Цілком очевидно, що різна конфесійна належність відштовхувала галичан і наддніпрянців одне від одного. Однак, до честі тодішньої української інтелектуальної еліти, варто визнати, що їй вдалося уникнути серйозного протистояння в цій площині. Але ставало зрозумілим, що об’єднати українців може лише нова національна свідомість. У цьому сенсі цілком слушним виглядає загальнотеоретичний висновок уже згаданого Е. Сміта про те, що релігійний розкол довгий час перешкоджав формуванню сильної і тривкої етнічної свідомості серед такого населення, аж поки доба націоналізму спромоглася об’єднати спільноту на новій, політичній основі.
Можливості й тенденції самоідентифікації наддніпрянських українців будуть не цілком зрозумілі, якщо не враховувати такі важливі феномени цього часу, як максимальне розширення української етнічної території та своєрідний «демографічний вибух» на зламі XIX — XX ст. До Першої світової війни природний приріст населення на українських територіях у складі Російської імперії був найвищий з усіх країн Європи завдяки високій народжуваності, незважаючи навіть на відносно високу смертність. Високий рівень природного приросту українського населення давав змогу компенсували втрати внаслідок русифікації. Багатомільйонне українське селянство виявилося вкрай складним об’єктом для асиміляції. Більше того, воно демонструвало спроможність до «природної» асиміляції мігрантів іншої етнічності, у тому числі й російської. Як підкреслював І. Нечуй-Левицький, великоруси, які оселилися між українцями, переймали українську мову та звичаї. Зберігали свої етнічні ознаки лише старообрядці, але в окремих регіонах, наприклад «коло Черкас, і розкольники говорять по-українському, носять одежу, наших мужиків, так що їх не можна вже впізнати між нашими селянами»[27]. Причому, як зауважує Я. Грицак, українці Наддніпрянщини значно меншими темпами зросійщувалися, ніж полонізувалися галичани.
Однак цей процес усе ж таки поволі відбувався, в основному за рахунок урбанізації та міграцій. На це працював «неукраїнський» характер більшості міст Наддніпрянщини, адже українці серед мешканців міст Російської імперії становили лише 1/13 від загальної кількості (самі ж становили 1/6 населення імперії). Лише в Харківській і Полтавській губерніях понад 50 % міського населення становили українці. Полтава на той час була єдиним губернським центром (із 9 «українських» губерній), де українці становили більшість. Характерно, що українське населення було переважно зосереджене в невеликих містах, які не могли відігравати роль адміністративних і культурних центрів. Водночас що більше було місто, то потужніше працювали механізми зросійщення українського населення, особливо селянства, яке у пореформений час поповнювало лави робітників і службовців. Як наслідок, протягом 1860— 1890-х рр. «зрусифікувалося» майже 1,4 млн етнічних українців.
Цілком зрозуміло, що це породжувало істотне соціокультурне протистояння між традиційним селом, з його українською етнографічною стихією, та модернізованим поліетнічним містом, яке претендувало на роль провідника «високої» імперської культури. Наслідки такого антагонізму не могли не позначитися на ідентифікації різних верств українського населення.
Поширення модерної національної свідомості було більш ефективним запобіжником проти асиміляційних процесів. Проте помітні зрушення щодо національного усвідомлення на Наддніпрянщині припадають лише на період 1905—1907 рр. Цей факт заслуговує на окрему увагу, оскільки галицькі українці не знали такої революціонізації власного усвідомлення. На підросійській же частині українських земель відбувалася загальна лібералізація політичного режиму. Її результатом стала поява певних перспектив націоналізації широких мас. Характерно, що, за І. Лисяком-Рудницьким, «рівень національної свідомості українських мас був іще настільки низьким, що, коли почалася революція 1905 р., вона не набрала на Україні виразного національного забарвлення»[28]. Але під час революційних подій поступово актуалізувалося національне питання. Особливого політичного звучання воно почало набувати тоді, коли українській свідомій інтелігенції вдалося використати соціальне незадоволення селянства в політичних цілях. Як наслідок — не забарилися певні здобутки і на національній ниві: втратив чинність дискримінаційний Емський указ, стало реальністю українське громадське життя (організувались «Просвіта», кооперативи, хати-читальні тощо), з’явився український масовий друк і наукові інституції.
Певний подив сучасників викликала поява національно свідомих українських депутатів у І Думі — вихідців із селян. Проте питання про глибину поширення модерної національної свідомості в народних масах потребує подальшого дослідження. Принаймні помітно різняться безпосередні суб’єктивні спостереження та наукові узагальнення з цього аспекту. Стаття в газеті «Рада» під назвою «Голос із села» характеризувала рівень національної свідомості так: «По деяких селах... селяни дуже мало свідомі щодо національності. Їм відомо, що вони не москалі, а малороси, як вони кажуть, а хто такий малорос, які його потреби і чим він відрізняється від москаля, цього він не скаже»[29]. Тобто тут фактично йдеться про елементи деякого етнічного (навіть етнорегіонального) розрізнення, а не чіткого національного усвідомлення. Хоча у джерелах (особистого походження) зустрічаються і приклади справді національної ідентичності. Так, Є. Чикаленко занотував у щоденнику: «В селянстві... (національна) Свідомість за останні роки дуже поширилась, поглибилась. Є села, в яких майже всі селяни свідомі націоналісти, навіть шовіністи українські; це залежить від учителя, чи від фершала, який пробудив у них ту свідомість»[30].
