Двадцять четвертого вересня керівництво Демократичної партії в Палаті представників розпочало формальне розслідування щодо імпічменту Трампа через його ставлення до України. Того ж дня Зеленський із найближчим оточенням прибули з першим офіційним візитом до США, хоча й не на таких умовах, які собі уявляли. Метою поїздки була участь в Генеральній Асамблеї ООН, де Зеленський уперше зустрінеться з багатьма колегами, зокрема й з Трампом. Зеленський також мав виголосити першу велику промову за свого президентства на найбільшій міжнародній сцені. Проте усі ці плани затьмарював скандал з імпічментом.
Коли Зеленський із супроводом приземлився в Нью-Йорку, історія про Трампа та Україну була в новинах на всіх каналах. В аеропорту та вестибюлі готелю на Зеленського з кожного телеекрану дивилося власне обличчя, його зображували жертвою підступного задуму Трампа й Джуліані. Білий дім щойно оприлюднив стенограму телефонної розмови Трампа із Зеленським, і медіа розбирали кожну деталь.
— Це обговорювали зусібіч, — казав керівник адміністрації Богдан, який допомагав організовувати поїздку. — Ми розуміли, що одне прикре слово, навіть випадковий наголос не та тому слові, може призвести до тотальної кризи для нашої країни.
За таких обставин Зеленському, напевно, варто було б уникати камер. Однак він вирішив не ховатися. В кулуарах Генеральної Асамблеї погодився на спільний із Трампом брифінг для преси. Навіть наполіг на тому, щоб говорити англійською, а це майже гарантувало використання одного-двох помилкових слів. Сидячи поряд із людиною, яка щойно намагалася його шантажувати, Зеленський подякував Трампові за запрошення відвідати Білий дім. Тоді широко усміхнувся і пожартував:
— Здається, ви забули повідомити мені дату.
* * *
Зрештою, Зеленський так і не дочекався зустрічі з Трампом в Овальному кабінеті. Восени й на початку зими епопея імпічменту набирала обертів, і Зеленський намагався триматися від неї якнайдалі. Утім, історія розгорталася невпинно. Парад свідків, серед них багато високоповажних дипломатів і військових ветеранів, розповідав в Конгресі про інтригу, що її плели в Україні Трамп і Джуліані. Кожну деталь телефонної розмови Трампа із Зеленським уважно вивчали. Команді з Банкової спостерігати за цим політичним театром було неприємно, а часто й принизливо. Він став прискореним курсом із ницості американської політики та неабияким випробуванням для міжнародних справ. Богдан описував мені свої тодішні відчуття як «холодний душ». Білий дім навіть не проконсультувався з українцями, перш ніж розсекретити стенограму телефонної розмови між Зеленським і Трампом та надіслати її пресі.
У наступні тижні конфіденційні повідомлення, які помічники Зеленського надсилали урядовцям США, демонстрували на екрані в кімнаті слухань на Капітолійському пагорбі та наживо розтинали по телебаченню. Неофіційні розмови з американськими дипломатами стали предметом запеклих упереджених дебатів. У Єрмака це викликало лють. Він чи не постійно перебував на Банковій, шукаючи шляхів здобути мир на Донбасі, а іноземні медіа цікавила лише його розмова з Джуліані та думка про «Бурісму» і Гантера Байдена.
— Доки ви це обговорювали, у нас на сході весь час гинули на війні люди[148], — сказав мені Єрмак у своєму кабінеті, коли у Вашингтоні продовжувалися слухання щодо імпічменту.
Криза у відносинах зі США, за словами Єрмака, грала чітко на руку Росії. Путін бачить, як Київ отримує копняка від свого наймогутнішого союзника.
— Щодня це коштує нам людських життів, — казав Єрмак.
