Єдиним привілеєм, котрим вони володіли було виокремлення з маси
посполитого населення та пішого козацького товариства335. Втім, насправді реалії
були, очевидно, складнішими. Громади слуг могли мати різний статус навіть в
межах одного полку. На це впливала, в першу чергу, особа формального
проектора — полковника чи сотника й характер їхніх обов’язків. Однозначно
333 Там само. — С. 490.
334 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.408. — Арк.2—2 зв.
335 Горобець В. «Трембачі», «сурмачі», «цілюрники полковиє», «піщалки» та інші «військові слуги» Війська Запорозького //Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII—XVIII ст. в 2 кн. — К., 2018. — Кн.2. — С.86-88.
146
вищий від інших статус мали полкові музики та цирюльники, які часто
“прислужали” при полковницькому дворі, маючи в обмін за це захист і
покровительство. Недаремно ці категорії, а також артилеристи, що перебували в
диспозиції полкового обозного, завжди фігурували на перших місцях після
полкової та неурядової старшини, а також старшинських куренів, у полкових
ревізіях і компутах, що є промовистим маркером місця в соціальній ієрархії.
Оскільки держава практично не мала стабільного контролю ані над
чисельністю, ані над матеріальним станом козаків, рівень їх боєздатності,
характер озброєння й спорядження мінялися стихійно. За відсутності фіксації в
бойових пописів козацьких полків і з’єднань, котрі збереглися лише з початку
XVIII ст. важко однозначно відповісти на таке важливе для характеристика
війська питання, як співвідношення в ньому піхоти й кінноти. У вітчизняній
історіографії цього питання історики торкалися побіжно, не ставлячи його на
рівень самостійної проблеми 336. Між тим, її постановка й вирішення є дуже
важливими, адже співвідношення піхоти й кінноти в збройних силах є одним з
найважливіших маркерів їх структурних особливостей та військової
ефективності. Подібно до інших станових ополчень, в козацькому війську взагалі
не існувало й не могло існувати сталого поділу на роди війська: власник
службового ґрунту, володіння яким було підставою привілеїв і обов’язком
служити, мав бути озброєним, спорядженим і готовим у будь-який час, за
покликом держави/володаря стати до війська. В Гетьманщині, де порядок
відбування військової повинності довгий час залишався не впорядкованим
законодавчо, не могло бути й мови про існування сталих піхотних або кінних
частин. Козаки озброювалися, споряджалися й виступали на війну відповідно до
своїх майнових можливостей, а не приналежності до роду військ. Добре відомо,
що у коронній армії козаки цінувалися в першу чергу як надзвичайно боєздатна
336 Апанович О. Збройні сили України в першій половині XVIII ст. — С. 45-48; Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII ст. — С. 97-99; Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. — С. 170-184; Franz M. Wojskowość Kozaczyzny Zaporoskiej w XVI — XVII wieku. Geneza i charakter. Toruń: Wydawnictwo Adam Marszałek, 2002. — S. 125-137.
147
піхота. Власне, брак якісної піхоти зумовив потребу затягання козаків на
державну службу і створення з них постійних реєстрових частин на скарбовому
жалуванні. Саме піхота була основою гетьманського війська у переможних
битвах 1648-1652 рр.337. Очевидно, така конфігурація війська із поступовим
збільшенням удільної ваги кінноти і зменшенням піхоти почала складатися в
період стабілізації соціально-економічного життя в Лівобережній Гетьманщині
останньої чверті XVII ст., що уможливила зростання матеріального рівня козаків
більшість із яких належала до середньозаможного прошарку землевласників і
торговців. Кінь в козацькому домогосподарстві перестав бути ознакою
заможності, відтепер його міг дозволити собі більшість реєстровців, які брали із
собою в похід по 1-2 верхових та декілька тяглових обозових коней.
Більшість козаків з категорії виборних мали по два верхових коня, а
заможніші ще й обозових338. Великі втрати кінноти припали на перші кампанії
Північної війни, в яких козацькі полки потерпали від холодного й сирого
клімату, нестачі фуражу та періодичних конфіскацій коней для потреб
регулярних російських військ. Після кампаній 1709-1713 рр., коли мобілізації
козаків стали рідшими, чисельність козацької кінноти потроху відновилася. Про
це свідчать данні ревізії 1723 р., яка зафіксувала чисельність піших і кінних
козаків339. З наведених у ревізії даних випливає, що співвідношення кінних і
піших реєстровців було на користь перших 70% проти 30%, що опосередковано
підтверджує наше припущення про домінування в структурі ополчення кінноти й
у більш ранній період. В трьох (Ніжинському, Переяславському та
Чернігівському) з десяти полків чисельність кінноти була найбільшою, сягаючи 4
500 — 6 500 чоловік і лише в одному полку (Київському) вона дорівнювала
кількості піших козаків. Після реформи 1735 р. корпус виборних козаків мав
стати кінним у повному складі, щоправда досягти цього показника й стабільно
337 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — С. 132-133.
338 Гордон П. Дневник. 1684-1689. — М., 2009. — С. 159.
339 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — К., 1993. — С. 584.
