Дипломатичні непорозуміння між Чигирином і Москвою щодо ставлення до шведсько-польської війни, а перед тим конфлікти на білоруських землях недвозначно вказували на загальну тенденцію до охолодження українсько-російських взаємин. Прикметне, що поголос про непорозуміння в середовищі союзників дійшов і до правителів сусідніх держав. Зокрема, уже 19 серпня трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці писав, що «московіт твердо стискає Хмельницького, кається (той. — Авт.) зараз у своїй клятві; прагнучи свободи, отримав він ярмо — і більше, ніж було під Польщею». Вторив йому і молдавський господар: Хмельницький «не радіє московському товариству, хотів би відійти і перейти на шведський бік».

Навесні 1656 р. уряд Олексія Михайловича чинить спробу виправити ситуацію, зрозуміло, з огляду на свої інтереси — через встановлення контролю за діяльністю гетьмана. Красномовним свідченням цьому стала місія Ларіона Лопухіна в Україну. У його посольському наказі, серед іншого, ішлося про введення воєводської форми правління в козацькій Україні, бо «без воєвод в черкасских городах быть непригоже». До того ж це мали бути не лише начальники військових гарнізонів ратних людей, а й представники царської адміністрації, з певними розпорядчими функціями щодо місцевого, некозацького, населення: «...жилецьких всяких людей учнут оберегать, а в обиду никому не дадуть и расправу учнут чинить добрую».

Хмельницького ж в цей час бентежило інше — повідомлення про можливе російсько-польське зближення. Уперше це донеслось з уст царського посланця до Варшави Федора Зикова в середині травня, а вже на початку червня надійшла офіційна царська грамота, де було викладено позицію уряду Олексія Михайловича щодо примирення з Річчю Посполитою та намірів із нею «в совете жить». Бажання офіційної Москви з Річчю Посполитою «в совете жить» докорінно міняло розклад сил якщо не в усій Європі, то принаймні у центрально-східній частині Європейського континенту, причому не в тому напрямі, який виглядав бажаним для гетьманського уряду. Отож і реакція українського керівництва на повідомлення про початок війни зі Швецією та наміри царського уряду укласти мир із Річчю Посполитою була різко негативною. Аби завадити впровадженню в життя нового курсу, улітку Хмельницький активно листується з Москвою, переконуючи царя та його оточення в помилковості обраного курсу та застерігаючи їх, що «коли нині ляхам пощастить і шведа вигонять», то король і шляхта невідмінно відмовляться від узятих на себе мирних зобов'язань і «всі землі на віру православну та на державу його царської величності будуть схиляти».

Але в Москві до застережень Хмельницького не прислухалися. Хоча, як засвідчив подальший розвиток подій, прогнози українського гетьмана виправдалися повністю. Навіть більше, уже під час наради Яна II Казимира з сенаторами, що відбулася на початку літа 1656 р., очевидною стала недовговічність польсько-російського зближення. Адже, хоч учасники наради одноголосно висловилися за примирення з Москвою, але за умови, яка навряд чи влаштовувала оточення Олексія Михайловича, — повернення козацької України в підданство до польського короля.

Тим часом на переговорах, розпочатих 22 серпня 1656 р. в селищі Нємєжі під Вільно, проявилися дві протилежні тенденції: прагнення сторін налагодити воєнне партнерство в умовах посилення позицій Швеції та водночас небажання йти на будь-які територіальні поступки на українських та білоруських землях, адже їх кожна зі сторін бажала бачити в межах своєї держави. Польська сторона вимагала повернути всі втрачені за роки війни землі, у тому числі Смоленськ та Україну, а також компенсувати завдані втрати. Російські ж представники вбачали основу для взаємного порозуміння у визнанні Варшавою факту належності території України та Великого князівства Литовського до держави московських царів.

