розселення слов’ян у південному та західному напрямках був пов’язаний вже з опануванням ними Балкан та приальпійської зони в басейні Сави. Бурхливий початок цього процесу у 540—550-х рр. зазвичай називають Балканськими війнами (про них йшлося у попередньому томі серії). Саме перебігу цих війн, а також набігам слов’ян на землі імперії напередодні них, вони зобов’язані тим, що ранньовізантійські письменники звернули пильну увагу на «нових варварів» та лишили нам відомості про склавинів та антів.
Таким чином, «історичний дебют» слов’ян вийшов не тільки гучним, а й блискавичним. Фактично протягом гунського часу (життя лише трьох-чотирьох поколінь) культурна ситуація на півдні Східної Європи змінилася докорінним чином. Мешканці прикордоння лісу та лісостепу, неодноразово згаданого як «прабатьківщина слов’ян», скориставшись військово-політичним та, головне, демографічним вакуумом, що утворився у більш південних регіонах внаслідок гунської навали, міцно опанували ці території. Саме в ході зазначеної «первинної експансії», що в цілому завершилася на середину V ст., структури празької, пеньківської та колочинської культур остаточно устатковуються як нові, але доволі стабільні археологічні явища.
Примітно, що базові елементи структури всіх трьох згаданих культур є подібними. Система розселення, базова форма житла (невеликі, до 20 м2, однокамерні заглиблені житла, розраховані на малу сім’ю), керамічний набір, що складається з виключно ліпного посуду, провідною формою якого є горщик (понад 90 % посудин), доволі стандартний (і досить простий) набір знарядь праці та зброї, практично повна відсутність виробів з кольорових металів, поховальні пам’ятки, що являють собою невеликі безкурганні могильники з похованнями за обрядом кремації осторонь. Все це — універсальна характеристика, що може бути застосована до кожної з трьох згаданих культур, відмінності між ними проявляються лише у конкретних типах споруд та речей.
Якщо порівнювати зазначену структуру зі старожитностями попереднього хронологічного етапу, то найближчі аналогії ми побачимо в старожитностях кола київської культури, а також локальних різновидах пам’яток північної периферії черняхівського ареалу. Себто все вказує на «прабатьківщину слов’ян», окреслену лінгвістами. Втім, залишається питання: чи можна беззастережно вважати слов’янами вже населення пізньоримського часу (III — середина V ст.), «демографічну основу» носіїв беззаперечно слов’янських старожитностей V — VII ст.? Адекватною відповіддю на це питання буде «ні». Вже йшлося, що попри достатньо прозорі генетичні зв’язки між старожитностями цих періодів, культури початку середньовіччя були новими самостійними явищами. Це дозволяє припускати, що усвідомлення своєї окремості, матеріальним втіленням якої є археологізованні рештки побутової культури, ствердилося саме протягом періоду формування цих старожитностей та первинної експансії їхніх носіїв (у рамках кінця IV—V ст.). На кінець цього періоду становлення усвідомлення окремості усталилося настільки, що, досягши Дунаю, носії празьких та пеньківських пам’яток вже доволі однозначно атестували себе оточенню як склавинів та антів відповідно. Швидкість процесу етнічної кристалізації слов’ян (період життя трьох — п’яти поколінь) була якраз пов’язана з інтенсивністю та різноманіттям контактів з представниками «чужинців» («інших») в ході Великого розселення, що раз у раз унаочнювали елементарне протиставлення «ми — вони».
Щодо швидкості слов’янської експансії V—VI ст., то тут слід відзначити кілька моментів. По-перше, слов’яни у більшості випадків «окуповували» якщо не геть спустілі території, то принаймні місцевості з дуже розрідженим населенням. У цьому плані надзвичайно показовим прикладом є територія сучасної Польщі, де «пражани» закріпилися у південній частині, практично безлюдній на момент їхнього приходу, ще на рубежі V—VI ст., а процес у заселених на час появи слов’ян північних регіонах Польщі мав абсолютно інший характер. «Пражани» не тільки повільно просувалися на північ протягом всього VI ст., але й мали асимільовувати тубільне населення, запозичуючи при цьому чимало елементів матеріальної культури. В результаті цього синтезу склалися старожитності суківсько-дзедзицького кола.
По-друге, набагато більш вагомим бар’єром для слов’янської експансії були не військово-політичні, а екологічні кордони. Тут гарним прикладом є ситуація V—VII ст. на території України, де в степу слов’янські пам’ятки «блискуче відсутні». Традиційне пояснення цьому вбачають у «степовій небезпеці», остраху слов’ян щодо агресивних номадів. Однак археологічні пам’ятки цього періоду свідчать, що протягом V та (значно більшою мірою) VI ст. номадів, для яких причорноморські степи були постійним місцем кочування, було обмаль. Натомість не пізніше VI ст. пеньківські пам’ятки «вклинюються» долинами великих рік глибоко у степ (в долині Дніпра, приміром, до ділянки між сучасними Дніпропетровськом та Запоріжжям). Дуже сумнівно, що ці «степові клини» утворилися з огляду на якесь поблажливе ставлення до слов’ян сусідів-номадів. Радше в долинах великих річок були всі умови для слов’янської системи господарювання, що за всієї невибагливості та гнучкості однаково потребувала певного рівня природної зволоженості ґрунтів задля практикування рільництва.
По-третє, варто зважати й на обставини, що можна визначити як «цивілізаційні». Дослідники давно звернули увагу на те, що навіть на тлі відносного економічного добробуту, а отже, і цілком природного демографічного вибуху, темп опанування слов’янами нових територій виглядає однаково неадекватним. Не надто зрозуміло, звідки бралися всі ці юрби людей, що заселяли все нові й нові обшири?
З одного боку, є підстави припускати, що «мобілізаційні резерви» підтягувалися з корінних територій. Дійсно, протягом VI ст. спостерігається певне знелюднення і «прабатьківщини», і «зони початкової експансії» слов’ян. Для першої половини цього століття це був процес природний, мешканці слов’янського «хінтерланду» підтягувалися ближче до «фронтиру», аби взяти участь у грабіжницьких походах на Балкани (в чому ми впевнені) та у західному напрямку, в межиріччя Одеру та Ельби або ж в північні райони сучасної Польщі (що ми маємо підстави припускати з огляду на археологічні матеріали). У другій половині VI ст., як припускають, чергова хвиля східноєвропейських мігрантів була пов’язана вже не стільки із доброю волею, скільки з насильницьким переселенням цього населення аварами, котрі після нетривалого (550—560-ті рр.) перебування у причорноморському степу та «примучування» місцевих слов’ян у 568 р. перенесли ставку до Паннонії, де постав Аварський каганат.