Зеленський реагував інакше. Не спалахував гнівом, коли ми обговорювали скандал. Кілька тижнів президент відхиляв мої прохання про інтерв’ю. Давати коментарі під час розслідування щодо імпічменту було надто небезпечно, адже у партизанській війні на Капітолійському пагорбі кожне слово Зеленського могли використати як боєприпас. Однак наприкінці листопада, коли розслідування готувалося оприлюднити свій остаточний звіт, Зеленський запросив мене і ще кількох журналістів до себе в кабінет. Ми не бачилися з часів передвиборчої кампанії, і за ці вісім місяців він постарішав і змінився набагато сильніше, ніж я очікував. Він не лише втомився й почав реалістичніше на все дивитися, але й, схоже, підхопив політичну хворобу, яку колись ненавидів і прагнув вилікувати: цинізм.
— Живу тут, — почав він, коли ми повсідалися, — наче у фортеці, із якої просто хочу втекти[149].
Розчарування починалося з дрібниць. Зеленському не дозволяли послуговуватися мобільними застосунками для спілкування з ким хочеться. Натомість була шеренга жовтих телефонів, захищені лінії, що зв’язували з протокольним відділом, виконавчими помічниками, президентською охороною та рештою бюрократичних підрозділів.
— Коли ми дізналися, скільки країна витрачає на обслуговування усіх цих захищених ліній, я дуже здивувався, — повідомив Зеленський. — Це вимагає силу-силенну людських ресурсів.
Президента непокоїло, що на офіційних заходах держслужбовці відчиняють двері перед його дружиною, знімають із неї пальто, одягають на неї пальто.
— Дякую, — рикав він. — Не турбуйтеся.
Він здатен робити це сам. Засвоєні з дитинства правила поведінки постійно наштовхувалися на правила нові, які тепер регулювали кожен рух президента, його контакти з людьми. Він їх не розумів.
— Усі ці протоколи руйнують мене як особистість.
Те саме відбувалося з планами, з усіма реформами, які він замислював під час вступу на посаду. Партія Зеленського здобула разючу більшість голосів у парламенті, однак процес прийняття законів усе одно займав вічність. Тижні дебатів, тисячі поправок, безконечні чвари через термінологію та деталі.
— Усім треба обговорювати все неймовірно довго, — обурювався Зеленський.
Він намагався прискорити процеси, казав депутатам:
— Працюйте! Зайшли до зали голосувати — тож голосуйте, подобається вам закон чи ні.
Даремно. Правила не піддавалися змінам.
У міжнародних справах система була ще хитромудрішою, і епопея з імпічментом розбила на друзки віру Зеленського у своїх очікуваних союзників.
— Я не довіряю геть нікому, — зізнався він. — Скажу чесно. Політика — це вам не точна наука. Ось чому в школі я любив математику. У математиці все зрозуміло. Можна розв’язати рівняння зі змінною, з однією змінною. Тут натомість — самі змінні, серед них і політики нашої країни. Я не знаю цих людей. Не можу зрозуміти, із якого тіста вони зліплені. Ось чому думаю, що довіряти не можна нікому. Кожен має свій інтерес.
Трамп від самого початку знав, що Україна воює з Росією, що українські солдати сидять в окопах на Донбасі, перебувають під вогнем снайперів, сплять у багнюці. Знав, що люди там гинуть, — і все одно вирішив заблокувати військову допомогу, необхідну Україні для захисту.
— Не хочу, щоб нас сприймали як прошаків, — відповів Зеленський на моє запитання щодо заблокованої допомоги. — Однак зрозумійте: ми у стані війни. Раз ви наші стратегічні партнери, то не маєте нічого нам блокувати… Як на мене, йдеться просто про чесність.
Коротка затримка військової допомоги сама по собі не завдала Україні великої шкоди. Утім, Трамп завдав величезної шкоди репутації України. Невпинні балачки Трампа про корупцію дали зрозуміти світовим фінансовим установам, що новий уряд в Києві — партнер ненадійний.