Українська сторона, отримавши з Москви запрошення на переговори, висунула вимогу, аби до Гетьманату входили «володіння давніх князів руських». Як компромісний варіант пропонували встановити рубежі по Бугу, «а за рікою Бугом міст і повітів Малої Росії, Волині і Поділля, заселених і порожніх, де були раніше міста, Польська Корона нехай не займає, не засідає і свого війська польського чи найманого — туди не посилає». На випадок, якщо не вдасться зберегти старі кордони, гетьман пропонував вжити заходи, які гарантували б захист того українського населення, що перебуватиме під владою польських королів. Зокрема, пропонували ліквідувати унію, передати православним общинам всі захоплені уніатами церкви та церковні маєтки, забезпечити право на безперешкодне виконання всіх обрядів, звільнити православне духівництво від податків і повинностей. Крім того, вимоги українського уряду стосувалися й гарантування політичних прав православної шляхти — безперешкодного допуску до всіх посад та урядів Речі Посполитої, вільного користування привілеями.

Зрозуміло, що зіткнення діаметрально протилежних інтересів сторін робило проведення переговорів безперспективним. Після кількох днів безрезультатних розмов представник короля зробив категоричну заяву про наміри припинити переговори, якщо царські представники й надалі відмовлятимуться йти назустріч у питанні щодо розмежування земель у Великому князівстві Литовському та Україні. Щоб вийти з глухого кута, російська сторона запропонувала усунути суперечки через акт династичної унії — обрання царя спадкоємцем бездітного Яна Казимира. Цей варіант був теоретично ймовірним, але вже навіть з огляду на несумісність політичних культур двох суспільств — абсолютно нереальним. Висловлена пропозиція викликала заперечення як з боку комісарів Яна II Казимира, так і віденських посередників, котрі мали свої види на польську корону. Отож представники Фердинанда III почали тиснути на Варшаву, щоб вона пішла на поступки в територіальних питаннях, зокрема щодо належності земель у Білій Русі, але була твердою й непоступливою у питанні королівської елекції, перекривши будь-які шляхи до польського трону російському цареві. Утім польські дипломати не пристали на це, а натомість запропонували Москві компромісний варіант елекції, що передбачав сходження на польський престол після Яна II Казимира царевича Олексія Олексійовича, а не самого царя.

До такого повороту сюжету вже не була готовою російська сторона. Після кількох днів безплідних суперечок боярин Одоєвський віддав наказ про призупинення дипломатичної місії. Росіяни почали згортати свої намети. Усвідомлюючи катастрофічність війни Речі Посполитої на два фронти, польсько-литовські комісари доклали максимум своїх дипломатичних умінь і зусиль для того, аби втримати Одоєвського «со товарищи» під Вільно. Ними було запропоновано варіант, який передбачав взяття певного тайм-ауту на переговорах, упродовж якого дипломати могли отримати додаткові інструкції від своїх урядів.

Очікування на нові інструкції затягнулося більш ніж на місяць. Лише 19 жовтня було розпочато нові дискусії на основі нових наказів, отриманих дипломатами від своїх урядів. Нову якість розмовам у Нємєжі надавали ті поступки, на які погодився Ян II Казимир та сенатори Речі Посполитої. Зокрема, останні погодилися на обрання Олексія Михайловича на трон Польсько-Литовської держави, але за умови, що остаточне рішення з цього приводу ухвалить — згідно з традицією Речі Посполитої — сейм. Взамін на цю поступку в оточенні короля сподівалися отримати від російської сторони поступок у розв'язанні територіальних суперечок на теренах Великого князівства Литовського та в Україні, а також підтримку ідеї скликання собору православного й римо-католицького духівництва для вирішення питання об'єднання християнських церков.

Російська сторона в умовах розгортання протистояння зі Шведським королівством «проковтнула» запропоновану польсько-литовською делегацією версію царської елекції на королівство — чи то не знаючи достеменно, наскільки непередбачуваними можуть бути наслідки сеймування в Речі Посполитій, чи то й не особливо переймаючись такими далекими перспективами. Значно послідовнішою була позиція Одоєвського щодо вирішення територіальних суперечностей. Царський посол навідріз відмовився поступатися територіями ще перед скликанням вального сейму, як того бажали комісари короля.

