Треба взяти до уваги, що протягом XV — початку XVI ст. кримський хан мав суттєво менший воєнний ресурс, про що, наприклад, побічно свідчать матеріали дипломатичного листування між Кримом і Москвою. Так, улітку 1501 р., у розпал протистояння між Менглі Ґераєм і його головним супротивником, ханом Великої Орди Шах Ахметом, кримський хан зажадав від свого союзника, московського великого князя Івана III, щоб той прислав йому на допомогу десятитисячне військо. Оскільки Шах Ахмет мав під своїм проводом близько двадцяти тисяч ординців, це означає, що сам Менглі Ґерай, скоріше за все, мав менше війська і поодинці боротися з Шах Ахметом не ризикував. Таким чином, можна припустити, що на зламі XV і XVI ст. Менглі Ґерай міг розраховувати приблизно на п’ятнадцять тисяч війська, але після перемоги над Великою Ордою та інкорпорації частини волзьких татар до власного улусу його військова сила зросла до двадцяти п’яти — тридцяти тисяч воїнів. Пізніше спадкоємці Менглі Ґерая посилили військо також за рахунок встановлення своєї влади над ногайською ордою.
У татарських нападах на землі Русі майже ніколи не була залучена уся військова сила ханства, з уваги на труднощі громадження всіх загонів, що кочували по степу, а також ризику можливого розгрому війська супротивником. Сам хан із головними силами йшов у похід рідко і зазвичай не заходив далеко вглиб ворожої країни. Крім великих ханських походів (сефері), що відбувалися нечасто, були й менші походи, очолювані царевичами і мурзами, що проводилися меншими силами (чапуле). Очевидно, об’єднане військо декількох мурз, без участі самого хана, налічувало не більше п’ятнадцяти-двадцяти тисяч вершників, а частіше кілька тисяч: у 1474 р. Айдор, син Хаджи Ґерая, ходив у похід із сімома тисячами татар. Також кримські татари ходили в набіги числом по декілька сотень (беш-баш, тобто «п’ять голів»). Сефері могли принести в середньому до п’яти тисяч ясиру, чапуле здобували до трьох тисяч, а беш-баш — кілька сотень невільників. Про невелику чисельність загонів, висланих на Литву, згадують і кримські джерела. Так, наприклад, у 1493 р. Менглі Ґерай писав Івану ІІІ, що вислав п’ятсот людей «Литву воєвати». У 1494 р. він знову об’являє про відправлення двох тисяч кінних воїнів на литовські землі: саме ці сили, швидше за все, розбили польсько-литовське військо під Вишневцем того року. У 1500 р. три мурзи «у тисячу коней» воювали Волинь аж по Луцьк.
Структура кримського війська була традиційною і включала три основних компоненти: особисту гвардію хана, до якої пізніше входили як османський контингент, так і рекрутовані серед жителів Криму загони стрільців і артилерія, дружини царевичів і мурз і загальне ополчення, що скликали у разі великого походу і до якого брали чоловіків віком від 15 до 70 років. До війська також входили загони, що виставляли васали хана. Організація війська базувалася на десятковому принципі. Мобілізація війська для походу займала біля півмісяця; кожен із них брав з собою трьох коней, зброю і харчі; кожні п’ять вояків споряджали з собою один віз.
«Збираючись на війну, Хан видає наказ через своїх придворних сановників, щоб усі татари, йому підвладні, протягом трьох або, найбільш, чотирьох тижнів приготувалися до війни і запаслися провіантом на три або чотири місяці. Цей провіант зберігається в шкіряних мішках, які у шляхетних татар підвішують до коня; взагалі ж їх носять із собою. Припаси ці складаються звичайно з пшона, висушеного на вогні або товченого і підсмаженого, або меленої муки, яка потім розводиться водою і слугує іноді їжею, іноді питвом. Крім того, вживають сир і м’ясо різного роду, в тому числі й конину копчену, або в’ялену, або сушену, порізану на дрібні шматочки і очищену від кісток; в такому вигляді вони набивають нею мішки. Їжею служить також сир, молоко і рід кислого молока, яке вони особливим чином готують і вважають ласощами».
