Ще більш дивний інцидент стався на тринадцятий день судового засідання. О 10:30 звинувачений Малюца, керівник організаційної референ-тури Крайової екзекутиви ОУН, піднявся та заявив, що через учорашні свідчення Спольського, а також через його, Малюци, власні сумніви (щодо його власної поведінки і щодо характеру діяльності ОУН), які оволоділи ним від самого початку судового процесу, він готовий свідчити польською мовою. Суд негайно випровадив інших звинувачених із зали засідань та заслухав Малюцу, який надав нові подробиці, ще ґрунтовніші, ніж ті, які до того виклав Мигаль (він розкрив нові імена низки членів ОУН). Ці факти збіглися зі свідченнями Мигаля та інформацією, яку під час розслідування надав Підгайний. Коли Малюца закінчив, адвокат Шлапак запитав його, чому він все-таки наважився давати свідчення. Малюца відповів: «Я сумнівався щодо метод діяльносте організації [ОУН]…Ми стріляли не тільки в поляків… я був проти стосування терору проти українців… вбивства директора Бабія і діячки ОУН Марії Ковалюківної [Ковалюк], про це я щойно дізнався…»[522] Тільки-но ОУН застосувала терор до близьких людей, Малюца, так само як і Мигаль, змінив до цього своє ставлення. Потім Малюца заявив, що в особистій розмові у Празі Коновалець поділився з ним своїми сумнівами щодо деяких методів, які використовував
Провідник Крайової екзекутиви ОУН. Це наштовхує на думку про те, що головними призвідниками терору проти побратимів-українців були Бандера та інші молоді представники Крайової екзекутиви[523].
У тринадцятий день суду сталася ще одна значуща подія. Інспектор Дугієлло розказав про невідомого інформатора, що надав важливу інформацію. Адвокат захисту Ганкевич попросив оприлюднити ім’я інформатора, щоб «примирити польський та український народи»[524]. Дугієлло відмовився розкрити це ім’я, бо подібна інформація була службовою таємницею. Коментар Ганкевича настільки обурив прокурора Желенського, що той виступив з короткою промовою політичного характеру, чого ретельно уникав до цієї миті: «Високий суд був свідком зазиву, з яким звертаюсь до оборони. Нехай до цієї справи пп. оборонці не мішають політичних елементів. Нехай не роздмухують цієї атмосфери. Це не процес проти українського громадянства. Ніхто ні на мить не може його так розуміти… Ми обвинувачуємо тут тільки названих людей і тільки названу організацію, що як це ми чули, від самого початку є нещастям українського громадянства»[525].
Чотирнадцятий день судового розгляду, 5 грудня 1935р., розпочався із зауваження голови, який розповів, що напередодні Карпинець, коли його виводили із суду, дозволив собі негідну поведінку стосовно конвоїра. Голова закликав усіх звинувачених поводитися належним чином та не змушувати його застосовувати особливі заходи безпеки. Потім він зачитав свідчення Малюци та запропонував іншим підсудним дати роз’яснення щодо них. Несподівано Бандера схопився на ноги та суворим тоном щось викрикнув українською, що, імовірно, було «страшним обвинуваченням до підсудного Малюци»[526]. Голова попросив його помовчати, але Бандера втратив контроль над собою та ставав усе більше роздратованим і схвильованим. Врешті-решт голова наказав охоронцям вивести обуреного Бандеру із судової зали, що зробили із застосуванням сили, оскільки Бандера цьому не підкорився. Голова оголосив перерву. Карпинець умить піднявся і голосно заговорив українською, внаслідок чого його також вивели із судової зали. Після цих інцидентів голова віддав наказ розсадити звинувачених на відстані один від одного та від адвокатів захисту, посадивши між ними поліцейських, як це було на початку судового процесу[527].