— Негативнішого сигналу годі й уявити, — провадив Зеленський. — Начебто легко сказати, скомпонувати слова у речення: «Україна — корумпована країна». Сказали, та й по тому. Тільки справа тут не завершується. Цей сигнал чують усі. Інвестори, банки, зацікавлені сторони, компанії, американські, європейські, компанії, які мають в Україні іноземний капітал. Цей сигнал звучить для них так: «Стережіться, не інвестуйте». Або: «Тікайте звідти».
Не менш шкідливе послання про Україну отримали й політичні лідери світу. Трамп використовував її як пішака, і тільки суміш везіння та стійкості допомогла Зеленському уникнути долі Трампового поплічника. Після такого досвіду Зеленський сприймав світ по-іншому. Відчув, як непросто керувати країною, затиснутою між великими світовими державами.
— По суті, між імперіями: Сполученими Штатами, Росією, Китаєм.
Він сподівався заслужити їхню повагу як рівний, а найкраще, на що наразі спромігся — це маневрувати між ними й не давати себе розчавити. Не про таку роль мріяв Зеленський для себе та своєї країни.
— Я б не хотів, щоб Україна була фігурою на мапі, на шаховій дошці великих світових гравців, щоб нас по ній жбурляли, використовували як ширму, як засіб в оборудці, — казав він. — Хочу, щоб Україна мала свободу вибору.
Якщо перші шість місяців на посаді й навчили Зеленського чогось про світ, то це був урок того, як легко змінюються альянси.
— Тож на запитання, кому я довіряю, я дав вам чесну відповідь: нікому.
ЧАСТИНА III
РОЗДІЛ 11. ЦЕРКОВНЕ ПОДВІР’Я
До появи російських військ містечко Буча на західній околиці Києва, охайне та зелене, процвітало, його нерухомість мала великий попит у молодих пар, які досягли успіху в столиці та прагнули для своїх дітей більше простору та чистішого середовища. Поїздка до Києва навіть запрудженим шосе забирала менш як годину. Буча мала хороші школи, чи не найкращі в області — зокрема, школу на вулиці Вокзальній; пропонувала чимало місць для відпочинку на вихідні та свята, тут можна було погуляти та покататися на велосипеді пишними парками, закинути дітей до літнього табору чи відвести до мотузкового екстрим-парку «Шалена білка». У киян із різних поколінь слово «Буча» будило спогади про літо в селі. На початку двадцятого століття тут була дача Михайла Булгакова, навіть збереглася стара світлина — засмаглі та усміхнені брати й сестри письменника в заквітчаному садку. Моя бабуся дівчинкою проводила в Бучі кожне літо, завжди згадувала будинок із широкою верандою, який винаймала там наша родина, господарських кіз на подвір’ї та ягоди, із яких у літній кухні варили варення. То було наприкінці 1930-х, незадовго до того, як увірвалися нацисти й окупували Бучу та решту України. Проте в далекі передвоєнні літа не було для моєї бабусі місця безпечнішого за те подвір’я.
Коли взимку 2022 року почалася наступна велика війна, Буча знову сприймалася настільки захищеною та віддаленою, що багато людей виїхало до неї з Києва — перебути, перестрахуватися. Попередження, які доходили до народу, не містили детальних прогнозів, що їх чув від американців Зеленський, — про оточення Києва та колони танків із Білорусі.
Припущення, ніби Буча може стати ареною бойових дій, видавалося киянам абсурдним — так само ймовірним, як ракетний обстріл Буковеля. Навіть коли зранку почалися бомбардування, бучанський священник Андрій Галавін не став скасовувати богослужінь у церкві Святого апостола Андрія Первозваного, яка тягнеться золотими банями в небо з пагорба неподалік міської ради.
Молодий худорлявий протоієрей з вродливим обличчям і втомленими очима чув вибухи з летовища у Гостомелі, який межує з Бучею на півночі, і бачив над головою силу-силенну російських гелікоптерів. За словами священника, захисники збивали гелікоптери в такій кількості, що небо тієї ночі палахкотіло червоним полум’ям. Треба мати лише мапу та трохи аналітичних здібностей, аби здогадатися, що Буча в небезпеці[150].