Татари були серйозним супротивником для своїх сусідів. Життя кочовиків було просте й суворе. «Ці варвари… цураються розніження й розкошів та змалку приготовляються до воєнного діла, живучі суворим життям та звикаючи до їзди верхи. Вони сидять на коні від малого й не перестають їздити до немічної старости», — писав Михалон Литвин. Ці слова перегукуються із думкою Боплана, висловленою через сто років: «Усі вони хоробрі вояки, сильні й витривалі, легко видержують утому й негоду, бо від сьомого року життя, коли виходять із своїх кантар, тобто двоколісних возів, вони сплять тільки під голим небом і навіть у тому віці не дістають поживи, поки не зіб’ють собі її стрілою; так татари привчають своїх дітей стріляти з лука в ціль і влучати. Коли вони доходять до двадцяти років, їх висилають на війну. Матері день-у-день купають малечу в солоній воді, щоб шкіру зробити грубшою й менше вразливою до холоду, коли доведеться проходити ріки взимі вплав».
Одяг татар мало змінився від початку XVI ст. до середини наступного. Опис Михалона Литвина: «Татари носять довгі каптани, без складок і фалдин, легкі й вигідні до їзди верхи й до бою; шапки їх білі, гостроверхі, зроблені не для оздоби; в часі бою, завдяки висоті шапок і їх блискові, татари мають вигляд величніший і грізніший для ворогів, хоч вони й не мають звичаю надягати шоломи», — мало відрізняється від Бопланового: «Одяг татар складається з короткої сорочки з бавовняної матерії, що сягає всього півстопи нижче пояса, із шароварів зі смугастого сукна або частіше з бавовняної тканини, шитої поверху; знатніші носять шитий каптан із бавовняної матерії, а поверха сукняний халат, підбитий футром лисиці або соболя, шапку з такого самого футра й сап’янові чоботи без остріг. Звичайні татари накидають на плечі баранячий кожух; у сильну спеку або в дощ одягають його шерстю наверх. Несподівана зустріч із ними на чистому полі може добре налякати, бо в такому одязі легко їх взяти за білих ведмедів, що їдуть верхи на конях; але взимі вони вивертають свої кожухи й шапки, зроблені з такого самого матеріялу, шерстю досередини».
Основною силою кримського війська була кіннота, швидка та рухлива. У степу кожен чоловік був воїном, природженим верхівцем і лучником. Військові походи були звичними для татар. Умови кочового життя з дитинства привчали степовика до труднощів, виробляли витривалість, спритність, сміливість. Ще наявні родові зв’язки цементували татарське суспільство. Авторитет хана, членів правлячого роду (царевичів) та мурз залишався достатньо високим. Слабкою стороною кримського війська була відсутність піхоти, вогнепальної зброї, насамперед гармат. Тому спроби татар штурмувати укріплені міста переважно закінчувалися невдало. Епізодичні посилки з Туреччини яничар із гарматами і рушницями не змінювали загальної ситуації. Навіть під час великого ханського походу проти Речі Посполитої у 1651 році, що закінчився битвою під Берестечком, у ханського війська було всього дві гармати (хоча гармаші були досить вправними й мало не вбили польського короля Яна Казимира).
Більшість ординців були озброєні дуже легко. «Зброя їхня складається з лука і стріл, і спис у них рідкість», — писав на початку ХVI ст. імперський посол Сигізмунд Герберштайн. Далі він підкреслював, що татари ухиляються від ближнього бою, не витримуючи його, «не маючи ні щита, ані списа, ні шолома». Через кілька десятиліть після Герберштайна Михалон Литвин, наслідуючи традиції античних авторів у описі «степового варвара», ще більше загострює цю рису татарського воїна. Згідно з Михалоном Литвином, татари «споряджені за звичаєм своїм, а саме — багато хто не має зброї, і навряд чи у десятого чи двадцятого з них був при собі сагайдак чи дротик, а в панцирах було їх ще менше; але одні були озброєні принаймні кістяними, інші — дерев’яними дрючками, треті — перепоясані з порожніми піхвами без зброї. Щитів та списів чи іншої подібної зброї вони зовсім не знають». Дуже схоже писав у XV ст. про озброєння суперників кримського хана, воїнів Великої Орди, інший венеційський посол Амброджьо Контарині: «Кажуть також, що в усій Орді не знайдеться і двох тисяч чоловіків, озброєних шаблями і луками; решта — то голота без жодної зброї».
