Як окремий народ ногайці склалися наприкінці XIV — упродовж XV ст. на степовому просторі між ріками Волга та Емба. Їхнім етногонічним першопредком, засновником Ногайської Орди, був Едиге (1352—1419) — беклярибек (головний воєначальник) пізньої Золотої Орди. Не будучи Чингізидом, він не мав права на офіційне правління, а тому мусив діяти від імені Чингізових нащадків, ставлячи їх на ханський престол та скидаючи з нього власною волею. Водночас у волго-ембинському межиріччі Едиге формував своє окреме володіння — Мангитський юрт, тобто область елю (родоплемінної спільноти) Мангит, чільним представником якого він був. Ім’я цього елю тоді поширилося на всіх його підвладних — і місцевих кипчаків-половців, і приходьків з Монголії та Семиріччя. За часів Чингізхана мангитівці були одним із багатьох монгольських племен, об’єднаних його владою. Та, перемістившись на захід євразійського степу, вони були асимільовані місцевою більшістю — кипчаками. Це і визначило те, що мова ногайців належить до кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім’ї. Утім, наймення «мангит» становило початкову етнічну назву ногайців; до недавнього часу так називали їх деякі сусідні народи, як-от калмики. Датою виникнення Ногайської Орди вважають 1391 рік, коли правитель Самарканда Темірлан завдав руйнівного удару по Золотій Орді, а Мангитський юрт на тлі загального розладу тісніше консолідувався під владою Едиге, тоді ж проголошеного улу бієм.

Назву «ногай» виводять від давньомонгольського слова на позначення тотемного першопредка — вовка/пса. Крилата вовчиця, або небесний вовк (ногайською мовою: Коьк Боьри), сьогодні є офіційним символом ногайців: золотий або зелений із золотим контуром силует вовчиці на синьому полотнищі. У давнину ногайцями, власне, називали чоловіків після проходження ними обряду ініціації (посвяти) «у вовки» (таким уявлявся воїн-кочовик); поняття «люди» стосувалося лише жінок та дітей обох статей. Юнак, переходячи під час того обряду до вікової групи чоловіків, символічно перетворювався на «вовка» і на знак того мав носити сіру смушеву шапку (боьрк), а ще краще — одяг із вовчого хутра. Загорнутися у вовчу шкуру або вдягнути вовчу шубу — річ вельми коштовну — символізувало друге народження, як і лікування тяжкої хвороби. Шанування тотемного першопредка, можливо, оприявнено в нещодавно виявленому ногайському похованні поблизу міста Астрахань, де поруч із залишками небіжчика були й кістки собаки.

Ім’я Ногай, маючи велике змістовне навантаження, було досить поширеним серед степової знаті; докладалося воно і до наймення бія Едиге, що відображено у ногайському епосі. Отже, етнонім «ногай» не слід пов’язувати виключно з Ногай Гайса Іса Кутар Татар’ом, правителем західного улусу Золотої Орди в другій половині XIII ст., від якого хибно виводять назву ногайців і тим самим визначають їхню прабатьківщину в причорноморських степах. Заперечення цього погляду найповніше аргументовано в працях сучасного російського сходознавця Вадима Трєпавлова. Тож ногайці опинилися в Північному Причорномор’ї в результаті кількох хвиль міграції, які траплялися внаслідок тяжких негараздів на території їхнього початкового розселення.

Правителі Ногайської Орди, нащадки Едиге, як нечингізиди, не могли претендувати на ханський статус, а задовольнялися питомо своїм титулом «бій», який у тогочасній Московії вважали рівнозначним княжому, не царському (кримського хана, наприклад, називали царем). Утім, у Ногайській Орді відповідно до її державного розвитку формувалася власна титулатура. Слідом за бієм ішов нарудин, котрий своєю назвою завдячував імені Едигейового сина Нур ад-Дін’а, далі — кейкуват і тай-буга. Столицею Ногайської Орди стало місто Сарайчик, або Малий Сарай (у цьому теж проступає статусне зменшення щодо Золотої Орди). Більшість ногайських мурз виводила свій родовід од Нур ад-Дін’а, а отже, вважала один одного родичами. Складна система кревно-родинного зв’язку між ними покладалася в основу володіння улусами — групами кочового населення; принцип передання спадку від старшого брата до меншого (а не від батька до сина) мав запобігти дробленню родового володіння, консолідації знаті під єдиною «племінною» назвою: ногайці (ногайлар). Цю назву в часи найбільшого піднесення Ногайської Орди — на зламі XV—XVI століть і в 30—40-ві роки XVI століття — було поширено на все тюркомовне кочове населення, котре перебувало на схід від Волги, південніше від Уральських гір і аж до Аральського моря та ріки Сир-Дар’я. Історична пам’ять сучасних башкир, каракалпаків, частини казахів та деяких інших тюркомовних народів пов’язує власні витоки саме з Ногайською Ордою.

Степи, що простяглися від низин Дунаю до правобережжя Кубані, були одним з центрів тяжіння ногайців ще на ранньому етапі їхньої історії. У Північному Причорномор’ї існувало окреме відгалуження роду Мангит, споріднене з Мангитами-Едигейовичами; воно й приймало перших ногайських мігрантів до свого елю. В останні десятиліття існування Великої Орди (головна частина Золотої Орди, що вціліла після Темірланового погрому) мангитська знать зберегла за собою титул бекля-рибека, що давав право на контроль її правого крила, розташованого в причорноморських степах, включно з Нижнім Подніпров’ям. Після розгрому Великої Орди кримським ханом Менглі Гіреєм І 1502 року представники західної гілки роду Мангит визнали його владу і погодилися перейти на постійне помешкання в Крим. Утім, вони зберегли деякі свої прерогативи та були введені до кола найвищої кримської знаті — карачі-беїв, посівши в ньому другу, після Ширін-беїв, позицію, яка давала право чоловікам-мангитівцям одружуватися на жінках з роду Гіреїв. У Криму мангитівці дістали наймення Мансур-оглу/ули, тобто «діти» Мансура, сина Едиге. Крім того, за ними зберегли фактичне право поширювати свою владу на ногайців, які мігрували з пониззя Волги до Північного Причорномор’я.