Обережніше таку ситуацію оцінує Я. Грицак. Він вважає, що селянство — найчисленніша група тогочасного суспільства — «не диспонувало тим, що можна було б назвати національною свідомістю у модерному значенні цього слова. Та все ж українські селяни мали певні її „підсвідомі“ зародки, що могли стати політичним капіталом на майбутнє»[31].
Зауважимо, що підросійська частина України не була однорідна щодо поширення національної свідомості. Найбільший її рівень простежувався саме на Середній Наддніпрянщині (у Київській губернії), колишній Гетьманщині, Поділлі, дещо менший — на Слобожанщині. Значно менш національно свідомими були українці, які заселяли території чорноморського узбережжя та промислового південного сходу. Такий розподіл сформувався історично і в наступний період зберігався досить виразно.
Аналіз стану суспільства Наддніпрянщини XIX ст. показує, що в ньому реально існувала складна система різних ідентичностей, яка мала своєрідну ієрархію та динаміку. Зокрема, можна виділити слов’янську, «спільноруську», регіональну, національну (різного спрямування), конфесійну, станову ідентичності. Зрозуміло, що для кожного індивіда чи групи була характерна своя шкала ідентифікаційних цінностей. Проте для більшості суспільства пріоритетними лишалися станова чи регіональна ідентичності. Далі за значенням ішли конфесійне самоусвідомлення, а за ним і решту. Можна передбачити, що, власне, національна ідентифікація для великої кількості українців лишалася на одній з останній позиції.
У цьому сенсі є слушною ідея П. Магочія щодо існування в українському суспільстві ієрархії численних лояльностей. Зокрема, й таке його твердження: «Увесь хід українського національного відродження до Першої світової війни... можна трактувати як історію конфлікту між структурою численних культурних і національних лояльностей, з одного боку, і структурою взаємовиключних свідомостей — з другого»[32]. Тобто для суспільної думки того часу було цілком нормальним, що та чи інша особа вважала себе водночас і малоросом, і росіянином. Відповідно ієрархія численних лояльностей або національних свідомостей сприймалася як природна, певним чином традиційна, а не як свідчення асиміляції, а тим паче національного зрадництва. Однак поглиблення соціальних суперечностей, посилення конкуренції в умовах подальшої модернізації підштовхують до поширення у частини суспільства переконання про те, що більш життєздатним принципом може бути структура взаємовиключних свідомостей. Тобто особа має однозначно визначитися з власною лояльністю і бути або українцем, або росіянином (варіанти — або українцем, або поляком тощо).
Проте цілком очевидно, що тривалий час, принаймні до революційних подій 1917 р., масовою лишалася малоросійська ідентичність. Чимала кількість етнічних українців, усвідомлюючи власну самобутність, все ж вважала себе частиною більшої спільноти — «російського народу». Такий тип самоусвідомлення був характерними не тільки для соціальних «верхів», наближених до імперської еліти, а й для супротивників царської влади (скажімо, для представників загальноросійського революційного руху). Отже, тут маємо місцевий локальний варіант «спільноруської» ідентичності. При цьому варто зважати на двозначність такого типу самоусвідомлення. З одного боку, малоросійство як таке давало основу (певну історичну традицію) для виникнення та функціонування проекту «великої російської нації», з другого — воно, поряд з іншими регіоналізмами (скажімо, із західнорусизмом), не могло становити для нього істотної конкуренції.
Крім того, малоросійське середовище, з його позитивним ставленням до місцевої традиції, було живильним ґрунтом для українофільських настроїв, а отже, й до більш чіткого національного усвідомлення. У таких умовах зростала ситуативність і роль суб’єктивних чинників щодо спрямування та конкретного «сценарію» національної ідентифікації тієї чи іншої соціальної групи або особи.
Очевидно, що всі з названих різновидів ідентичності, крім національної, були за своїм походженням та природою ще до-модерними. Звідси стає зрозумілим, що в українському випадку конкуренція часто відбувалася не тільки між рівнозначними категоріями усвідомлення, а й ідентичністю, яка сягала корінням «старого» традиційного суспільства, та національною ідентичністю, яка була по можливості максимально адаптована до потреб сьогодення (до загальнолюдського «проекту модерну»). Запропонований висновок не означає, що український національний проект уже за своєю природою мав потенційну перевагу перед «спільноруським». Насправді ситуація була значно складнішою, оскільки чільні діячі українського руху не завжди встигали давати раду викликам нового капіталістичного порядку, який руйнував традиційне суспільство з його сталою етнічною ідентичністю. Однак спроба конструювати «спільноруську» самосвідомість на уявлених засадах попередніх епох ще менше відповідала зазначеним викликам.