Через сто років уже згадуваний Джайлз Флетчер дав дещо відмінну, хоча загалом і подібну характеристику озброєння татар: «Вони всі виїжджають на конях і не мають при собі нічого, крім лука, сагайдака зі стрілами і кривої шаблі на кшталт турецької… Деякі крім іншої зброї беруть із собою списи, схожі на рогатини, з якими ходять на ведмедів. Простий вояк не носить іншої зброї, окрім свого звичайного одягу… Але мурзи, або дворяни, наслідують туркам і в одязі, і в озброєнні». А в середині XVIІ ст. Боплан відзначав, що татари «озброєні шаблею, луком з сагайдаком, де буває 18—20 стріл, у пояса висить ніж, кремінь із кресалом, шило і 5—6 сяжнів ременю вязати бранців, яких сподіваються захопити підчас походу… Тільки найбагатші носять кольчуги, решта ж, не маючи такого предмету розкоші, йде на війну без панцирів».
Таким чином, бачимо, що всі сучасники підкреслювали надзвичайну легкість озброєння рядового татарського воїна і разом із тим прагнення знатних і багатих воїнів слідувати турецькій традиції озброєння. Очевидно, кримські татари практично відійшли від пізньоординскої військової традиції: ми не зустрічаємо нічого подібного до загонів важкоозброєних кінних латників, що були в золотоординських військ XIV та початку XV ст. Нечисленною у кримських татар була і «середня» панцирна кіннота, що була характерною для тогочасних військ Середньої й Центральної Азії. Основу війська становила легка кіннота, основною зброєю якої був лук.
Стандартний комплект озброєння рядового татарського воїна становили лук і сагайдак зі стрілами, шабля і ніж (зачіпна зброя), а для захисту використовували м’які стьобані каптани, подібні до московського тегіляя чи литовсько-руської перешиваниці, і такий самий захист голови (згадувані вже гостроверхі шапки). Знать і добірні воїни озброювалися за турецьким зразком у кольчужні чи кольчужно-плитові панцирі, металеві шоломи турецького та іранського виробництва, наручі, набедреники, наколінники і бутурлики. Знатні воїни також мали більш багату зачіпну зброю, що включала, окрім стандартних лука, шаблі і ножа чи кинджала, також легкий спис, бойовий топірець або чекан. Можливо, що в окремих випадках знатні воїни могли захищати своїх коней стьобаними попонами й металевими масками.
З огляду на кінний характер армії Кримського ханства, треба звернути увагу й на татарських коней. Сучасники в один голос хвалили їх за витривалість та пристосованість до місцевих умов. Від європейських порід коней татарські коні відрізнялися нижчим зростом, і тому вони не могли нести на собі важкоозброєного вершника. Сильних та крупних коней у татар було небагато: у 1555 р. московське військо захопило весь ханський кіш із 60 тис. коней, але тільки двісті з них було дорогими аргамаками, що коштували втричі-вчетверо дорожче за звичайного коня.
Татари були чудовими вершниками. За свідченням Боплана, вони «визначаються меткістю та сміливістю в їзді верхи, але на коні сидять невигідно, бо стремена короткі й ноги в колінах сильно зігнуті; взагалі татарин на коні скидається на малпу, що їде верхи на хорті. А проте вони чудові їздці й визначаються такою зручністю, що і в найсильнішому бігу трюхом перескакують із утомленого коня на другого, свіжого, котрого кожен тримає за поводи, втікаючи від погоні. Не почуваючи на собі їздця, вільний кінь, як-стій переходить на правий бік і біжить рівно з першим, усе готовий, щоб панові вигідно було скочити на нього, як буде треба. Такі вони привчені — служити своїм панам. А втім, це особлива порода коней, негарна й нескладна, але незвичайно витривала й невтомна, бо ж ніякий кінь не зможе пройти за раз 20 чи 30 миль (французьких) так, як ці бахмати, — так називається ця порода; в них густа грива, що спадає до землі, і такий самий довгий хвіст».