Третього листопада було підписано трактат, який лише встановлював перемир'я між Росією та Польщею. Припинення воєнних дій спиралося на попередню згоду сторін щодо елекції російського царя на польський трон. Передумовою до вступу Олексія Михайловича на трон після смерті Яна II Казимира мало стати підписання спеціальних пактів-конвенцій, де цар мав гарантувати всі права та привілеї католикам Речі Посполитої, а також обіцяв виконувати владні повноваження в Польсько-Литовській державі особисто, а не через свого наступника.

«Медовий місяць царської вірності закінчився»?

Курс на Фейєрвар і Стокгольм

Виходячи зі змісту досягнутих на Віленських переговорах 1656 р. домовленостей, територіальних втрат козацька Україна не зазнала. Утім, російсько-польські переговори все ж стали серйозною дипломатичною поразкою України. Крім того що Москва проігнорувала застереження гетьманського уряду та пішла на примирення з Яном II Казимиром, вкрай болісним для політичних амбіцій Хмельницького був і факт недопущення його послів за стіл переговорів. Усе це разом і вимагало від українського гетьмана адекватних кроків у відповідь. Батько тогочасного генерального писаря, а в недалекому майбутньому гетьмана Івана Виговського — Остап Виговський у розмові з російськими воєводами свідчив, що Хмельницький, довідавшись про виявлену його послам у Вільно зневагу, «яко шалений, котрий ума оступився, заволав і мовив: вже, дітки, про те не печальтесь: треба відступити від руки царської величності, а підемо туди, куди всевишній Владика накаже йти — не лише під християнським государем, але й бусурманом, як треба буде».

Звичайно ж, як справедливо зауважують дослідники, у свідченнях Остапа Виговського було немало тонкого політичного розрахунку. Його син, Іван, подумки вже тримав у своїх руках гетьманську булаву, що ось-ось мала випасти з рук важко хворого Богдана Хмельницького, і батько, ось так барвисто описуючи шал нинішнього гетьмана та протиставляючи йому виваженість свого сина, його вірність клятві, принесеній Олексію Михайловичу, торував йому шлях до цієї самої булави, заручаючись підтримкою царя. Польський історик Януш Качмарчик стверджує, що Богдан Хмельницький спокійно сприйняв інформацію про події у Вільно, адже вже понад рік чекав нагоди розірвати «нещасливу для козацтва угоду з царем», і тепер він цю нагоду отримав. Близьку за змістом оцінку давав і американський дослідник Джордж Вернадський, який вважав, що переговори завершилися лише тимчасовим перемир'ям. Це, на його думку, не зашкодило Україні, тож згодом гетьман заспокоївся, хоча підозра в нього залишилася, а «медовий місяць царської вірності закінчився».

Хмельницький, як пам'ятаємо, від початку негативно сприйняв перспективи війни царя зі Шведським королівством. Ще перед Віленським з'їздом гетьман у листі до київського воєводи Андрія Бутурліна з тривогою зазначав: «Чули ми, військові люди й. ц. в. й з шведами вже задор учинили — бозна, як то воно далі піде». Більше того, він прямо попереджав про наміри українського керівництва проводити власний зовнішньополітичний курс: «Ми, вважаючи незручним в таких обставинах роздражнювати на себе всіх сусідів, волимо мати собі за приятелів, ніж за неприятелів». І справді, загроза зовнішньополітичної ізоляції Війська Запорозького та ігнорування Москвою позиції Чигирина щодо напрямів міжнародної політики стимулюють гетьманський уряд скоригувати свій курс. І вже в жовтні 1656 р. гетьман підписує договір про дружбу з представниками трансільванського князя, що конституював встановлення військово-політичного союзу між двома державами, у відповідності з умовами якого сторони зобов'язувалися: надавати одна одній військову допомогу; завчасно повідомляти в разі потреби про агресивні наміри третьої сторони; виявляти неприязнь до держав, вороже налаштованих до союзника; таємно не порушувати умов договору.