11 грудня 1935 р. знову пролунали звинувачення у застосуванні тортур. Свідок Ярослав Штойко, член ОУН, раніше засуджений до п’яти років ув’язнення, намагався відкликати свої попередні свідчення, запевняючи, що тривалі допити знесили його і що його фактично змусили зізнатися у тому, чого він ніколи не робив. Відповідаючи безпосередньо на цей закид та опосередковано на деякі попередні, прокурор Желенський сказав, що чим більше хтось обмовляє своїх однодумців і розкриває факти діяльності ОУН перед судом, тим більше ця людина вважає, що має право паплюжити весь процес та звинувачувати поліцію й навіть прокурора у тому, що вони його мордують і змушують давати свідчення під примусом[528].
Важко встановити, чи справді під час допитів до членів ОУН застосовували тортури. Представники ОУН використовували судові процеси з політичною метою й часто робили заяви, які мали привернути увагу суспільства. Заяви про катування, безумовно, належали до акцій цього штабу. Дехто зі звинувачених, які до того вже надали важливу інформацію про діяльність організації, пізніше, побоюючись можливих переслідувань з боку ОУН, заявив, що свідчив під тортурами. Мабуть, слідчі, які дістали наказ не порушувати закону та не чинити насильства стосовно підсудних, усе-таки допитували упродовж кількох днів без перерви як Бандеру, так і тих, хто згодом наполягав на спростуванні своїх свідчень. Це, безумовно, суперечило етиці допиту та було майже рівнозначне тор-турам[529].
Протягом усього судового процесу голова й особливо прокурор Желенський докладали зусиль, щоб запобігти пропагандистським вчинкам, які дозволяли собі обвинувачені та їхні адвокати, чим перетворювали судовий процес на політичний. Дещо іншу позицію мав другий прокурор Рудницький. 27 грудня 1935-го Рудницький виголосив тривалу промову та нагадав про недавню парламентську резолюцію щодо скасування смертної кари. Рудницький також торкнувся проблемних аспектів відносин поляків та українців, які проживають у II Речі Посполитій. Він дозволив собі порівняти сучасне становище українців зі становищем поляків у Російській імперії: «Однак існує величезна різниця між польським суспільством 1863 р. [часом Січневого повстання проти Російської імперії] та українським суспільством у 1918-му і 1933-му. 1915р. лише жменька відставних російських піклувальників маєтків, кілька сотень полонізованих чиновників і різні символи російського панування залишалися тут [на території, на яку претендували поляки]. За кілька годин їх швидко прибрали з польських земель. Вони зникли — подібно до того, як вода стікає з гранітного каменю, не залишивши й сліду на польській землі. Однак ми [поляки] не можемо піти з територій, на які претендує ОУН, тому що ми не колонізатори, ми живемо на них 600 років. Навіть якщо польська армія та адміністрація підуть, польські селяни та освічені люди залишаться, як залишаться польський інтелектуальний та літературний внески. Я не маю на увазі, що українська культура не повинна розвиватися, але ця країна — країна польської культури, польського та українського населення… Якщо ми підемо і залишимо польське населення, воно перетвориться на національну меншину, хоча і значну, оскільки поляки складають на цих землях до 50 % населення. Ми знаємо заяви ОУН: процвітання і життя одного народу залежить від руйнування і смерті іншого. Але ми не можемо покинути у біді таку велику кількість польських родин, ми не відмовимося від турботи про них»[530].
Рудницький навів дуже показові аргументи про те, чому польська держава не повинна відмовлятися від Волині і Східної Галичини. Крім питань національної гідності й культурного внеску Польщі, він також згадав про страх людей перед ОУН. Під кінець промови Рудницький охарактеризував діячів ОУН як психічно хворих: «І ми розуміємо, що мислення цих людей хворе, і саме тому, що воно хворе, ми і перебуваємо сьогодні в залі суду. Хворий розум має бути вилікуваний у божевільні. Для хворого мислення у нас немає іншої допомоги, крім законного покарання. Я відчуваю полегшення у своїй душі тому, що, завдяки люб’язності й шляхетності мого народу, над цим процесом більше не витає привид шибениці. Це правильно, що польський народ помилував цих людей ще до того, як було винесено остаточне рішення. Вирок повинен бути і буде дуже суворим»[531].