Менглі Герей-хан оселив мангитівців у Криму, аби нейтралізувати в їхній особі осердя потенційного сепаратизму. Отримавши тут свій окремий бейлик (володіння бея), вони з часом втратили більшість своїх прерогатив щодо степу, розташованого за межами півострова, зокрема й володіння степами в пониззі Дніпра. Так само правителі Криму чинили і з іншою степовою аристократією, спонукаючи її разом з підвладними кочовиками осідати на Кримському півострові. Аби перешкодити їхньому самовільному поверненню до відкритого степу, у Перекопі побудували (відновили) вежу з брамою та вали (Op-Капи), котрі мали не стільки оборонне значення, скільки поліційну функцію — контролювали переміщення населення. Кочовики, які за різних обставин потрапляли до Криму, піддавалися насильницькому осадженню на землю. Кримські правителі в такий спосіб дбали про збільшення кількості населення у своєму малозалюдненому володінні, а заодно й чисельності свого війська. Заманивши чи насильно перемістивши за перекопську браму певну групу кочовиків, місцеві урядовці одразу ж наказували палити їхні гарби та юрти, тим позбавляючи їх засобів до кочування.

Кочівницький спосіб життя становив найвищу цінність для кочовика, а вимушена осілість сприймалося ним як огидне приниження. Ногайський вислів «зламати свої гарби» означав відмову від кочування і тому промовлявся з жалем. Селяни, котрі живуть на одному місці, «гидять під себе», сплачують податки, зазнають приниження від чиновників та не знають п’янкої волі свіжого повітря степу, викликали в них зневагу. Цю зневагу культивували разом із тисячолітньою практикою здійснення набігів на сільську ойкумену; ставлення кочовика до селянина було подібним до ставлення мисливця до своєї дичини.

Після остаточного падіння Золотої Орди назва «ногайці» закріпилася за тим тюркомовним степовим людом, котрий, втрапивши до орбіти впливу Ногайської Орди, зберіг свою спроможність до кочування. Тюркомовне ж населення Казанського, Астраханського, Касимівського та Кримського ханств дедалі більше тяжіло до осілого способу життя (часто через примус власної адміністрації) й приміряло до себе складну за змістом назву «татари» (власне тому поняття «ногайські татари» є некоректним). Ставлення кочовиків-ногайців до осілих мешканців Криму та пізніших кочових приходьків, які, осівши, залучилися до етногенезу кримських татар, було зневажливим. Попри спільну релігію (сунітський іслам ханафітського маз-хабу) та зрозумілу мову, ногайці та кримські татари уникали споріднення через шлюби, адже перші вважали других «брудними селянами», другі ж ставилися до перших як до «поганих мусульман» або «собачих дітей» (уявлення ногайців про свого тотемного першопредка вовка/пса стало предметом в’їдливих кпинів та саркастичних перекручень з боку кримських татар, котрі, зокрема в часи Г.-Л. де Боплана, твердили, що ногайські діти буцім «народжуються сліпими, мов цуценята»). На цьому ґрунті виникли тривкі стереотипи, які промовляли про те, що ногайці та кримські татари впродовж значного часу не були зичливими сусідами один щодо одного.

Правителі Криму намагалися поширити свій контроль на окремі райони степу, зводячи наприкінці XV—XVI століття фортеці Очаків, Тягиня, Феррах-Кермен та Арабат. Їх розташування на ключових пунктах було важливою умовою, що дозволила Гіреям поширювати свою владу на кочове населення, котре після знищення Великої Орди перебувало у постійному русі, шукаючи найбільш прийнятного для себе політичного притулку. Пов’язані в єдину військово-адміністративну мережу, ці фортеці виконували функцію «клапана», що пропускав мігрантів зі сходу, але перешкоджав їх поверненню. Ті самі функції в низинах Кубані виконували Тамань і Темрюк, що контролювали переправу через Керченську протоку й були важливим опорним пунктом Кримського ханства в його просуванні на Північно-Західному Кавказі.

До кінця XVI століття більшість ханських фортець перейшла в управління урядовців Османської імперії, у складі якої перебувало Кримське ханство. Дбаючи про свої інтереси, османи значно підвищили оборонне значення цих твердинь, а заодно і спроможність ханів збирати під своєю владою кочовиків. Але разом з тим вони звели нанівець розвиток артилерії та інших видів вогнепальної зброї у Кримському ханстві. Натомість йому залишили військову спеціалізацію на диверсійних рейдах легкої кавалерії. Змушений перебувати в межах тієї спеціалізації, Бахчисарай мав єдиний спосіб посилити власну воєнну могутність: збирати під своєю владою якомога більше кочовиків-ногайців, не дбаючи про якість їхнього озброєння, але спонукаючи їх до вдосконалення майстерності набігів. Саме завдяки перетворенню кочівницьких набігів на блискавичні та майстерно скоординовані диверсійні рейди, які скеровувалися то на Річ Посполиту (в разі її посилення і послаблення Московії), то на Московію (коли вона переважала Польсько-Литовську державу), ефективно виснажуючи економічні ресурси кожної окремо, Кримське ханство впродовж XVI—XVII століть мало потужний інструмент вирівнювання балансу сил на сході Європи, а отже, становило важливий суб’єкт міжнародної політики.