148
утримувати його так і не вдалося340. При цьому, контингенти піших виборних
були нечисленними та виконували допоміжну службу, загалом не впливаючи на
співвідношення піхоти й кінноти. Ця обставина виразно дисонувала з рештою
армій східноєвропейських держав, де головна роль належала піхоті й артилерії 341.
Водночас, варто пам’ятати, що головним противником гетьманського війська
були армії держав Сходу з великою питомою вагою легкої кінноти. Ближче до
середини XVIII ст., ці якості козацької кінноти будуть з успіхом
використовуватися у війні за польську спадщину проти коронних військ, що так
само мали в своєму складі високу удільну вагу кавалерії, а із початком
Семирічної війни — проти легкої гусарської кінноти прусської армії.
З викладеного вище випливає, що протягом всієї історії Гетьманщини,
збройна організація її провідного стану — козацтва — зберегла головні
структурні риси, що склалися у 40 — 60-х рр. XVII ст. Її питомими рисами були
тісний зв’язок із становим устроєм, територіальним принципом організації,
багатоукладність військово-організаційних інститутів, а також тенденція до
поступового перетворення кінноти на головну складову війська.
3.2. Система військового управління і урядів
Система управління й старшинських урядів в козацькому війську почала
складатися ще в першій половині XVII ст. й зазнала істотних змін в результаті
Козацької революції. Ці зміни обумовлювалися, головне, тим, що безпосереднє
керування військом перебрало в свої руки самé козацтво, звільнившися від опіки
340 Репан О. Іржа на лезі: Лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. — С. 74-105.
341 Бескровный Л. Русская армия и флот в XVIII веке. — С. 41-42;Hochedlinger M. Austria’s Wars of Emergence. War, State and Society in the Habsburg Monarchy, 1683-1797. — Routledge, 2003. — P. 103-105; Krokosz P. Rosyjskie siły zbrojne za panowania Piotra I. — Kraków, 2010. — S. 373.
149
короля, сейму і коронних гетьманів. Разом із цією емансипацією, управлінська
модель у війську зберегла кілька інститутів, котрі сформувалися ще до революції
— уряд гетьмана (старшого) й систему рад.
Формальним очільником станового ополчення був гетьман, котрому
належало право скликання і розпуску війська та верховне командування ним.
Владу, фактично, рівну гетьманській мали також наказні гетьмани, котрим
доручалося військово-політичне керівництво окремими регіонами країни
(наприклад, т.зв. «сіверські гетьмани», що призначалися командувачами над
полками Північного Лівобережжя), або великими відділами козацької армії, які
могли діяти, в тому числі, й поза межами країни. Принаймні до останньої чверті
XVII ст. до вищих органів управління козацьким ополченням слід віднести й
ради: генеральні, що репрезентували колективну волю війська, а також полкові
ради, котрі були органами влади локальних козацьких спільнот. Компетенція
рад, практика їх проведення й принципи представництва сформувалися під
впливом практики військових кіл, що скликалися в коронному війську, й
становили підставовий елемент жовнірської культури, а також традиції рад
запорозького козацтва 342. З іншого боку, на характер козацьких рад мали істотний
вплив традиції шляхетських сеймиків українних воєводств 343. Зазвичай ці
інститути козацької демократії сприймаються істориками, як виключно
політичні, хоча, згідно давніх традицій, на них приймалися й суто військові
рішення: про початок або завершення війни/кампанії, збір і розпуск війська,
обрання старшин тощо. Таким чином, реальна влада над військом належала не
лише конкретним командирам, а всій лицарській спільноті, де право голосу мав
кожен її член. Часто це негативно відбивалося на перебігу воєнних дій,
342 Горобець В. Політична система та інституційна модель Української козацької держави //Історія українського козацтва: Нариси у двох томх. — К., 2006. — Т.1. — С. 281-293; Сас П. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — К., 1998.
343 «Прикладом своїх предків...». Історія парламентаризму на українських землях у 1386 — 1648 роках: Польське королівство та Річ Посполита. — К., 2018. — Т.1. — С.227-295.
150
позбавляючи армію єдиноначалля, перешкоджаючи планам кампанії та
руйнувало дисципліну. Військо перетворювалося на сеймуючий стан, до того ж
озброєний, що могло мати катастрофічні наслідки для війни, ба навіть всієї
козацької держави.
Командно-управлінська вертикаль козацького війська Гетьманщини стала
результатом синтезу архаїчної запорозької традиції, котра відбивала найраніші
форми степових вояцьких спільнот, та практик реєстрового козацтва на яких
позначився вплив служби в коронному війську 344. В становому, за своєю
природою козацькому війську, навряд чи можна відокремити центральне,
польове та стройове військове управління, за тими критеріями, якими оперує
сучасна військова теорія. Військово-управлінські функції в більшому чи
меншому ступені були частиною повноважень практично всіх урядників
козацької вертикалі. Безпосереднє командування й управління полками та
сотнями здійснювали полковники та сотники за допомогою полкових і сотенних
правлінь (канцелярій). Однак, із утворенням держави й розширенням
повноважень, що відтепер розповсюдилися на всі верстви населення та галузі
державного управління, старшини часто були перевантажені поточними
справами. Відтак підготовка до війни, мобілізація й командування козацьким