За промовою Рудницького почалася триденна та досить полемічна промова Желенського, більш аналітична, ніж політична. Желенський перерахував усі злочинні діяння ОУН. Він стверджував, що Бандера був найбільше за всіх відповідальним за злочини, як голова Крайової екзекутиви: «Все це справа рук Бандери»[532]. Назвавши Бандеру «двад-цятитрирічною напів дитиною… що є близько якоїсь патольогії»[533], він також стверджував, що Бандера «керував усіма обвинуваченими аж до моменту, коли вони опинилися у в’язниці, де він давав розпорядження, видряпуючи для них накази на ложках і банках»[534]. Він також додав, що «це не тільки лідер [Провідник], а й один із головних винуватців убивства Перацького; саме він зібрав воєдино всю організацію і сприяв тому, щоб вона злагоджено працювала і досягала своєї мети»[535].
Потім Желенський охарактеризував інших обвинувачених і пояснив їхню провину. Він також розповів про осіб, яких не було в залі суду, але вони, як і обвинувачені, були причетні до вбивства Перацького та інших терактів: «Тут, на лаві підсудних, ще є місце для інших людей. Я не бачу тут ані Анни Чемеринської, ані Федини, ані Ярослава Барановського, ані Сеника, ані Ярого, ані Коновальця. Де ви, генерали організації, в той час, коли судять ваших солдатів, у той момент, коли винні у замаху на міністра Перацького сидять на лаві підсудних? Вони були, є і залишаються в безпечному місці. У нас в Польщі немає заочного вироку, але ми можемо встановити провину заочно… Попри те, що ми не будемо виносити їм вироку, ми судитимемо їх, бо ми не можемо залишити їх безкарними, оскільки будемо несправедливі не тільки до них, а й до тих, хто перебуває на лаві підсудних»[536].
Щодо співпраці Литви з ОУН Желенський зазначив: хоча Литва є маленькою і бідною країною, яка навіть не може дозволити собі мати представника в Лізі Націй у Женеві, вона перераховує ОУН близько 1 тис. доларів на місяць[537]. Така заява давала зрозуміти, що хоча Литва і не підтримувала терористичні організації своєї країни, проте вона фінінсувала іноземні, ті, які борються з їхнім спільним ворогом — II Річчю Посполитою. Вільнюс, який Литва оголосила своєю столицею, включили до складу Польщі 1922р., як і Львів. Желенський попередив, що всі країни світу повинні бути обережні з литовськими паспортами, тому що Литва випускає документи-підробки, які використовують для організації злочинів. Нарешті він підкреслив: Литва підтримувала ОУН не тільки до, а й після вбивства Перацького[538].
Зрештою, Желенський охарактеризував ОУН як «компанію», яка вбивала, щоб заробляти гроші. Він підкреслив, що вбивства і шпигунство на користь інших країн є основними джерелами доходу ОУН. Крім того, за литовськими паспортами оунівці відвідували Півн. Америку та намагалися, під виглядом патріотичних вчинків, «продавати» свої вбивства українській діаспорі. Желенський стверджував, що, відповідно до листа Коновальця Сенику, який було знайдено в архіві Сеника, Коновалець вирішив убити Перацького, тому що ОУН була близька до «банкрутства», тобто це вбивство було необхідним «не тільки для демонстрації сили організації, а й для збільшення її фінансового капіталу». Желенський зазначив, що такий мотив є «найнижчою точкою неподобства»[539]. Насамкінець прокурор попросив суддів винести вердикт, за яким Чорній, Зарицька і Рак будуть засуджені мінімум на десять років, а Климишин і Підгайний — до довічного ув’язнення. Хоча 2 січня 1936-го парламент заборонив смертну кару, прокурор попросив засудити Бандеру, Лебедя і Карпинця до смертної кари, тому що, за його словами, це «вирок, якого польська держава наполегливо вимагає від вас»[540].
